Руслан Горовий: 15-річний пацан віддав життя за те, щоб я жив

Руслан Горовий Копирайт изображения Руслан Горовий

Книжка Руслана Горового - невелика, але я не змогла прочитати її за раз - настільки вона емоційно концентрована.

Ці оповідання - про військових, їхніх дружин, коханих, дітей, про самотність і не-самотність. Звісно - про смерть.

"На війні все відвертіше і пронизливіше. Тут усе на повні груди. До сліз, до болю внизу живота, до памороків, до втрати свідомості. Горовий зловив цей відтінок", - сказано в короткому відгуку добровольця Володимира Регеші на обкладинці, і це дуже точні слова.

При цьому хтось закидає Горовому стилістичну невідполірованість. Він і сам визнає, що не перечитує своїх історій після того, як вони народилися.

Та це людина, якій чужий холодний розрахунок, яка як дихає - так і пише. І наша розмова підтверджує це враження. Голос, інтонації, десь суржик - усе це створює відчуття великої щирості - щирості людини, якій не байдуже.

"Зараз пишеться новий епос"

BBC Україна: У мене склалося враження, що історії з вашої книжки значною мірою взяті з реального життя, з поїздок на Донбас як волонтера. Це так?

Руслан Горовий: Нічого не можна придумати абсолютно з нуля, і будь-які історії народжуються в голові, маючи певні прототипи. Щось ти чуєш, щось тобі переказують, свідком чогось стаєш сам, на щось натикаєшся. І тоді голова, неначе чайник, закипає, і в якийсь момент з'являються всі ці історії.

У цьому випадку - спочатку у вигляді діалогів. Їх була велика кількість - щось стало оповіданням, щось ні. Купа стали просто окремими постами на ФБ.

Копирайт изображения Руслан Горовий

BBC Україна: В одному з перших оповідань героїня каже чоловіку, який повернувся з АТО: "Не мовчи, розказуй, і тобі стане легше, й історії хлопців не зникнуть". Мені здалося, що це якесь важливе послання - чи то військовим, чи то самому собі.

Р. Г.: Пам'ять - дуже ненадійний інструмент. З'являються інші події, які нашаровуються на те, що було, і навіть якщо пережиті сильні емоції - а я це пам'ятаю по Майдану, по тих страшних розстрільних днях, коли там був, - пам'ять із часом затирає деталі.

Якщо ти це вчасно не записав, не сформулював, не доніс - його нема. Несформована думка - це неіснуюча думка. Тому треба про це розказувати.

Я не знаю, чи можна це вважати посланням комусь, але мені в голові так склалося: не можна замовчувати. Як ти хоч щось знаєш, хоч чимось можеш поділитися про цю війну, воно має лишитися, бо саме зараз пишеться новий епос.

Новий епос, якого в нас не було, а якщо й був - який було знищено совком або він узагалі стерся. Бо народні перекази - це теж ненадійна тема, через кілька поколінь герої взагалі можуть помінятися місцями - хороший-поганий.

Тому щоб народжувався наш епос, його треба записувати. Треба писати, треба знімати, треба робити все, що завгодно, аби він починався. Щоб коли нас уже не буде - через сто років, через скількісь, щоб нащадки могли почитати це і мати якусь цілісну картинку. Інакше це зробить ворог.

BBC Україна:Ви вже бачили фільм "Кіборги"?

Р. Г.: Так, був у Полтаві і сходив на нього.

BBC Україна: Що думаєте?

Р. Г.: Мені особисто ця тема дуже близька. Бо там, в аеропорту, був мій товариш. Другий у той момент був у Пісках. Мені деякі ці місця знайомі, Піски наприклад, в терміналі то я не був, звісно. Але цей настрій, цю Красногорівку пам'ятаю.

Мене відкинуло на якийсь час назад. Знаєте, було таке враження - що оп, і всі ще живі, і все ще можливо.

І це добре, бо так ці фільми і мають робитися. Іще раз кажу: пам'ять - штука ненадійна, і ці події в нас потроху забуваються. А тут тобі раз - і повернули до них, і в тебе знову серце не на місці, і розумієш, скільки людей віддали життя за те, щоб ти просто мав можливість жити.

А як ти вже будеш жити - має бути хоча б не соромно.

У мене в книжечці є присвята хлопцю Дані Дідику, який загинув у Харкові під час ходи Гідності, і я весь час собі кажу: думай, а як би він подивився на те, що ти робиш.

Копирайт изображения Руслан Горовий

Це дуже важливо - мати моральний авторитет і приміряти до нього своє життя. Пацан 15-річний віддав своє життя за те, аби я жив, у тому числі.

Так і цей фільм - він намагається ще раз сказати: дивіться - вони билися, а дехто загинув за те, щоб ви були людьми. То будьте ж людьми, справді.

BBC Україна: Як думаєте, коли людина сидить у Києві - чого їй не видно і не зрозуміло про Донбас?

Р. Г.: Я можу скільки завгодно розказувати про Барселону, показувати фотографії, розказувати, хто такий Гауді, але якщо ви туди не поїдете, не помацаєте камені на його творіннях, не подихаєте тим повітрям, не вип'єте вина в ресторації - ви не зрозумієте аури Барселони.

На жаль, так само і з війною - або на щастя. Не всі мають це до кінця розуміти, але хотілось би, щоб тоді у людей були якісь авторитети, котрим вони довіряють, і на розуміння яких можуть спертися.

