"Вона прокинулася без волосся": як війна травмує психіку дітей

Артем з мамою
Image caption Артем є однолітком війни на сході. Він знає лише світ, позначений нею

"Замкнутість, ізоляція негативно позначиться на дітях, що живуть уздовж лінії розмежування. Вони будуть варитися в тих почуттях, які є ненормальними", - каже волонтерка Олена Розвадовська.

Ми їдемо в гості до родини в Зайцевому, якою вона опікується.

Дістаємося туди просто через поле по рівчаках і ріллі.

Це селище розділене між українськими військовими та проросійськими сепаратистами.

Олена - одна з небагатьох, хто приїжджає сюди із зовнішнього, великого й значно безпечнішого світу.

Ваш пристрій не підтримує відтворення мультимедійних файлів
Діти Донбасу

Загалом у сірій зоні АТО живуть 200 тисяч дітей. На території самопроголошених "республік" - 600 тисяч.

За даними міністерства соціальної політики України, в п'ятикілометровій зоні вздовж лінії контакту живуть 15 тисяч дітей.

BBC News Україна розповідає про психологічний вплив війни на дітей, що мешкають поблизу лінії розмежування.

Історія перша. Зайцеве. "Коли відправляю його в школу - серце завмирає"

14-річний Дмитро мріє стати ветеринаром. Він показує мені своє господарство: кури, кози, корови. Хлопець з любов'ю про них розповідає. Зауважує, що вчитися на лікаря тварин хоче в Бахмуті, після навчання їхати з Донбасу не збирається.

Image caption 14-річний Дмитро мешкає в селищі, закритому для зовнішнього світу та розділеному між сторонами конфлікту. Сюди доїжджають лише волонтери

Його перша домівка залишилася поблизу Горлівки на території, яку нині контролюють проросійські сепаратисти. Родина переїхала в Зайцеве, але війна й тут їх швидко наздогнала.

У 2015-му Дмитро потрапив під обстріл у полі поблизу свого будинку. Батько тягнув хлопця по землі до самого двору.

На щастя, він не постраждав фізично. Втім, від пережитого діти можуть отримати психологічну травму.

Тут її ніхто не діагностує, але вона є і лише батьки знають, якими важкими й довгими можуть бути після цього дні й ночі їхні та їхньої дитини.

"Після того, як Діма потрапив під обстріл, він був ніякий. Думала, що не підніму його вже. Він досі іноді скрикує вночі", - розповідає його мама Вікторія.

"Але завдяки волонтерам потроху нам полегшало. Він поїхав до літнього табору, звідти повернувся іншим хлопцем - видно, що там із ними працювали психологи", - додає вона.

Розповідає, що син не замкнувся в собі, попри всі переживання. Сьогодні батьки на нього можуть повністю покластися: хлопець, приміром, сам готує вечерю, коли мама на роботі. Розповідаючи це, вона починає плакати.

З їхнього двору позицій сепаратистів не видно, на обрії їх закриває пагорб. Це створює ілюзорне відчуття захищеності.

"Коли відправляю Діму в школу, серце завмирає. Ми живемо в постійній тривозі", - каже мама хлопця. Його дорога до школи небезпечна: коли стріляють, діти перечікують. А потім усе одно йдуть до школи. Тут і досі ніхто не впевнений у завтрашньому дні.

Олена Розвадовська привозила до дітей у Зайцевому психолога, що проводить ритмотерапію. Вони пропонували зіграти на барабанах і в такий спосіб висловити свої емоції та почуття, зокрема й тривогу.

Image caption Психологи та педагоги з ГО "Промир" у Слов'янську демонструють, як саме проводиться ритмотерапія

"Це не спрацювало. Для такої терапії потрібне безпечне середовище, а діти тут звикли напружуватися, прислухатися й контролювати, що відбувається навколо", - пояснює Олена.

Вона переконана: важливо дати зрозуміти цим дітям, що "хтось ще може до них приїхати, що вони можуть щось пізнавати, що світ великий".

Історія друга. "Всі лікарі кажуть, що це через стрес і нерви"

Одного ранку влітку 2015-го маленька Кристинка із селища під Попасною прокинулася повністю без волосся. "У неї не було ні волосинки, ні брів, ні вій", - розповідає мама Ірина.

Image caption Одного дня Кристина прокинулася без волосся. Лікарі не знайшли в неї хвороби. Пояснюють усе пережитим під час обстрілу стресом

Найважчою для родини під час війни була зима 2015-го: тривали постійні обстріли, але з-поміж них особливо запам'ятався той, від якого Ірина веде відлік їхньої біди.

"Снаряди падали просто на пагорб біля нашого дому. Я заколисала Кристину й вийшла на вулицю. Потім заходжу, вона плаче. Я теж злякалася", - розповідає мама дівчинки.

Свист і гуркіт снарядів був дуже різким, сильним і раптовим, а дитина встигла заснути. Саме таке її страшне й миттєве пробудження могло спровокувати надмірний стрес, припускає мама.

