"Я втекла від нього в піжамі" - зізнання жертви газлайтера

ілюстрація

Після історій двох жінок, яких непорядний партнер "газлайтив" (змушував сумніватися у власній адекватності), до нас почали звертатися інші читачі. Чоловіки й жінки хотіли поділитися подібним досвідом.

Пропонуємо вашій увазі три розповіді з життя людей, що опинились у повній ізоляції.

"Я справді думала, що в мене щось із головою"

З півдня Англії я переїхала до шотландського містечка, щоб оселитися там разом з коханням усього мого життя — вродливим і чарівним чоловіком, поряд з яким я почувалася живою і надзвичайною, хоча раніше й подумати не могла, що таке можливо.

Перед самим від'їздом один друг висловив думку: мовляв, мій бойфренд не заспокоїться, поки не перевезе мене в глушину, якомога далі від людей, щоб володіти мною повністю. Тоді я лише посміялася. Але, як виявилося згодом, то була щира правда.

Попервах цей чоловік був надзвичайно уважним.

Він працював далекобійником, але дзвонив мені щоранку, упродовж дня і перед сном, щоб побажати доброї ночі.

Я думала, що це дуже люб'язно з його боку. Але стала помічати, що він дуже дратується, коли я не беру трубки, бо саме вийшла в туалет чи в магазин.

А коли я йому розповіла, що знайшла собі нових друзів, він почав втрачати самовладання ще більше. Ми часто сварилися по телефону.

Одного дня, коли він поїхав у рейс, сусідка з села запросила мене до себе додому на келих вина.

Я чудово провела вечір. А коли повернулася додому, побачила на екрані мобільного кілька пропущених викликів і купу есемесок.

Я залишила телефон удома, навіть не подумавши взяти його з собою. Повідомлення починалися з запитання, чому я не відповідаю на дзвінки, а далі йшов потік лайливих слів, якими він мене обзивав.

Він звинувачував мене в тому, що я пішла гуляти з іншими чоловіками і так далі.

Я не вірила власним очам — це було дуже несподівано, мов сніг з неба.

Я відправила йому повідомлення, пояснила, де була. Він моментально передзвонив і 10 хвилин кричав на мене, не даючи й слова вставити.

Через ці сварки мені було дуже некомфортно.

А він ще й звинувачував мене в тому, що не може зосереджуватись і нормально спати, тому для нього небезпечно бути за кермом.

Але потім він надсилав мені розкішні букети, і я раділа, що він більше не сердиться.

Я жила в якомусь постійному збентеженні й тривозі — не знаючи, що я зробила, чому він розлютився. І хвилювалася, що він може потрапити в аварію.

Якось він був удома, а я йшла доріжкою до нашого будинку, коли повз нас саме проїжджав сусід-фермер.

Він зупинив машину, і ми довгенько розмовляли через хвіртку, милуючись сільськими краєвидами.

Коли я зайшла в будинок, мій хлопець сидів у кріслі й пильно дивився на мене. Коли я спитала, що сталося, відмахнувся. Але розмовляти не хотів, тільки й далі розлючено витріщався.

Зрештою він сказав, що його підозри справдилися. Він так і знав, що я кручу романи в нього за спиною. У мене інтрижка з фермером! Я вухам власним не вірила, але він і слухати нічого не хотів.

Невдовзі я перестала ходити в гості до сільських друзів.

Не наважувалася виходити надвір поночі, бо він міг подзвонити по стаціонарному, щоб перевірити, де я.

Також він був проти, щоб я ходила на роботу. Тому так і вийшло: я опинилася в глушині й постійно сиділа вдома.

В певному розумінні так було навіть краще — я хоча б не мусила вдавати перед людьми, що у нас усе добре.

Наступні дев'ять років я ступала по тонкій кризі — ніколи не знаючи, правильно я роблю чи ні в його очах. А остаточним покаранням для мене стала спроба самогубства.

Він не раз намагався накласти на себе руки після наших сварок. І це повністю знищило мою віру в себе.

Коли ми познайомились, я була впевненою незалежною жінкою. А коли він зрештою пішов, від мене залишилася сама оболонка.

