"Із золотом і смутком": підсумки Олімпіади-2018 для України

Збірна України на відкритті Олімпіади у Пхьончхані, 9 лютого 2018 Копирайт изображения Getty Images
Image caption Збірна України на відкритті Олімпіади в Пхьончхані, 9 лютого 2018

У Пхьончхані завершилися 23-ті Зимові Олімпійські ігри.

Медальний залік виграла Норвегія, яка здобула стільки ж золотих нагород, як і Німеччина (14), але має більше срібла.

Україна з однією золотою медаллю фристайліста Олександра Абраменка в цьому рейтингу - на 21-му місці.

Результат начебто непоганий, особливо якщо зважити, що нинішня команда була найменшою за весь період виступів на білих Олімпіадах.

Але в тому й річ, що справді пристойного виступу, окрім Абраменка, чекали ще від змагань у біатлоні - профільного і єдиного справді розвиненого в Україні зимового виду спорту.

Стріляючі ж лижники повернулися з порожніми руками. Найвищим їхнім досягненням стало сьоме місце у змішаній естафеті. Цей результат уже назвали провалом.

То чому так сталося і чи має зимовий спорт в Україні реальну перспективу?

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Фристайліст Олександр Абраменко здобув золото

Привид Солт-Лейк-Сіті

Щось схоже український біатлон уже переживав.

На Олімпіаду в Солт-Лейк-Сіті у 2002 році українська жіноча збірна з біатлону їхала в ролі фаворита.

У команди начебто не було слабких місць: одна з лідерок світового біатлону Олена Зубрилова, срібна призерка Олімпіади-1998 Олена Петрова, одна з найшвидкострільніших біатлоністок світу Тетяна Водоп'янова, надійний естафетний боєць Ніна Лемеш.

Держава забезпечила спортсменок усім необхідним, але помилки в процесі підготовки та прорахунки з поселенням уже на місці Олімпіади призвели до краху.

Свого фристайліста Абраменка в 2002-му не знайшлося, і додому Україна повернулася без жодних нагород.

У міністерстві спорту на тлі провалу вирішили суттєво урізати фінансування біатлоністам. І навіть звільнили кількох осіб: головний тренер збірної Роман Бондарук невдовзі почав працювати в Польщі.

І вже на наступній Олімпіаді привів до срібла Томаша Сікору. Олена Зубрилова, аби уникнути цькування, переїхала в сусідню Білорусь, а Водоп'янова завершила кар'єру.

Стагнація

Між тією й нинішньою історіями - чимало спільного. І йдеться не лише про 58 мільйонів гривень, які теперішнє міністерство спорту щедро виділило на підготовку біатлоністів до головного старту чотириріччя.

Теперішня жіноча збірна з біатлону так само ніяк не могла позбутися чемпіонських лаврів Сочі-2014. Тодішня перемога в олімпійській естафеті - досягнення, безперечно, історичне.

Та чи варто було очікувати, що ті ж люди здатні повторити результат чотирирічної давнини й у Пхьончхані? Адже Валентина і Віта Семеренки, яким тоді було по 28, і 27-річна Олена Підгрушна перебували в золотому для біатлону віці.

А що було далі?

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Українські біатлоністки здобули золото на Олімпіаді у Сочі 2014 року

Віта Семеренко в міжолімпійському циклі майже три роки лікувалася.

Підгрушна пропустила сезон через сімейні обставини, потім довго відновлювала форму, лікувалася. І врешті виступити на Олімпіаді не змогла, хоча до складу й потрапила і навіть несла на церемонії відкриття національний прапор.

Валентина Семеренко була серед лідерів світового біатлону в сезоні-2014/2015, та надалі в її виступах намітився спад.

Четверта зі складу золотої олімпійської естафети, Юлія Джима, у свої 27 у Пхьончхані мала би перебувати на гребені можливостей. Але на початку Олімпіади Юлія захворіла і пропустила через це дві стартових гонки - спринт і переслідування.

Сама спортсменка вже після прильоту до Києва розповіла про хворобу, яка турбує її регулярно і вибиває з ладу приблизно на місяць. І частина цього місяця припала саме на початок головного старту чотириріччя.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Юлія Джима, Олімпіада в Пхьончхані 2018

Звичайно, тренерський штаб збірної знав і про особливості хвороби Джими, і про проблеми інших спортсменок.

