"Мене переслідував білий ведмідь"

Pip Stewart Копирайт изображения John Oakley
Image caption Піп Стюарт вирішила, що її партнер "втратив зв'язок з реальністю", коли він запропонував поїхати з Малайзії до Лондона на велосипедах

Упродовж багатьох століть безстрашні шукачі пригод тримали марку - від капітана Джеймса Кука, який накреслив карту Австралії та Нової Зеландії, до сера Ранульфа Файнса, що здійснив перший піший перехід через Антарктику.

Але в 21-му сторіччі, коли майже весь світ перетворився на второвану стежку, сучасні мандрівники-дослідники керуються вже чимось важливішим за потребу стати піонером, нога якого ступить на нову землю.

Нещодавно героєм новин став Бенедикт Аллен. Він зник, намагаючись дістатися до віддаленого племені в Папуа Новій Гвінеї.

Захворівши на лихоманку, чоловік заблукав і не зміг викликати допомогу, бо навмисне подався в джунглі без телефону.

На щастя, 57-річному мандрівнику вдалося вижити, і він розповів свою історію. Але його зустріч із небезпекою - не така вже й рідкість для сучасних мандрівників.

Він і четверо інших розказують про джерело свого потягу до мандрів. Втікати від білих ведмедів, потрапляти під приціл і спати в замінованих полях - від чого кайфує нове покоління незалежних мандрівників-дослідників?

"Найбільші небезпеки зазвичай банальні"

Копирайт изображения Simon Buxton
Image caption 2016 року Левісон Вуд пройшов пішки 1 800 миль від Мексики до Колумбії

"Мене пограбували, в мене стріляли, мене атакували слони. Але найбільші небезпеки зазвичай банальні".

Це добре відомо мандрівнику-досліднику Левісону Вуду. У 2014 році журналіст Метью Павер, який документував подорож пана Вуда вздовж річки Ніл, помер від серцевого нападу в Уганді.

Він кілька разів намагався викликати гелікоптер, але віддаленість локації унеможливила вчасне отримання допомоги.

"Я запитував себе, чому це сталося, чи варто продовжувати свої мандри", - розповідає пан Вуд.

"Я критично проаналізував свої дії. Але все ж вирішив продовжувати, щоб ушанувати пам'ять Метта", - додає мандрівник.

У першу велику експедицію пан Вуд вирушив, коли йому було 22 роки. Тоді він поїхав з Англії до Індії автостопом.

Вуд народився в місті Сток у графстві Стаффордшир. Сьогодні йому 35, і попри те, що він обрав собі життя відчайдушних сміливців, термін "мандрівник-дослідник" йому не дуже до вподоби.

"Він асоціюється з пробковими шоломами й урочистим встановленням прапорів на нових землях, [але] для мене головна - сама подорож. Я хочу зазирнути за горизонт".

"Важливо ділитися знаннями й дізнаватися щось нове. Ти - посол своєї країни, коли подорожуєш".

Копирайт изображения Levison Wood
Image caption Під час експедиції вздовж річки Ніл пан Вуд довірився місцевим провідникам

За його словами, подорожі також допомагають поглянути на країну з нового ракурсу. Мандрівник розповідає про нещодавній візит до Сирії.

"Я зупинився в Дамаску. Склалося враження, що війни у країні немає. Мільйони [людей] живуть буденним життям, а війною вони ніби не переймаються".

"Я не маю на увазі, що людям варто планувати відпустки в Сирії. Просто розповідаю їм правду, а там хай самі вирішують", - додає чоловік.

Мандрівник визнає, що деякі ризиковані вилазки не дуже подобаються його рідним, особливо його "бідній матусі".

"Коли мені був 21 рік, я автостопом перетнув Ірак. А вона думала, що я на канікулах у Греції".

"Думаю, в неї вже немає сил хвилюватися, і тому вона це облишила".