Також він переконував мене, що я з'їхала з глузду, стверджуючи, що я казала речі, яких точно не казала.

А ще різні дурниці. Наприклад, коли я готувала спагеті "Болоньєзе", він звинувачував мене в тому, що я туди додаю моркву, аби його позлити. Хоча я завжди готувала за одним рецептом.

Або казав, що я не поприбирала в кімнаті, хоча насправді це було не так. І мені доводилося прибирати знову.

Усі ці випадки поодинці здаються дурними й банальними. Але він говорив так переконливо, що я починала в собі сумніватися. Я справді думала, що в мене щось не так із головою і я все забуваю.

Я втратила спроможність сперечатися. Мозок відмовлявся вигадувати влучні відповіді, бо аргументи в дискусії були абсолютно ірраціональними.

Легше було просто погоджуватися. Я стала тихою, сірою мишкою, тінню себе колишньої.

Що таке газлайтинг?

• Цей термін походить з п'єси "Газове світло" (Gas Light) 1938 року, за сюжетом якої чоловік намагається переконати дружину та інших людей в тому, що вона збожеволіла. Світло газових ріжків у їхньому домі справді тьмянішає, але чоловік стверджує, що вона все це вигадала.

• Це психологічна маніпуляція, покликана змусити жертву сумніватися в собі, сприйнятті подій і навіть у власній психічній адекватності. Її наслідки надзвичайно руйнівні для психіки, пояснює Кеті Ґоуз, керівник організації Women's Aid (Допомога жінкам).

• Коли людина вдається до газлайтингу, вона ставить під сумнів спроможність жертви згадувати події; знецінює думки й почуття жертви; звинувачує жертву в брехні чи вигадуванні; заперечує, що давала якісь обіцянки; глузує з "хибних уявлень" жертви.

• Тривожні ознаки такі: ви почуваєтесь розгубленими; постійно просите у партнера вибачення; не можете прийняти елементарне рішення; приховуєте інформацію від друзів і рідних, щоб не довелося виправдовуватися за партнера.

Я вже не була схожа сама на себе. Він не схвалював моїх походів до перукарні, бо перукарем був чоловік. Тому я стриглася сама. Перестала фарбуватися й носити високі підбори. Якщо я вдягала щось гарне, це означало, що я "чепурюся" задля когось. Доводилося обмірковувати кожен свій крок.

Раніше я завжди була впевненою, щасливою, завжди сміялася. Але тепер, якщо я раптом засміялася, побачивши щось по телевізору над чимось побаченим по телевізору, він міг розлютитися — бо думав, що я насміхаюся з нього.

Я вчилася не бути щасливою. "І як тільки тобі це вдавалося?" — не розуміють друзі. Але то була єдина можливість вижити. Якщо ти не дозволяєш собі бути щасливою, то й великого болю чи смутку від того, що з тобою відбувається, не відчуватимеш. Звичайно, тепер, озираючись назад, я чітко бачу, яке це безглуздя.

Двічі я пробувала піти від нього (обидва рази — невдало). Але переважно я відчувала, що сама винна — сама переїхала до цього чоловіка, багато чим пожертвувала, аби бути з ним. Я сподівалася, що все ще владнається, все буде добре. Однак цього так і не сталося. Я трохи нагадувала того пса, з яким погано обходяться, але він все одно відданий людині, що його годує.

Того дня, коли він заявив, що ми розстаємося, я так зраділа, наче в лотерею виграла. Але через кілька місяців він вирішив, що ми знову маємо бути разом. А коли я відмовилася, спробував заманити мене назад у той будинок. Насправді то було досить страшно. Він вперся: якщо я не належатиму тільки йому, то не належатиму нікому. Я боялася, що він уб'є нас обох.

Три роки я переховувалася, переїжджала з місця на місце. Зникла.

Та тільки не усвідомлювала, скільки ще років мине, перш ніж я прийду до тями й стану такою, як раніше, після всієї шкоди, яку він мені заподіяв.

Я ніколи йому не пробачу. І сподіваюся, що історія, яку я розказала, допоможе комусь не повторювати моїх помилок.