Відповідно, в міжолімпійському циклі вартувало особливу увагу сконцентрувати на підготовці резерву. Так, у цей період проявили себе молоді Анастасія Меркушина та Ірина Варвинець.

Але в тому-то й річ, що ці дівчата були на поверхні й раніше. Взяти бодай Анну Кривоніс, якій зараз 20, але яка ставала чемпіонкою світу серед юніорів ще у 2015-му.

Фактор нових тренерів

У міжолімпійському циклі жіночу збірну очолив словенський спеціаліст Урош Велепець.

Він замінив на цій посаді Василя Карленка - людину, яку називають головним творцем успіхів періоду 2011-2015 років. Сам пан Карленко про причини відставки воліє не говорити. Зокрема й тому, що зараз обіймає посаду віце-президента Федерації біатлону України.

Велепець освіжив тренувальний процес і спочатку це давало результат. Серйозно додала Джима, прогресували Меркушина і Варвинець.

Віддзеркаленням успішності роботи тренерського штабу була срібна медаль українок в естафетних перегонах на Чемпіонаті світу-2017 у норвезькому Голменколлені.

Особлива її цінність полягає в тому, що склад був оновленим - поряд зі старожилами Джимою і Підгрушною виступали Варвинець і Меркушина.

Водначас не тішила форма сестер Семеренко. Віта продовжувала лікуватися, а результати Валентини погіршувалися. Чи пов'язано це зі зміною тренерського штабу, сказати важко.

Скандал

Про те, що стосунки між сестрами Семеренко і тренером Велепцем складні, стало відомо вже під час Олімпіади.

Дізнавшись, що її не виставили в складі естафетної четвірки на Іграх у Пхьончхані, Валентина звернулася до вболівальників у коментарях на пабліку UA:Біатлон.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Валентина Семеренко, Олімпіада в Пхьончхані 2018

"Знаєте, вболівальники, в нас не команда, а просто д…" - з цих слів спортсменка розпочала і потім додала серію коментарів, у яких звинуватила тренера в необ'єктивності.

Це сталося вранці 22 лютого - за лічені години до старту жіночої естафети, на яку Україна покладала найбільші медальні сподівання.

Зрозуміло, що після такого скандалу сподіватися на диво було складно. Найвищим досягненням українок за підсумками спринту, переслідування, індивідуальної гонки й мас-старту стало 14-те місце Віти Семеренко у першій із перерахованих дисциплін.

В естафеті ж Україна була приреченою вже після першого етапу, який Варвинець завершила на десятому місці і з одним промахом. У цій гонці так. Лише Юлія Джима виступила так, як від неї очікували. Інші біатлоністки - провалилися.

Прорахунки

Історія з Солт-Лейк-Сіті повторилася.

Судячи з функціонального стану команди, тренери прорахувалися із процесом адаптації підопічних до незвичного часового (плюс 7 годин порівняно з Києвом) і висотного поясів (понад 1000 м над рівнем моря).

Крім того, суттєво погіршилися порівняно з попередніми сезонами показники влучності.

Приміром, Вольфганг Піхлер, наставник шведської збірної, команди, чий виступ став головною сенсацією біатлонної програми Олімпіади-2018, передбачив усі пхьончханські складнощі.

За його побажанням, під час тренувальних зборів були в Естерсунді корейська траса була відтворена майже один в один. Стрільбу шведи відпрацьовували, створивши вітряні перепони, наближені до пхьончханських.

І в результаті у чоловічій естафеті шведи здобули золото і стали єдиною з 18 команд, яка не мала промахів. Серед жінок влучно стріляли лише скандинавки, білоруски і швейцарки. Шведки здобули срібло.

Українські реалії

Крок назад порівняно з попередньою Олімпіадою зробили не лише біатлоністи, а й олімпійська команда загалом.

Показово, що порівняно з Іграми-2014 у Сочі до топ-15 потрапили лише шість українських спортсменів проти 15 на Олімпіаді чотирирічної давнини. І то з урахуванням санної естафети, де українці посіли 13-те місце з 13.

Андрій Мандзій, який посів у змаганнях санкарів-одиночників передостаннє місце, шокував прихильників відео, де він власноруч виготовляє сани, на яких потім стартував на Олімпіаді.

