Роман, який ще "бродить"

Такий зараз час, що всі кинулися терміново вишукувати з-під землі свої метрики, альбоми зі старими фото, витягати заржавілі свічники й тріснуті порцеляни - а хто хустки й сорочки, й буколічні картини, дукачі, ікони, мережива чи рушники.

Жили довго без них і без пам'яті, ходили в однакових краватках і значках, їли в "піщєблоках піщу" жили "на житлоплощі", були "населенням", клали квіти на гігантські порожні могили невідомим - а справжні могили не шукали… А тепер, як вийшли з коми - й почали згадувати, хто ми й звідки, й поки є в кого ще спитати, кинулися питати, витягати з-під руїн, фіксувати й додумувати - бо більшість і людей, і текстів уже пішли мовчки в засвіти.

Тому важливо робити й передавати далі писані історії. І на сьогодні вже такі заповнюють полицю - але ще тільки почали.

Книжка Максима Дупешка - радість, бо досі сучасної міської буковинської художньої історії бракувало. А Чернівці - "маленький Відень" чи "Єрусалим-на -Пруті", барокова точка, де в одній реторті кипіло й перемішувалося десятків шість-сім національностей; європейське місто, що побувало в півдесятка держав. А тепер усе це помножити на людські драми, комедії, сонети й священні тексти…

На Габсбурга, Пауля Цілана, Кобилянську з Українкою, Вертинського, совітів і румунів з австрійськими монархами, Емінеску, Розу Ауслендер, німецькомовне єврейство та ідиш з українством - та здобрити це все переконаннями, ілюзіями, помилками й гріхами.

"Історія, варта цілого яблуневого саду" - перший роман молодого автора з Чернівців. І я розумію, що інакше й не назвеш. Бо історії чернівецькі ще й не ступили й одною ногою на поверхню з ям і вниз із далеких зірок, куди їх рознесло потужним вибухом усього, що з нами сталося. Їх тепер зішкрябувати з усього глобуса - й діставати з-під могильних каменів.

Історії ці варті багатьох садів - а не того одного яблука, яким пригощаємо взамін за сповідь героя книжки - поляка, що ходив до української гімназії, Павла Бачинського. Пригощаємо ми - бо співрозмовник героя, якому він усе це розказує, схоже - ми. Так Максим Дупешко придумав за формою.

Історія, що почалася задовго до народження Павла - за Габсбургів. Тому, народившись за Антанти й підрісши, мусив думати - як же зрозуміти й підтримувати тата в його мріях про повернення Австрії. Коли тут уже совєти, а ти не бачив тої імперії, яку хотів назад тато. А вже й Радянська імперія скоро розвалиться й постане Україна, а хтось буде хотіти СРСР назад. Як тут що втямити в цій стрімкій мішанині, на що опертися? Хіба на те, що правда полягає лише в твоїй особистій історії, коли й за яких імперій би вона не сталася.

Історії родин. Історії зрад і висоти духу.

Історія про кохання, варта шекспірового пера. Щоби чоловікові закохатися, каже книжка, треба, аби йому на голову впала шафа. Павлові знадобилося, щоби з рейок зійшов трамвай - і в цю мить він побачив драму всього свого життя, всього життя Чернівців, - юну єврейську наймилішу й найвродливішу дівчинку Дору Капман. Де він її знайде у фіналі - хай це залишиться читачеві для читання й роздумів, бо тут буде - не лише про місце.

Оповідь у книжці йде в кілька паралельних звукових доріжок - до розповіді Павла Бачинського додається щоденник Марії Бачинської, яка пише, адресуючи його своєму лікареві, за його порадою - писати щодня, щоби не втратити пам'ять. Вона знає, що доктор давно виїхав звідси - але все одно пише. І там ми бачимо ще кілька пластів історії, й Другу світову, й про те, що війни, які в книжці вже сплелися докупи, починаються з людського нерозуміння, бо люди вбивають одне одного через нерозуміння.

А несподівано, на 116 сторінці роману, ці роздуми перериваються вже іншим щоденником - самого автора. Який розриває розповідь і раптом, міняючи стилістику, вибачається за такий несподіваний поворот. Бо тут трапилося те, що змусило його перескочити на 75 років уперед, в сучасний бліндаж. Автор каже, що починав писати в "мирний час", а тут сталася нова війна - сьогоднішня. З Російською сьогоднішньою імперією. І пояснення всього, що відбулося тоді, коли автор писав досі, на його думку, лежить у сьогоднішньому окопі, таке саме й незмінне…

Далі письменник пише швидше, в іншому темпі, згортаючи художню оповідь і додаючи актуальної публіцистики. Колись, як закінчиться війна, може, перепише це.

Таким чином цей роман, за словами автора, пишеться десятий рік. І дещо в цьому старому вині вже встоялося - а дещо бродить. Автор і сам шукає на то ради й пише: "Щоби зупинити час, потрібно зупинити простір: кожну людину, кожну машину, кожну річку і кожну дощову краплю". І коли це йому, нарешті, підкориться - тоді "Історія" вже остаточно буде завершеним романом, який читатимуть через іще 75 років, не забудуть…

Поки ж як читач я рада, що чернівецька сага з'явилася в літературному просторі, додала свій буковинський візерунок і інтонацію в нашу спільну історію й - вірю - триватиме!