Свідки Голодомору: люди падали і падали

музей Копирайт изображения UNIAN
Image caption Коли Анастасія Клеванська (ліворуч) фотографувала учасників зустрічі у Музеї Голодомору, вона ще не знала, що знайде там свідчення, як трагедія торкнулася і її родини

"Цього не може бути!" - схвильовано каже Анастасія Клеванська, учениця однієї з київських шкіл, яка разом з однокласниками прийшли до Музею Голодомору.

Image caption Запис у книзі про Мотрона Клеванського

Вона дивиться в один із томів Чорної книги України, де зібрані імена померлих під час Голодомору 1932-33 років, а також спогади свідків з різних регіонів. Цей том - про Черкаську область.

"Ось він - Мотрон Клеванський - мій прадід. Батько розповідав про нього. Я не заглиблювалася. Але я таки знайшла його!"

Те, що музейна зустріч із свідками Голодомору може перетворитися і на відкриття, яке стосується саме її родини, те, що трагедія минулого сторіччя може бути так близько, приголомшило дівчину.

ВВС Україна подає спогади свідків, яких у той день почули київські школярі.

Копирайт изображения UNIAN
Image caption Микола Онищенко, Зіновій Масло і Тамара Бедренко біля Музею Голодомору в Києві

Що ми їли? Все

Зіновій Масло: Я народився на Київщині, у Фастівському районі. Батько і мати були селяни, у них було десь гектарів три землі. Крім того, батько ще й чоботарював, щоб був якийсь підзаробіток.

Народився у 1922 році, то в 33-му я був підлітком.

Коли держава обібрала усе чисто, люди почали мерти. Якось батько підрахував: за одну добу померло 14 душ.

Нашому цвинтарю 100 років. Десь п'яту частку цього цвинтаря на сьогодні займають могли тих, хто померли тільки за одне літо, за один 33 рік.

Копирайт изображения Hulton Archive/Getty Images
Image caption "Ти маєш вивозити мертвих"

Сільрада виділяла коняку: ти маєш сьогодні вивозити мертвих, ти - завтра.

Якось голова сільради каже: "Заїдете до Лавриненків, там заберете дівчину мертву. Де? Оно, на печі".

Як ми вже її стягли, винесли на двір, а вона вже давно лежить. Коні храпли од цього запаху. Вивезли, викинули у братську могилу.

Що ми їли? Все. Живності вже ніякої не було. Але десь щось ще росло. Лобода, біла і червона, щоб набити шлунок. У лісі була медунка.

На горищі висіли шкури. Батько дістав їх, якось поголив вовну, й ці шкури ми варили. Я ходив на річку, і з річки витягали коріння, не пам'ятаю, як його називали, сушили і їли.

Мені й зараз ті галушки пахнуть

Тамара Бедренко: Народилася 1928 року на Київщині. Батько був ковалем, так і само, як вся його родина. Мали кузню.

Мені було 5 років, коли настав великий голод. Їсти було нема нічого, одні сльози. Плакали день і ніч. Збирали жолуді, калачики, мерзлу картоплю, черв'ячків. З того варили суп.

Мої батьки пішли у колгосп, бо до того приїхали і забрали увесь реманент з кузні. Зате залишили корову, якою ми і спасалися.

Ми не пухли. А сусіди дуже пухли.

Копирайт изображения Hulton Archive/Getty Images
Image caption Люди падали і падали

По дорогах люди падали і падали, і їх ніхто не закопував. І собак не було, і котів. А от ворони розтягували потроху.

Після того всього реманент батькові повернули, а наша кузня стоїть і досі.

Поки батько робив ковалем, мати - на полі. А нас залишала вдома. Лежали на печі. А мати сховала на грубку трохи галушок - на чорний день. Ми лежали голодні та дивилися, коли мати прийде, трохи галушок дасть.

Аж приходять три мужики, все перерили в хаті - і в печі, і на грубі, і на комині. І знайшли ту торбинку з галушками, забрали. Ми всі троє кинулися на них, галушки розсипалися на підлозі. Ми давай їх їсти - сухі гриземо, але не даємо, щоб вони забрали.