"Неперевершені репортажі"

Копирайт изображения Savio Martins
Image caption 2016 року Піп Стюарт об'їхала Перу й Бразилію, наносячи на карту наслідки вирубування лісів

33-річна Піп Стюарт називає себе "мандрівником мимоволі".

У 2013 році вона працювала журналісткою в Азії, коли партнер переконав її поїхати до Лондона на велосипедах.

Першою реакцією був подив і питання, чи він, бува, "не втратив зв'язок з реальністю". Але за 13 місяців вона подолала 16 тисяч км і відвідала 26 країн.

"Я відкрила для себе розкішний спосіб створювати неперевершені репортажі. Бо люди, яких ти зустрічаєш, і зв'язки, які виникають, - неймовірні".

Пані Стюарт, яка походить з міста Челтнем у Ґлостерширі, тепер вважає ці подорожі повноцінною роботою, якій присвячує весь свій час.

"Як і з будь-яким бізнесом, на те, щоб розкрутитися, потрібен час".

"Зрештою у тебе з'являється заробіток - коли тебе запрошують на виступи, наприклад, на галузевих виставках".

"Допомагає також і популярність у соцмережах. Коли з тобою хочуть працювати відомі бренди, можна зосередитися лише на тому, щоб писати про свої мандрівки".

Копирайт изображения Pip Stewart
Image caption Пані Стюарт ледь не підірвалася на міні на Памірському тракті

Пані Стюарт насолоджується мандрами, які змінюють її життя на краще. Але не менше вона цінує і те гостре відчуття небезпеки, яке супроводжує її під час пригод.

"Я подорожувала на велосипеді Таджикистаном уздовж Ваханського коридору. Коли посутеніло, ми знайшли місце, щоб стати табором".

"Наступного ранку я нахилилася, щоб витягти гачок намету, і зрозуміла, що моя голова перебуває за три сантиметри від нерозірваної міни".

"Коли ми повідомили про це, нам сказали, що останнім часом на мінах підірвалося чимало корів".

"Нам дивом вдалося уникнути смерті".

"Потреба бити себе в груди"

Копирайт изображения Keith Ducatel
Image caption Ед Стаффорд ішов пішки вздовж Амазонки 860 днів

Колись Ед Стаффорд пройшов пішки вздовж усієї річки Амазонка. Але тепер йому доводиться балансувати між пригодами та роллю "старого зануди-татуся".

"Чудово ризикувати, коли ти молодий. Але з мого боку було нерозважливо податися в ту подорож Амазонкою. Страховки я не мав, небезпека чатувала на кожному кроці.

"Тепер я маю сім'ю, тому по-іншому ставлюся до таких речей".

У 2010 році 42-річний мандрівник з Пітерборо подався до Південної Америки, відмовившись від кар'єри військового та фінансиста.

На його думку, у нього з'явилося підґрунтя для того, "щоб чогось досягти й стати впевненішим".

"Більшість мандрівників-дослідників не зовсім впевнені в собі. У нас є потреба бити себе в груди й щось комусь доводити".

Копирайт изображения Keith Ducatel
Image caption Під час мандрів Ед Стаффорд побував у багатьох віддалених общинах

Експедиція пана Стаффорда вздовж Амазонки тривала близько двох із половиною років і мало не перервалася, коли мандрівникові забракло фінансів.

"На півдорозі в мене скінчилися гроші. Довелося постити на YouTube відео з проханням переказати гроші на вказаний рахунок PayPal. Так я випробував спільнокошт ще до того, як його винайшли".

У мандрівника цілилися з луків та вогнепальної зброї, його заарештовували за контрабанду наркотиків, атакували алігатори, електричні вугри та ягуари.

"А якось мене заарештували за вбивство. Того дня, коли я з'явився у селі, там зникла людина. Шеф поліції затримав мене, зачинив у дерев'яній халупі й допитав. То був якийсь фарс".

Після допиту, який тривав вісім годин, пана Стаффорда відпустили, і він вирушив далі.

