Як білки святкують свій день?

День усіх білок

Про "День усіх білок" Ірени Карпи розповідає член журі Тарас Лютий.

На перший погляд, читачу, перед нами звичайне дитяче видання, яких останнім часом, на щастя, з'являється все більше і більше.

Втім, не поспішаймо з висновками, бо особливість саме цієї книжки полягає в тому, що вона містить, сказати б, подвійну оповідь.

З одного боку, це зовсім нетиповий для дитячого читання текст, а з другого боку — це ще й чудовий цикл ілюстрацій, які супроводжують текст.

Недарма ж на обкладинці книжки видавництва "Чорні вівці" поруч із заголовком "День усіх білок" ми бачимо два імені: Ірена Карпа та Наталка Гайда.

Власне, перша вміло написала, друга не менш вдало намалювала.

Ще одна нетипова особливість для подібних видань: текст цієї оповіді відкриває епіграф вдячності, у котрому авторка пише присвяту дідові Петрові, який навчив її читати книжки, та Всеволодові Нестайку, котрий учив їх писати.

Подальша оповідь стосується цілком сучасних реалій, де поєднано вигадку та реальність.

Спочатку здається, що нас понесе плин якоїсь казкової історії про лісових мешканців. І ми знову зануримось у людиноподібний світ тварин, за поведінкою яких вгадуватимемо самих себе.

Частково так і стається, хоча є виразні особливості.

Так, крім детального знайомства зі спритним і веселим племенем білок, ми встигаємо вивчити імена та характери мало не всіх членів цієї Білко-Родини та познайомитися з їхнім трибом життя.

А воно цілком нагадує сучасне людське суспільство споживання.

Й це помітно вже за тими ж таки несподіваними прізвиськами, на штиб, Біґґі, Мачо-Білк і подібні.

Позатим, лісові істоти цілком свідомі, що живуть у глобалізованому світі, адже знають про далекий Сибір, про своїх родичів у Канаді, про можливість податися на сафарі в Африку чи про Тихий океан.

А головне, у їхньому життєвому світі є й такі, може для когось і непотрібні речі, як-от Культурна галявина. Щоправда, на ній можна потрапити в дещо несподівані ситуації, приміром, нарватися на представників певних субкультур, хоча б і гопників.

Загалом, світ людей і світ тварин у цій історії не просто перетинаються між собою, а перебувають в активній комунікації. Бо людям доводиться, навіть з огляду на властиву для них позицію підпорядкування, рахуватися з представниками тваринного світу як з повноцінними суб'єктами суспільного життя.

Зрештою, в оповіді знаходиться місце й для Чужого. І його роль виконують зовсім не дикі та агресивні звірі, а здебільшого люди чи істотки, позиція яких озвучується виразним різновидом суржику.

Для особливої драматичності в сюжет включено події, якими активно живе сучасне українське суспільство: починаючи згадками про "стояння на Майдані" чи "скарби Межигір'я" й закінчуючи вже таким звичним для мегаполіса протистоянням між активістами й несумлінними забудовниками, котрі тільки того й прагнуть, аби урвати шмат зелених територій для чергових висоток.

Книжка не була б схожою на інші твори Ірени Карпи, якби в ній не було гумору. Видно, що дотепи, евфемізми, висловлювання "на межі" допустимого — без такої риторики навряд чи можна уявити цю розповідь.

Одним словом, читач будь-якого віку зможе знайти собі до вподоби чи то героя, а чи момент оповіді, посміятися, попереживати разом із головними чи другорядними персонажами, повболівати за них, у кожному разі — всяк добре проведе час із цією книжкою.

Недарма ж її рекомендовано не лише дітям молодшого, середнього й старшого віку, але й їхнім батькам.

Також на цю тему

Новини на цю ж тему