"Інтернат": невиправдано дорога книга про неоголошену війну

Інтернат

"Інтернат" Сергія Жадана - це книга, де багато крові, страху, холоду, втоми і неоднозначних думок. Книга про історію. Живу історію, яку ми творимо просто зараз.

Книга про війну. Війну неоголошену. Навіть у самому тексті це слово згадане кілька разів і то дуже обережно. Але відчувається, що вона десь поруч, отут за рогом, у кінці кварталу, вулиці, станції…. Вистрибне несподівано, обволоче тебе невидимими тісними простирадлами - і не відпустить.

Запах смерті, псятини та гнилизни, який переслідував Пашу, а разом із ним читача, що проживає цю історію разом із ним до останньої сторінки, останнього слова, пам'ятаючи, що все ж таки "вдома пахне свіжими простирадлами".

У тексті немає чітко визначеної локації. Найімовірніше, це збірний образ населеного пункту на Сході, де відбуваються воєнні дії. У будь-якому разі це рубіж: між двома країнами, між двома поглядами, між життям і смертю - який герої переходять як своєрідну ініціацію, після якої вже не зможуть бути такими, як раніше.

Роман багаторівневий. Чітко простежується наявність реального та метафізичного рівнів вже у самій назві - інтернат.

Інтернат як заклад, на шляху до якого герою випадає чимало перепон: обстріли, вибухи, "наші" і "ваші". Інтернат як уособлення України, де усі безпритульні та чужі одне одному, хоча й живуть під спільним дахом, з одним прапором, - і однією мовою.

В обох випадках - це ізольована територія, зі своїми жорсткими правилами та умовами існування, де кожен має сам визначитись, на чиєму він боці. Проблема безпритульності є наскрізним мотивом усієї творчості Жадана: від ранніх віршів до "Інтернату" ( "Ми ж тут усі, якщо подумати, як в інтернаті живемо").

Оповідь тягла, з хронологічними стрибками та відступами, що робить її масштабнішою, адже показує у горизонтальному та вертикальному зрізах.

Оповідь, що поглинає тебе і не відразу вдається зрозуміти: хто тут головний герой - Паша, вчитель української мови, який ніколи нею не говорить, окрім уроків, зберігає нейтралітет у будь-яких ситуаціях і сам через це страждає; Сашко - його племінник, що має клепку не на свій вік; чи, може, війна?!

Спочатку головним героєм постає Паша (показані його спогади, думки, переживання), але ближче до фіналу оповідь переходить до племінника Сашка: ми проглядаємо усе під його кутом зору.

Однак, виклад думок майже не змінюється, немає чіткого розрізнення у побудові дитячої мови та дорослої. І мова кожного персонажа зливається в один потік: українці, росіяни, корінні жителі Сходу чи Заходу, - усе під одну шеренгу.

Війна ж, швидше за все, виступає загальним тлом тексту. Саме вона провокує до певних дій персонажів (можливо, якби не почалися обстріли, Паша і не подумав би забирати племінника з інтернату) і розкриває їхні характери у всій повноті найбруднішим способом.

Жадан пише про любов до ближнього, яка проявляється саме у таких екстремальних ситуаціях, і яку ми дуже часто ховаємо глибоко-глибоко, соромлячись її показати на людях, і вдаємо ніби все так і має бути. І це найголовніше.

Увесь текст об'єднаний концептом крові. Стосунки Паші з кровними родичами, ситуація українців (кровних братів та сестер), що опинилися по різні боки барикад; відносини братніх народів, що вдалися до ворожнечі та кровопролиття, кров як смерть, яка чигала на Пашу і Сашка, яка чигала на кожну людину і чигає досі.

Концептуальним є і дизайн обкладинки. Кривавість літер робить перший натяк, а сіро-чорні тони готують до жорсткої реальності.

Однак без огріхів ніяк. Як на мене, вартість книжки невиправдана. Таке враження, що нас змушують платити за бренд, за розкручене ім'я Жадана, а не за якість видання.

Обкладинка м'яка, ненадійна. Цупкішу палітурку б. Та й пафосні 335 сторінок можна спокійно ущільнити до 180-ти, якщо трішки зменшити шрифт та інтервал чи стягнути розділи. Яких аж надто багато. Або знизити ціну. А то очікування VS реальність не збігаються... Та, мабуть, ця заувага більше стосується видавництва, ніж самого автора.

Загалом, текст щемкий, щирий, проникливий, без прикрас, який не може залишити байдужим читача.

Відчувається, що автор пропустив історію через себе, а вже тоді подає суб'єктивно вибудовану дійсність на розгляд публіки.

І їй вирішувати, чи вірити, чи ні. Я повірила.

Новини на цю ж тему