Тарас Антипович: в житті мої герої не читають книжок

Антипович Копирайт изображения Віталій Сокур

Під гнітом власного маразму - так описує стан, у якому живуть персонажі його нового фантастичного роману "Помирана", письменник Тарас Антипович.

Хоча, як вгледіли критики, вигадки у книзі, що потрапила до довгого списку премії "Книга року ВВС-2017", не так багато, як може здатися.

Декому колишнє сміттєзвалище, на якому розгортаються події сюжету, нагадує контрольовані сепаратистами райони Донбасу. Дехто певен, що ідеться про цілий пострадянський світ.

Про різні інтерпретації, проблеми сучасних письменників і про життя в умовах чуда він розповів у розмові із кореспондентом ВВС Україна.

ВВС Україна:Про що твоя нова книжка? Не сюжетно, а ідейно.

Т. А.: Це історія про спільноту, яка живе в тенетах власних міфів, ілюзій і викривленого розуміння навколишнього світу, тому вона постійно шкодить сама собі.

Я намагався створити сатиричну трагедію, відштовхуючись від збірного образу закритих і зациклених на собі суспільств.

Критики побачили в "Помираній" антиутопію. У більшості творів цього жанру над героями тяжіє якась глобальна корпорація або тоталітарний режим.

У моєму романі вони перебувають під гнітом власного маразму.

Із фальшивими уявленнями про самих себе навіть зовнішньої тиранії не треба, я вважаю. Людина тут сама собі - тиран.

ВВС Україна:При читанні виникає стійке враження, що ти писав книгу "з натури". Чи так це?

Т. А.: Пострадянська Україна багата такою "натурою" - нагромадження будівель, які втратили своє первісне призначення, але ще можуть служити житлом для тварин і невибагливих у побуті людей. Такі пейзажі-руїни мені цікаві.

Вони є всюди - візьміть Калуш на Івано-Франківщині чи Талалаївку на Чернігівщині. Зі сміттєзвалищами ще простіше - їх і шукати не треба.

Ми якось хотіли вийти з київської Троєщини на деснянські луги. До лугу довелося брести через звалище, яке взялося наче нізвідки.

Що ж до героїв книжки, то всі вони вигадані. Хоча у Горбатої Кет є прототип - це жінка, яка торгує квітами в підземному переході на метро "Дарниця" в Києві.

У романі використана жива мова полтавських сіл. Я її знаю, бо проводив там шкільні канікули. Можливо, це теж елемент, який створює ефект "натуральності".

ВВС Україна: В ширшому - екзистенційному - контексті також виникає враження алюзії на конкретний регіон чи може навіть всю країну. Як ти думаєш, люди зсередини цієї дійсності зможуть зрозуміти, що книга - про них?

Т. А.: Щодо того типу героїв, які описані в "Помираній", то в житті такі люди не читають не лише Антиповича - вони взагалі не читають. Тому саморефлексія і самокритика у них відсутня. Узявши книжку в руки, вони скоріше подумають, як її використати не за прямим призначенням.

А з читацької реакції я бачу, що дехто дешифрує в романі передусім алюзії на "регіональну міфологію" Донбасу, а дехто ширше - на весь міф "совка".

Хтось вважає, що це роман про Україну, тобто якусь таку внутрішню реальність, яка проступає крізь зовнішні декорації.

Мене тішить, що люди інтерпретують це по-різному. Значить, книжка провокує якісь роздуми, полеміку з автором.

ВВС Україна: Ілуха. До речі, це дивне написання лайок у діалогах персонажів - чому ти вдався до такого прийому?

Т. А.: Ці матюки в зворотному прочитанні народилися з моїх спроб писати паліндроми. Мені врешті стало цікаво, як звучать лайливі слова задом наперед.

"Йуханакус", "рабой", "лободзип" - мені сподобалося. І коли я вже писав "Помирану", було зрозуміло, що деградовані герої мають брутально висловлюватися. Але справжні матюки - це нецікаво. Я згадав ці свої паліндромічні вправи.

Тому полтавська говірка модернізована в романі такою от лайкою.