Важко вимагати пристойних показників і від гірськолижників Ольги Книш та Івана Ковбаснюка, враховуючи, що на швидкісних трасах калібру пхьончханської вони змагаються чи тренуються лічені рази на рік.

У цьому контексті несподіваними можна назвати відразу кілька результатів. Скажімо, двоборця Віктора Пасічника, котрий не має змоги постійно їздити на етапи Кубка світу, постійно тренувати стрибки зі 120-метрового трампліна, але при цьому покращує свої результати і фінішує на 30-му і 23-му місцях серед півсотні учасників.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Віктор Пасічник, Олімпіада в Пхьончхані 2018

А це - більше ніж на десять позицій вище порівняно з Олімпіадою в Сочі. Віктор міг би виступати ще ліпше, май він такі умови для підготовки, як представники деяких тих країн, яких він обійшов.

Перспективи

Крім Пасічника, непогано у Пхльончхані проявив себе санкар Антон Дукач, котрий мав усі шанси потрапити до двадцятки фіналістів.

А надто - наймолодший у складі української олімпійської збірної, перший в її історії скелетоніст Владислав Гераскевич. Хлопцеві лише 19, і цим видом спорту він почав займатися тільки за два роки до старту Олімпіади.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Антон Дукач, Олімпіада в Пхьончхані 2018

На міжнародні старти Владислав їздив виключно завдяки ентузіазмові батька Михайла Гераскевича, котрий спершу витратив усі домашні заощадження, а потім вліз у борги.

Завдяки татовій жертовності і власній наполегливості Владислав прогресує вельми швидко. На торішньому чемпіонаті світу він був 24-м, а на Олімпіаді фінішував 12-м, показавши в заключному заїзді сьомий серед 20-ти учасників фіналу результат.

Батько спортсмена каже, що сина вже намагалися перетягнути до своїх лав кілька європейських країн. Однак Владислав демонструє патріотизм і відповідає, що хоче досягнути вершин виключно під українським стягом.

Ось лишень чи готова забезпечити усі необхідні для Владислава умови держава? Судячи з висловлювань у підсумковій олімпійській студії заступника спортивного міністра Ігоря Гоцула, перспективи туманні.

На запитання, чи варто очікувати на зведення в Україні скелетонної траси, чиновник відповів: "Міг би вас потішити і сказати, що так. Але насправді все непросто. Будувати трасу для одного спортсмена не дуже вигідно".

Що далі?

Зрештою, наші чиновники схильні до поспішних висновків. Мовляв, немає результату, спортсмени посідають останні місця, тому й вид спорту не є перспективним і на адекватне фінансування не заслуговує.

Показовим у цьому контексті мав би стати приклад новоспеченого олімпійського чемпіона Олександра Абраменка. На двох перших своїх Олімпіадах, у Турині-2006 і Ванкувері-2010, молодий фристайліст посідав передостаннє і останнє місця відповідно.

Перші помітні результати у нього з'явилися лише в 2009-му. У той час до Абраменка ставилися приблизно так само, як до тих хлопців і дівчат, які знаходяться на останніх місцях зараз.

При такому ставленні можна опустити руки. Чимало атлетів так і роблять. Абраменко пішов до кінця і на своїй четвертій Олімпіаді, в 29-річному віці став чемпіоном. Хоча перспектив начебто не було, тренуватися доводилося за кордоном.

Після перемоги Олександра в Пхьончхані вся країна жахнулася від того, в якому стані перебуває трамплін, на якому готувався майбутній чемпіон.

Власне, той трамплін - лише крапля в морі, бо більшість спортивних об'єктів, на яких готуються представники зимових видів, перебувають у не менш плачевному стані.

Великі сподівання зараз покладаються на будівництво тренувального комплексу в Буковелі. З його появою начебто становище багатьох зимових видів (біатлону, лижних перегонів, різних видів фристайлу і, можливо, сноубордингу) має покращитися.

Та для того, щоб зупинити вільне падіння українського спорту, зміни треба запроваджувати вже й зараз. Інакше в Пекіні-2022 навіть шість місць у топ-15 здаватимуться досягненням.

Стежте за нами в Telegram! Ми щодня надсилаємо добірку найкращих статей.

Новини на цю ж тему