Невдовзі у трирічної дитини почало випадати волосся, поки одного дня його не стало зовсім. Жодне обстеження, жодні аналізи не виявили якоїсь серйозної тілесної хвороби, що могла б спричинити подібне.

"Всі посилаються на те, що це пов'язано з нервовою системою. Це стрес, переляк і нерви", - каже мама.

П'ятирічна Кристинка - рухлива, життєрадісна, всміхнена, комунікабельна дівчинка. Вона розповідає мені, що особливо любить стрибати й бігати.

Досі в околицях їхнього селища чути тарахкотіння зброї.

"Вона чула обстріли багато разів, звикла", - зауважує її мама.

Image caption Батькам Кристини радять шукати лікарів за кордоном

"До цього Кристина мала пишне волосся, у нас усе було добре", - додає вона. Нині лікарка-дерматолог із Лисичанська запропонувала їм купувати перуку.

Але, водночас, батькам радять відправити дитину на серйозніше медичне обстеження до Києва та шукати лікарів за кордоном. Коштів на це у них немає. Навіть столиця звідси видається недосяжно далекою, не кажучи про закордон.

Уздовж лінії розмежування загалом бракує дитячих лікарів і медичного обладнання. "Нормальної медицини для дітей тут немає, можливості пройти повне обстеження немає, покласти до лікарні дитину не можливо. Це велика проблема тут", - зауважує Тетяна Кошель, координатор гуманітарного штабу "Проліска" в Майорську управління Верховного комісара ООН у справах біженців.

Історія третя. Новолуганське. "Донька просить нас поїхати звідси геть"

Двоюрідні братики: чотирирічний Іллюша й шестирічний Ярославчик - із селища Новолуганське найбільше люблять гратися у війну. Перед ними на дивані й дитячому столику - самі лишень іграшкові солдатики та танки.

Image caption Улюблена гра шестирічного Ярослава - війна

18 грудня 2017 року проросійські сепаратисти обстріляли селище. Вісім людей були поранені. Снаряди пошкодили десятки будинків. У ніч проти 18 січня вже цього року тут знову точилися бої.

У родині - четверо дітей. Четвертим став Іллюша, якого забрали у матері, сестри Наталі. Її позбавили батьківських прав.

Середній дочці - дев'ять років. Старшому сину - чотирнадцять.

Ваш пристрій не підтримує відтворення мультимедійних файлів
Війна на Сході: діти, що бачили смерть

Наталя досі переживає, що під час обстрілів у грудні не була вдома: "Коли діти бачать, що я поруч, що я спокійна, легше це все переносять".

Розповідає, що найбільшу тривожність від пережитого помічає у своєї 9-річної доньки Софії. "Вона дуже перелякалася, просить мене: "Мамо, давай поїдемо звідси геть".

Але їхати родині з чотирма дітьми немає куди.

Історія четверта. Майорськ. "Мамо, це не гроза, не град - це по нас стріляють"

"Тут немає безпечного заняття для дітей. До лісу ходити небезпечно, до школи їздити небезпечно, дитсадочка немає. Ясно, що це життя в умовах постійного стресу", - каже Олена Розвадовська, сидячи в оточенні дітей різного віку. Всі вони мешкають в Майорську.

Image caption Дітям, що мешкають уздовж лінії розмежування, потрібні спілкування, увага, відчуття того, що вони комусь цікаві, що світ великий - переконана Олена Розвадовська

"Хто з вас знає, що таке стрес?" - питає Олена в них. "Це коли тобі страшно", - відповідають діти.

Раз на тиждень вона збирає їх разом: привозить подарунки, фарби, солодощі й просто грається з ними, спілкується.

"У цих дітей, як і в будь-яких інших є жива потреба себе висловити й погратися з іншими дітьми", - відзначає Олена.

Вона помічає, що вони дуже люблять малювати найяскравішими фарбами й найширшими мазками. "Нібито через малювання отримують те, чого не мають у своєму повсякденні", - каже волонтерка. У її планах - облаштувати для тутешніх дітей спортивну кімнату.

Тутешні школярі, як і Діма із Зайцевого, їздять до школи. Дорога туди й назад для них - небезпечна.

"Не залишити дітей сам на сам із цією реальністю війни, коли вони не можуть вийти на вулицю, бо можна зловити кулю, - це питання елементарної відповідальності дорослих", - каже Олена Розвадовська.

Наймолодшому учаснику цих зустрічей Артему - п'ять років. "Не називайте мене малюк - я Тьома або Артем", - каже хлопчик.

Тут він особливо любить гратися різнобарвним пісочком, з якого можна ліпити сніговиків синього, зеленого й золотого кольорів.