За сюжетом, пришелепкуватий старійшина навчив людність читати слова, написані попередніми поколіннями на парканах. Але чи то здуру, чи то щоб підкреслити особливий статус цієї спільноти - він читав справа наліво. Так воно увійшло в лексикон героїв-коритян. Такий от реханакус, ілуха.

ВВС Україна:Ти писав цю книгу досить довго. Як і коли взагалі пишеш книги?

Т. А.: Як для прози це не так і довго - близько року на один твір. Хоча пишу я справді досить повільно, здебільшого пізніми вечорами. Усі мої книжки невеликі за обсягом.

Думаю, читач уже не має часу, щоб поглинати розлогі епопеї. Він переважно пасеться в соцмережах, отримує там масу інформації, і якщо вдається відвоювати чотири години його уваги - це вже добре.

ВВС Україна:Сучасні письменники справді мають більше конкурентів, ніж мали класики. Як зацікавити книжкою читача у цифрову добу?

Т. А.: Мені здається, книжка повинна мати пружний сюжет і давати авторську візію реальності. Література сильна як робота з мовою і відтінками емоцій. Цих речей, переважно, не дає кіно. А блоги - хоча й можуть мати художню вартість, через фрагментарний формат не створюють повноцінної реальності.

Це справді колосальна тема - боротьба за увагу людей у сучасному світі. Увага стає головною цінністю, монетизується. І письменнику треба докричатися до свого читача, тому що навколо всі кричать, піаряться, тулять рекламу і саморекламу. Уваги не вистачає на всіх. А інформації вже забагато.

Хтось присів на певний серіал - і дивиться його в інтернеті весь вільний час. 10 сезонів по 24 серії підряд. І людина на цей час втрачена як реципієнт якогось іншого культурного продукту.

ВВС Україна: Твої книги також видаються дуже кінематографічними. Ти хотів би побачити своїх персонажів на екрані? Якщо так - кому міг би доручити цю роботу?

Т. А.: Те саме про мою прозу казали й кінокритики. Але щоб тема екранізацій набула якихось реальних обрисів, треба створити кіноіндустрію. А вона поки що в Україні перебуває в зародковому стані. Мусять з'явитися різні джерела фінансування різного кіно, бо кіно - це гроші.

Зараз це відбувається так. Екранізацією "Помирани" зацікавився один режисер і сам мене знайшов. Ми з ним продумали, як зробити з роману соціальну кінопритчу.

Але коли показали синопсис двом продюсерам, вони відповіли, що це виразний артхаус, на який державних грошей не отримаєш. Бо зараз держава орієнтована на підтримку комерційного і патріотичного кіно, щоб привабити масового глядача.

Я можу це зрозуміти, в принципі. Але коли-небудь у нас буде повноцінна кіноіндустрія, в якій знайдеться ніша для таких проектів, як фільм "Помирана".

ВВС Україна: Від часу, коли ми з тобою востаннє спілкувалися після виходу роману "Хронос", що змінилося у твоєму письменницькому житті? Чого б ти хотів досягти до виходу наступної?

Т. А.: "Хронос" я писав із великою спрагою Божої присутності чи навіть Його втручання. Тепер став більшим реалістом внутрішньо. Бог виховує народи іншим способом - часом через колективну ганьбу і її усвідомлення, яке змушує змінюватись.

"Помирана" - найбільш чорна з моїх фантазій, хоча в ній означено певний прорив до світла. Наступну книжку хотів би зробити веселою, попри всі зовнішні спонуки до мізантропії і непозбувної бентеги.

ВВС Україна: У своїх книгах ти прописав уже кілька не дуже втішних сценарів розвитку для людства. Наскільки імовірно, що нам удасться уникнути їх, і що для цього треба робити?

Т. А.: Я насправді не беруся за долю всього людства, а тільки за моделі певних соціумів. До того ж, блага вість полягає в тому, що не все у світі залежить від нас, людей.

В інакшому разі ми давно б знищили планету - накопичений ядерний арсенал дозволяє це зробити півтора десятка разів.

Але Земля все ще крутиться і нікуди не падає, розминається з метеоритами і кометами, тримає нас за ноги.

Ми, звичайно, можемо розважатися будь-якими фантазіями, але насправді всі живемо в умовах чуда - в космосі, природу якого не можемо зрозуміти, але який нас чомусь береже як вид.

Новини на цю ж тему