Мати приходить з поля, голодна, холодна. І співає: "На чужій роботі тяжко натомлюся, а прийду додому - сльозами заллюся. У холодній хаті нічим протопити. Ой, дай мамо їсти, плачуть діти".

А ми з печі кажемо: "Мамо, ми не голодні, ми галушок наїлися". Мені і зараз ті галушки пахнуть.

От Зіновій Іванович каже, що їм коняку давали - мертвих ховати. А в нас таку коняку вкрали і зарізали вночі. На пошті був суд - народний. Присудили їх забрати. А нам з тої коняки одкинули шматок кишок. Віднесли ми їх додому, і був нам з тими кишками великий Великдень.

Це страх із величезними очима

Микола Онищенко: Я народився в селі Нововасилівка у минулому сторіччі, у 1925 році. Це 7 км від міста Бердянськ.

У мого діда, який був звичайним селянином, було три сини і дві дочки. Він із певною фантазією побудував дім на високому схилі, з якого я дивився на світ. Бачив аж до Азовського моря.

Ще до Голодомору мій дід мав землю, вся родина на ній працювала, і вони жили більш-менш нормально. Звісно, влада хотіла, щоб вони працювали на державу, а не на себе. Почали організовувати колгоспи. Туди ніхто не хотів іти.

Тоді у діда спочатку забрали двоє коней, а потім решту всього.

А далі почали забирати хліб. Спочатку у великих селах. Пам'ятаю, як мати сказала, що і в нашому селі бригади почали забирати хліб.

Це була така напруга. Я приблизно таку саму напругу пам'ятаю, коли почалися нальоти німців. Це страх із величезними очима.

Я сам бачив, як почали їхати підводи, по 4-5 чоловіків заходили до кожної хати. До нас теж зайшли, почали шукати, допитувати про хліб.

У нас хлібу не було, бо батько тоді вже працював вантажником у Бердянську в порту. Але в нас був клунок зерна кукурудзи, який мати спробувала заховати у бочку. Висипала огірки, вилила розсіл, поклала клунок, огірки - зверху.

І тут вони заходять: де хліб? Шукайте - на горищі, на подвір'ї. А один каже: а що це в тебе огірки сухі? Поліз туди, витягнув.

Мати закричала, ми теж із нею. Він пішов, вона за нього, ми - за її спідницю. І такий крик по всьому селі. Це було так страшно, що навіть собаки сховалися.

Я залишився живим лише тому, що батько працював в порту, і їм видавали пайки. Він привозив м'яту хамсу, і мати пекла її на печі.

Копирайт изображения Hulton Archive/Getty Images
Image caption "Нема хліба, нема сала, бо совєтська власть забрала", - згадував, коли мені вішали червоний галстук і комсомольський квиток вручали

Ще ми ходили на поле колоски збирати, але і це заборонили.

Ми, діти, дуже боялися об'їзчиків, які на конях охороняли поля. Одного разу всі кричать: об'їзчик їде! І тікають.

А я був найменшим. Почув коня, він під'їхав, я повернувся до нього, подивився йому в очі, а він повернувся, плюнув, поїхав геть.

На весну мати вже казала: не виходь на двір, бо тебе з'їдять. Почався канібалізм.

Це зараз усі думають, як схуднути, а тоді це незвично було, як людина така огрядна.

Про цей голод завжди мовчали. Хоча в нашому селі діти співали пісеньку, яку я й досі пам'ятаю: "Нема хліба, нема сала, бо совєтська власть забрала". І я її згадував, коли мені вішали червоний галстук і комсомольський квиток вручали.

Копирайт изображения AFP
Image caption "Голодомор. Ми думаєм, що все?"

Тепер я ще й вірші пишу.

Голодомор. Ми думаєм, що все - їм вічна пам'ять, царствіє небесне.

Злочинців тих, що відповідь несуть, давно немає, і кара їм словесна.

Але не так. Мільйони душ волають, без спокою закинуті тіла.

Над нами чорна аура літає, з прокльонів передсмертних, сліз і зла.

Мабуть, всім миром нам молебень треба в день пам'яті служить.

Від чорних сил очистити нам небо - їх упокоїти, а нам спокійно жить.

Новини на цю ж тему