Image caption Артем попросив дорослих допомогти намалювати йому сонце

У своєму житті він пам'ятає лише воєнний Майорськ. Мама Наталя намагалася ізолювати сина від війни, кажучи, що вибухи - це гроза та град. Але одного дня хлопчик відкрив правду…

Наталя розповідає, як це було: "Коли заспокоїлося, він почав виходити гратися на майданчику. Там дітки почали говорити, що стріляють. Прийшов звідти й сказав: мама, це не град - це нас обстрілюють (починає плакати)".

"А так ми тримаємося, все добре у нас…"

Історія п'ята. Авдіївка. "Залежно від того, звідки стріляють, обираю дорогу до школи"

14-річна Маргарита з Авдіївки пояснює мені, як саме ходить до школи: якщо стріляють з правого боку, то повертає на дорогу праворуч за своїм будинком; якщо з іншого боку лунають вибухи, йде в обхід.

Зі своєю мамою Оленою мешкає на одній із найбільш небезпечних вулиць Авдіївки.

Сюди не приїздять таксі й швидкі. На все місто є лише один таксист, що наважується приймати тут замовлення. Секрет його сміливості в тому, що сам мешкає на цій вулиці.

Торік у серпні в спальню Ритиного будинку залетіла куля. Мама Олена сиділа в цей час на ліжку. На щастя, все обійшлося. Лише на стіні залишилася дірка.

Image caption На вулицях старої Авдіївки досі літають "випадкові кулі". Олена Іванова показує слід від такої кулі в їхньому домі

Уроки в Ритиній школі тривають по 30 хвилин. Централізоване опалення не працює, дітей і вчителів рятують обігрівачі. Але все одно там холодно - діти сидять на уроках у верхньому одязі.

Мама Рити переживає, що донька з таким навчанням не підготується до здачі ЗНО.

Питаю дівчину, які саме предмети подобаються найбільше. Каже, що таких немає…

"Вона в мене дуже добре тримається, вже все розуміє і просто навчилася приймати цю ситуацію", - каже мама. У жінки хворі ноги, і їй важко ходити.

"Влітку ми працювали на городі, хоч і стріляли. Нічого не вдієш: треба було саджати картоплю. Рита мене жаліла: все сама намагалася робити. Вона моя наймолодшенька, мій мізинчик", - розповідає Олена.

Питаю в дівчини, чи знає вже, ким би хотіла стати в майбутньому. Поки що не знає. А мама тим часом уже журиться, чи зможе відправити її вчитися.

Наслідки війни для дітей

Психологи пояснюють, що психічні дитячі травми війни можуть зробити людину нещасливою, надміру вразливою, неадаптованою в дорослому віці. Загалом наслідків і проявів посттравматичного стресового розладу (ПТСР) може бути чимало.

Якщо дитина живе в стані постійної напруги, тривоги, хронічного стресу, цього може бути досить, аби розвинувся ПТСР. За даними психологів, такий розлад розвивається принаймні в 25 % постраждалих від збройного конфлікту.

Психолог Тетяна Асланян з ГО "Промир" у Слов'янську працює саме з дітьми, яких війна травмувала психологічно.

"Якщо в дитини виникне ПТСР, то в дорослому віці вона втратить чутливість до життя. Для того щоб вижити з травматичним досвідом, потрібно перестати відчувати пережите. Їй буде важко розуміти інших людей, створювати стосунки", - пояснює вона.

І додає, що вкрай важливо якомога раніше звертатися по допомогу до психологів і психотерапевтів.

Image caption На думку психолога, проігнорований у дитинстві ПТСР може позначитися на всьому подальшому житті людини

Тим часом, дитина, що мешкає вздовж лінії розмежування, може отримати статус постраждалої від збройного конфлікту, зокрема і якщо зазнала не лише фізичного, але й психологічного насильства.

Але батьки мають це ще довести державі, принісши довідки від лікарів і психологів. Багато хто вважає, що такий статус мав би надаватися автоматично на підставі проживання в зоні бойових дій у період активної фази війни.

Нинішня процедура настільки складна, що досі відповідний статус здобули лише шість дітей із тисяч тих, хто, як Кристина чи Діма переживають цю війну досі. Війну, що повністю змінила їхнє життя.

Хоч це нібито незримо й недоказово. І довідок про таке не видають.

"Для мене історії цих дітей сьогодні - це те, що буде з Україною через 20 років. Тоді ці діти, ставши дорослими, запитають нас, чому мусили зростати в таких умовах. Тоді вони зустрінуться на вулиці з дітьми тих, хто сьогодні переконаний, що ця війна їх не стосується", - підсумовує Олена Розвадовська.

У департаменті Донецької ОДА BBC News Україна відповіли, що їхня статистика не підтверджує зв'язку між війною і зростанням у дітей кількості захворювань, які можуть вважатися психосоматичними.

Там не стали коментувати вплив ПТСР на здоров'я дітей, що мешкають у прилеглих до лінії розмежування районах.

Стежте за нами в Telegram! Ми щодня надсилаємо добірку найкращих статей.

Новини на цю ж тему