Катарсис не відбувся

"Довгі часи" Володимира Рафеєнка

Читацька рецензія на роман Володимира Рефєєнка "Довгі часи".

На перший погляд, це роман про життя патріотів в окупованому Донецьку та авторський рецепт перемоги над ворогом.

На другий - роман про відчай, про злу долю, примирення з нею, упокорення.

На третій - про невтішний вирок сучасній Україні.

А ще ця книга - наочна ілюстрація того, як "провис" один з кращих романів останніх років.

Широка жанрова амплітуда - від тактильного реалізму до трешової фантасмагорії - ось чим одразу підкуповує книга Володимира Рафєєнка.

Реалістичний план, поза сумнівом, напрочуд переконливий, і певною мірою автобіографічний.

Коли сусідня держава "віджала" рідний Донецьк - начебто це якась машина чи будинок,

Рафеєнко покинув місто і вже кілька років мешкає під Києвом.

Біль за втраченою домівкою, друзями, минулим, зрештою, за втраченим собою відображена у книжці у десятку вставних новел під назвою "Казки Вєрєсаєва".

Ці тексти здатні здивувати навіть літературних снобів, які знають, що у фіналі обов'язково має бути якщо не смерть людини, то принаймні руйнація будинку.

Проте, Рафеєнко вміє збивати серця зі звичного ритму правдивими деталями, непересічними донецькими характерами, нюансованою буденністю, що звучить у нього наче вишукана трагічна поезія.

Автором цих новел названо масажиста лазні "П'ятий Рим" Миколу Вєрєсаєва - одного з головних героїв книги. І тут виникають певні сумніви.

Образ оповідача і образ любителя оковитої Миколи Вєрєсаєва - неспівмірно далекі одне від одного: герої новел зазвичай значно складніші за означеного автора, а так не буває.

Краще б Вєрєсаєв знайшов зошита з цими оповідями десь у розбомбленій квартирі, і час од часу почитував їх собі, ну і нам теж.

Відхід від реалізму - це те, що спочатку інтригує у Рафєєнка, а потім усе більше розчаровує.

Вже на 18 сторінці з машини з гуманітарною допомогою "вискочили чотири колорадські жуки, кожен завбільшки як дві з половиною собаки Баскервілів" (…) "розмахуючи, наче шаблями, двосічними кинджалами бокових ніг, вони менше ніж за п'ять хвилин дрібно нашаткували приблизно п'ятнадцять осіб з-поміж ні в чому не винних Z-громадян. Кров змішалася з гречкою, пшінкою, рисом і кам'яною сіллю".

Безумовно, в цих рядках можна побачити безжальну іронію над так званими російськими "гумконвоями", і було би все добре, якби це жахіття примарилося похмільному Миколі Вєрєсаєву.

Однак Рафєєнко вирішив грати по-дорослому: у різанині по-справжньому загинула Кароліна - дружина іншого головного героя Сократа Гредіса; жуків бачив ще один важливий персонаж - Василь Гиркавий.

Згодом ми дізнаємося, що химерні потвори почали плодитися, їх неможливо вбити, та й самі окупанти їх бояться. Отже, жуки-вбивці - це не припущення, це по-справжньому. Начебто повинно захоплювати, а чомусь не захоплює.

Найкраще, на мій погляд, Рафєєнку вдалося передати прийомну внучку Сократа Гредіса - Лізу.

Якраз її образ філігранно балансує між реальним й ірреальним, і це можна смакувати безкінечно.

Вже сама зовнішність героїні чого варта: "Лице Лізи прегарне хворобливою красою. Нервовий тик, руде волосся із ковтунами. У волосся вплетена жахлива синьо-жовта стрічка".

Ліза не сповна розуму, і сама це знає. Вона розмовляє зі своїми ляльками, і вони з нею теж.

Її співбесідниця - колишня викладачка Марина Аркадіївна, яку поза очі кличуть Вороною - під час довгої бесіди то чистить свої крила, то літає в повітрі - вочевидь, щоб виправдати прізвисько. (До слова, розповідь Ворони, яку можна було б назвати "Роль чорта у формуванні українського етносу", претендує на окремий схвальний матеріал.)

Ліза передчуває майбутнє, а смерть Кароліни зображує в абстрактному малюнку. Згодом ми дізнаємося, що Ліза - саме та обрана, без якої не вдасться зупинити цю війну, бо однієї лише підривної діяльності лазнярів Гредіса і Вєрєсаєва - недостатньо.

Власне, лазнярі нічого особливого й не роблять, окрім того, що приймають клієнтів - окупантів, підтримують чистоту і пиячать, і чим далі - тим більше.

Всю брудну роботу по знищенню ворога виконує сама лазня "П'ятий Рим" (на її рахунку 38 людей за останніх вісім місяців), яка, як з'ясовується пізніше, є таким собі сухопутним Бермудським трикутником, про що чудово знали ще радянські спецслужби.

Припускається, що саме ця лазня унеможливила розпад СРСР ще в 50-ті роки ХХ століття, і ось тепер цей храм чистоти набув патріотичних ознак. Виявляється, головна ціль цієї війни якраз і є "П'ятий Рим", як зізнався у довгій п'яній бесіді (у романі багато п'ють, це правда) таємний агент Росії на прізвище Маршак.

Сам же Донецьк за час окупації перетворився на хижу чорну діру, потрапити в Україну з якої можна лише за допомогою смерті, найкраще - насильницької.

Саме таким способом і відправляють Лізу, Гредіса і Вєрєсаєва в Київ, де їм потрібно знайти книжечку Кобзаря, що належить жебракові з Контрактової площі (між іншим, колишньому окупантові, якого поглинула лазня), і божественного слона Ганешу, і привезти в Донецьк, і тоді… Отакий шлях сучасного героя по-донецьки!

Нарешті наші головні герої опиняються в Києві. А там: "Дракон суне по Банковій (…) Шоколадні яйця волочаться по бруківці, обгорнуті срібною фольгою (…) По праве крило від дракона - синій крілик у піджачку, з морквинкою (…) По ліве крило від дракона - меланхолійний пастор із головою сови".

Героям слід вбити діда-доглядача каруселі на Софіївській площі, а саму її спалити, і тоді зло програє. Потім виявляється, що це сон Лізи. А, може, й не сон.

Чесно кажучи, з якогось моменту кількість містичних нашарувань цього тексту починає дратувати.

Трагедія втрачає свою силу, перетворюючись на фарс, стьоб, анекдот, казку без правил.

До того ж, час від часу між сторінок "Довгих часів" зблиснуть темні окуляри Пєлєвіна, десь вигулькне козлина борідка Сорокіна, - а змагатися з ними у соціально-політичних візіях і таємних змовах - справа невдячна.

Зрештою, жанрові експерименти Володимира Рафєєнка можуть лише вітатися; вітчизняна література набрала пристойну швидкість, раз її настільки круто заносить на таких дорогах, як війна й окупація, котрі - і це важливо - відбуваються тут і зараз.

Утім, багатьом читачам не уникнути розчарування від того, що автор нехтує правдивістю вимислу заради швидкоплинного (іноді - лише стилістичного) ефекту.

По-справжньому шкода, коли емоції полишають душевну, чуттєву сферу заради суто інтелектуальної.

"Довгі часи" закінчуються по суті нічим. Катарсис відміняється. Висока література не відбулася, хоча мала для цього всі шанси.

Новини на цю ж тему