Керолайн, Велика Британія

"Я чоловік, тому повинен замовчувати це"

Я радий, що люди нарешті починають серйозніше ставитися до таких видів насилля. Від своєї дружини я зазнав ще й іншого насильства, і долати його наслідки довелося довго. Але психологічне насильство у формі газлайтингу було, мабуть, найгіршим. Я ще довго відвідував психотерапевта, щоб позбутися цього болю.

Досі згадую те, що відбувалося. До найменших подробиць.

Наприклад, вона вішала на стіну в коридорі картину, а коли я казав, що вона гарна, дружина наполягала, що картина там вже два тижні висить, а я бовдур, бо не помічав її раніше. Але то було дуже помітне місце — картина висіла навпроти дверей вітальні. Її було чудово видно як з коридору, так і з вітальні.

Мені не вірилося, що я так довго не помічав очевидного.

І такі закиди стали повторюватися все частіше.

Вона дзвонила мені на роботу й казала, що сталося дещо погане, я маю прийти додому. А коли я приходив, докоряла, що я пішов з роботи, і взагалі намагалась пошити мене в дурні. Зрештою через це я втратив роботу.

Коли я планував кудись вибратися з друзями, вона створювала проблеми, щоб завадити цьому. А потім цікавилась: "Ой, а хіба ти не збирався кудись із друзями?"

Я більше не міг нічого планувати: ані важливого, ані дрібниць. Став боятися наслідків своїх вчинків, бо не хотів, щоб мене покарали. Я погладшав, почалася депресія, але я все одно не полишав безнадійних сподівань на те, що все ще владнається.

Часом вона розпускала руки. Але виховання не дозволяло мені бити жінок, тому я не давав здачі. Просто розумів, що нічого доброго з цього не вийде.

Дружина переступила межу, коли мало не позбавила мене життя. Ми сварилися в машині, і вона, сидячи за кермом, навмисне влаштувала аварію. На щастя, з нами тоді не було дитини.

Отоді я й зрозумів, що пора вибиратися.

Після розставання виникли певні ускладнення, пов'язані з тим, що я чоловік.

Чоловікам, які постраждали від насильства в сім'ї, практично не надають допомоги. У процесі розлучення я не міг знайти притулку — мене скеровували в притулки для безхатьків. Але то був неприйнятний варіант, бо я намагався забрати з собою маленьку дитину. Скінчилося все тим, що ми оселились у родичів.

А ще існує проблема соціальної стигматизації. Я чоловік, тому повинен замовчувати це.

Багато людей, навіть потенційні нові партнери, вважають, що чоловік "мав би якось це владнати". Ніби варто мені тупнути ногою, і все одразу зміниться на краще. У мене складається таке враження, що ці стереотипи — продовження насильства.

Двейн, США

"Він вкрав усе, що я мала"

Усе пішло шкереберть ще на весіллі. Старезний автобус, який він замовив для перевезення гостей, не приїхав. Зламався — пояснив він.

Насправді ж він просто не заплатив за нього. Тільки згодом я дізналася, що на бенкеті він канючив у гостей гроші — казав, що в нього попереду ще багато витрат, а в мене він просити не хоче, щоб не зіпсувати цей день.

Ми познайомилися на сайті знайомств роком раніше.

Він був удівцем, скаржився, що сумує за дитиною, яка живе з батьками покійної дружини. Я йому дуже співчувала, він здавався таким хорошим. Працював підрядником в ІТ, завжди був щедрим і піклувався про мене, беручи на себе виконання нудних повсякденних завдань — як-от владнати проблеми з автострахуванням, забрати ліки.

Але скоро я дізналася таке, що мене шокувало. Його дружина померла не за рік до нашого знайомства, як він стверджував, а лише за півтора місяця до того. Він попросив вибачення. Пояснив, що почувався самотнім і нещасним. І чомусь я йому пробачила. У шлюбі ж так і треба робити, правда?

Він примудрився розсварити мене з усіма друзями й колегами. Сказав, що одна з моїх подруг клеїться до нього, тому ми перестали з нею спілкуватися. Інша "користується мною", тому треба її віднадити. Або йому не хотілося нікуди йти, бо в нього поганий настрій чи зарплату не дали. Тому ми залишалися вдома.