Але тепер його рюкзак здебільшого припадає пилом — мандрівник працює на каналі Discovery Channel й виховує восьмимісячного сина, якого цілком доречно назвали Ранульфом.

"Я прагнув бути беззахисним"

Копирайт изображения Benedict Allen
Image caption Бенедикт Аллен спілкується з тубільцями під час експедиції

Інцидент, який стався з паном Алленом у листопаді, викликав полеміку щодо його рішення податися в мандри без телефону та пристрою GPS.

За його ж словами, ці труднощі виникли через його спосіб подорожувати без сучасних технологій, щоб мати змогу краще спілкуватися з тубільними племенами.

"Це моя реакція на традицію імперських методів дослідження нових територій, цілком свідома спроба стати беззахисним.

"Хочу, щоб місцеві дивилися мені в очі, знаючи, що я з ними на рівних, не можу набрати номер і викликати людей, які мене врятують.

"Більшість людей представили все так, наче я просто побрів у джунглі, нічого з собою не взявши. Але я вже 30 років так мандрую".

Копирайт изображения Benedict Allen
Image caption Бенедикт Аллен мандрує вже 30 років і за цей час здійснив чимало експедицій по світу

Він сам визнає: це небезпечно. П'ять разів він хворів на малярію, а на Амазонці на нього напали золотошукачі. "Найбільшу загрозу завжди становлять приїжджі, а не тубільці", - пояснює він.

Але, незважаючи на ризик та критику, пан Аллен і не збирається йти на пенсію.

"Я знову відчуваю ентузіазм і хочу вирушати в дорогу. Там, у мандрах, я відчуваю, що живу. В очах знову з'являється блиск".

"Це те саме, що великий марафон"

Копирайт изображения Ben Saunders
Image caption Нещодавно Бен Сондерс спробував здійснити піший перехід через Антарктику, щоб ушанувати пам'ять про свого друга

Сондерс спробував здійснити піший перехід через Антарктику, щоб ушанувати пам'ять про свого друга.

За 17 років Бен Сондерс здійснив 13 полярних експедицій.

Його переслідували білі ведмеді, він залишився майже без їжі в Антарктиці, а останню експедицію довелося припинити через "кошмарні" погодні умови.

Але, попри небезпеку, 40-річний мандрівник з Плімута сам себе називає "радше спортсменом, ніж дослідником".

"Для мене найбільша принадність цих подорожей - у подоланні труднощів, як фізичних, так і психологічних".

"Я почуваюся Залізною людиною чи бігуном у великому марафоні".

Копирайт изображения Andy Ward
Image caption Першу полярну експедицію Бен Сондерс здійснив у 2001 році

За його словами, сутність цих подорожей - не лише в перевірці людських можливостей. Останню експедицію він здійснив на згадку про друга, Генрі Ворзлі, який загинув під час спроби самостійно перетнути Антарктику.

"Через кошмарні погодні умови я набагато повільніше просувався до Південного полюсу, ніж очікувалося".

"На перехід від Полюса до фінішної прямої на східному узбережжі мені потрібен був запас їжі на 20 днів. Але дістався я туди зі значно меншим запасом. Тому вирішив не ризикувати і зійшов з дистанції".

"Сьогодні я вже по-іншому сприймаю ризик".

А негаразди з білими ведмедями під час першої великої експедиції 2001 року?

"Другого дня вранці я помітив, що за нами назирці йде білий ведмідь. Ми спробували відстрашити тварину пострілом з російського дробовика, але той п'ять разів дав осічку і тільки на шостий вистрелив".

"Ведмідь був за 30 метрів від нас. Це кілька секунд забігу на коротку дистанцію. Тоді я вперше дуже злякався. Щоб переконати звіра, що ми не тюлені, нам довелося трохи пошуміти".

Стежте за нами в Telegram! Ми надсилаємо туди головні новини і добірку найкращих статей.

Новини на цю ж тему