BBC Україна:Як змінився волонтерський рух за останні три роки? Ви відчуваєте якусь втому людей від війни? Може, менше бажання давати гроші волонтерам?

Р. Г.: Все, що рухається - розвивається, і військовий волонтерський рух теж. Потреби, які були в 2014 році і які є зараз - дуже різні.

В 14-му році доходило до того, що зі швидким преміщенням лінії фронту деколи не було навіть їжі або була дуже погано екіпірована армія. І це один варіант. А зараз - трошки інший.

Копирайт изображения Руслан Горовий

Оскільки в нас не війна, а АТО, значить і нормативи на деякі речі, наприклад ті самі штани, бушлати, капці, шкарпетки, - вони як у мирний час. Це за законом так. А ми ж розуміємо, що цього не вистачає, тим більше, коли це передок.

Тому волонтерська допомога потрібна. Але треба розуміти: що потрібно, як потрібно, тож зараз підхід уже більш вивірений.

Тому й люди нормально реагують на тих волонтерів, які чітко розказують, що вони роблять і навіщо. Зараз підхід: "Ааа, хлопців убивають на передку, давайте передамо, збираємо гроші!" - уже відходить.

Рух волонтерський не змінився - він трансформувався. Багато людей пішли в суміжні сфери: в реабілітацію, займаються переселенцями, хворими, літніми людьми. Хтось переключився на інтернати, дітей-інвалідів, просто на допомогу різним державним закладам, де перебувають знедолені.

Цей рух був і до війни. Але він був дуже не сильно розвинений в Україні. А війна спровокувала таке підсилення волонтерського і благодійницького ефекту (волонтер - це той, хто щось робить ручками, а благодійник - хто ділиться грішми, хоч у нас волонтери і свої гроші вкладають, і навпаки).

Якщо на Заході благодійники - це в основному багаті люди, а ті, хто не може (дати гроші. - Ред.), роблять якусь волонтерську роботу, то в нас це дуже змішано. У нас навіть небагаті намагаються якусь частину своїх грошей вкладати, назвемо це так, в майбутнє своєї країни. Тож волонтерський рух не зникає, він, як мені здається, набирає обертів.

Є люди, які на цьому, можливо, зробили якісь дивіденди. Вони відбивають охоту, але не до волонтерського руху, а до себе особисто. Просто це тупикова гілка, от і все. І вона теж є, нічого з цим не зробиш.

Але якщо мені треба щось зібрати - для армії, інтернатів чи то лікарні, якій я намагаюся допомагати, - у мене немає враження, що у людей втома.

Люди так само допомагають, якщо вони мені вірять. От і все.

Копирайт изображения Руслан Горовий
Image caption Під час однієї з поїздок на Схід

BBC Україна: У вас є кілька історій про людей неподалік від лінії розмежування - як їм живеться? Там же, напевно, проблеми з роботою, напівзруйновані села - як це виглядає? Їм хтось допомагає?

Р. Г.: Виглядає дуже погано насправді. Допомагають волонтери, коли проїжджають. Дуже важко бути стороннім спостерігачем, коли бачиш бабусю чи дідуся, які йдуть зі своїм великом у сусіднє село, бо там проїжджає машина з хлібом, а тут не проїжджає.

Хлопці наші теж намагаються з цими людьми якось спілкуватися, особливо в так званій сірій зоні - селах, які дуже близько до лінії розмежування.

Взяти ту ж Авдіївку - вона теж поруч, але це все-таки місто, і там більше можливостей якось вижити. А по селах дуже важко. Щось садять, намагаються якось жити.

Все це дуже важкі питання, і мені здається, що держава мало уваги приділила цим людям. Воно коли не бачиш - серце не болить, а коли бачиш, стикаєшся з цим - хочеться всім допомогти.

Донбас - дуже специфічне місце. Не погане, щоб ви зрозуміли правильно, а специфічне. І багато людей, які важко працювали все життя, навіть під обстрілами не хочуть кидати свох домівок, хоча берегти там немає чого. Це теж проблема, і можливо, соціальні служби мали би більше уваги їм приділяти.

В мене немає якоїсь відповіді на все це. Але те, що людям там живеться ой-ой як несолодко, - це правда.

Туди їздять благодійники, волонтери, "Пролісок" - організація з Харкова, яка дуже допомагає таким людям.

Бо людина - вона є людина. Тим більше, якщо ми кажемо, що це люди на нашій або умовно нашій території - звісно, їх треба якось підтримувати.

Копирайт изображения Руслан Горовий

BBC Україна: Давайте повернемося трохи до літератури. Член журі книги року Віталій Жежера назвав вас "непосидючим збирачем артефактів живої історії". А як ви самі відчуваєте - чому ви пишете? Щоби щось змінити? Чи це стан "не можу не писати"?

Копирайт изображения Руслан Горовий
Image caption Руслан Горовий потрапяє в довгий список Книги року BBC вже четвертий рік поспіль

Р. Г.: Це неконтрольований процес. Я не можу нічого з собою зробити - якщо в той момент, коли мені голова закипає, не написати це на папір, в телефон, куди завгодно, то я просто не можу нічим займатися.

Я просто ніколи не намагався зрозуміти, що це для мене. Я не ділю життя: тут письменництво, тут волонтерство, тут я в туалет сходив - це така річка життя, в якій щось тече і тебе обтікає. Я цим просто живу.

Новини на цю ж тему