Зрештою я завжди приставала на те, що пропонував він — аби тільки йому догодити. Але дійшло вже до того, що всі мої вчинки викликали в нього тільки незадоволення.

Коли йому запропонували працювати в Іспанії, я звільнилася з високооплачуваної роботи, перевізники спакували наші речі. Але справа не просувалася — то платіж не пройшов, то умови контракту не виконувалися. Він ніколи ні в чому не був винен. Мої заощадження танули на очах.

Я пропонувала йому допомогу — в залагодженні фінансових негараздів. Але щоразу, коли вже було призначено зустріч з бухгалтером чи юристом, неодмінно щось ставалося: якась плутанина, людина хворіла чи потрапляла в аварію. Кілька разів він казав, що людина померла.

У житті запанував повний хаос. Мені здавалося, що я божеволіла. Я була в страшній депресії, хотіла навіть накласти на себе руки. А він і пальцем не ворухнув, щоб мене відмовити. Тепер я розумію: якби я померла, він би отримував за мене виплати. І таку ціну він призначив за моє життя?

Він часто брав мою машину і зникав на кілька днів. На нашу адресу почали надходити виписані на моє ім'я повістки в суд за несплачене паркування. У двері стукали судові виконавці, вимагали сплати інших боргів — бо він оформив на моє ім'я купу кредитних карток.

Виявилося, що машина не застрахована. Коли я прямо спитала в нього, він сказав, що це якесь непорозуміння, бо він точно платив. Я намагалася сховати машину, але марно — він її знайшов. Сказав, що моя брехня його ображає, бо я приховала, де стоїть авто.

Він сказав, що більше не може зі мною спілкуватися, бо я не на його боці. Він почувався зовсім самотнім у світі — і винна в цьому була тільки я.

Якось він повернувся зі своєї розважальної поїздочки, а сумку забув у машині. В ній я знайшла листа від іншої жінки. Вона писала, що кохає його і дуже співчуває через те, що він залишився без домівки.

Без домівки? Та в нього декілька домівок — один будинок, який ми орендували в Іспанії, і ще один тут, зі мною.

Я піднялася сходами нагору, а він уже чекав мене там. Рішуче наказав віддати йому сумку. Я відмовилася. Він викрутив мені руку й штовхнув у стіну. Мій пес прищулив вуха і загарчав на нього, хоча доти завжди був чемним. Чоловік мене відпустив.

Дуже знервована, я забрала собаку й поїхала до подруги в лондонський офіс. Зустрічаючи мене, вона прокоментувала: "Ти в курсі, що на тобі зараз піжама?"

Через півроку він зник. Вкравши все, що я мала. Я втратила прибуток, кредитний рейтинг, а на якийсь час — і здоровий глузд. Я навіть своїх речей не можу забрати, бо думала, що вони вже в Іспанії, а насправді весь цей час вони зберігалися на складі й тепер їх пустять з молотка.

Я не можу повернутися до колишнього життя, просто не витримаю, якщо доведеться всім пояснювати. Та й хто мені повірить? Його знайомі скажуть: "Але ж він такий хороший хлопець".

Він дуже вміло маніпулював моїми слабкостями й душевною добротою. Та знищував мене зсередини, нав'язуючи думку, що я неадекватна.

А коли я звернулася в поліцію, мені сказали: "Усі брешуть. Ми проти цього безсилі".

Брехня не закінчується й досі.

Його матір здивував мій дзвінок — він сказав їй, що я в Німеччині, лежу в лікарні після спроби самогубства. Вона дала йому декілька тисяч фунтів на моє лікування.

Коли я знайшла одну з інших його жінок, то її нажахала моя розповідь. Їй він брехав, що я його психічно неврівноважена сестра, яку пресує чоловік. Ця жінка планувала жити з ним разом.

Я не знаю, де він зараз. Боюся, що знайшов собі нову жертву. Шкода, що я не можу її попередити. Але вона й слухати не захоче.

Естер, Велика Британія

Усі імена змінено

Ілюстрації Кеті Горвіч

Інтерв'ю Вайбекі Венеми

Новини на цю ж тему