"Пустка - все, що лишається після наркотиків": шлях від наркозалежності до активізму

Поширювати правду про наркозалежність і допомогти тим, хто страждає від неї, відштовхнутися від дна. Так визначає свою місію 39-річна Анна Гаркуша, громадська активістка. В інтерв'ю BBC News Україна вона розповіла про свій шлях від важкої залежності до громадського активізму.

Повернутися до повноцінного життя їй допомогла замісна і підтримувальна терапія (ЗПТ), коли пацієнт отримує в лікарні препарати, які блокують певні рецептори в нервових клітинах.

Завдяки цьому людина може перестати вживати ін'єкційні наркотики.

Більшість європейських країн використовують таку форму лікування залежності від опіоїдів. Натомість у Росії вона суворо заборонена.

Українські активісти періодично отримують інформацію про арешти та судові вироки українцям в Криму та в самопроголошених ДНР/ЛНР за те, що ті мали при собі препарати ЗПТ, виписані українськими лікарями, й, приміром, поїхали відвідати батьків на непідконтрольні уряду території.

Офіційно перевірити цю інформацію поки що не вдається.

Нижче - відверта історія й досвід долання залежності.

"Не думала, що наркотики можуть торкнутися мене"

Упродовж року перед тим, як я вперше спробувала наркотики, пережила трагічні події. Мені було 22 роки на той момент.

Тоді відкрито зневажала людей, що жили з наркозалежністю. У мене була сильна гординя.

На відміну від багатьох своїх однокласників, ішла правильним шляхом. Із двох років уміла читати, займалася танцями та співами, була успішною в усьому.

Але моє покоління не мало орієнтирів у житті. У часи розпаду СРСР люди їх втратили, а нових не здобули.

І тут спочатку помирає батько. Потім - бабуся. На дев'ятий день після похорон мені поставили діагноз - саркома.

Дорогою додому після візиту до лікаря зустріла людину, якій звірилася, що почувалася нестерпно.

Цей чоловік запропонував мені "ширку" (ін'єкційний опіоїдний наркотик).

Це була лінія, що розділила моє життя.

Я не відчула кайфу. Вирішила, що буду далі "приймати це як ліки від нервів", поки мені не полегшає чи я не помру від саркоми.

Ніхто з рідних не міг навіть здогадуватися.

Але посварилася з цим світом: вирішила, що він несправедливий, що життя мене образило.

Через два місяці по тому діагноз саркома не підтвердився.

Відтоді почала сама себе обманювати. Впродовж чотирьох років розвивала свій бізнес, вживаючи наркотики щодня. Займалася також родиною, у мене був маленький син.

Але глибоко в підсвідомості розуміла, що йду не туди.

Поставила собі завдання - зробити ремонт у помешканні. Пригадую 1 січня у цій відремонтованій квартирі: прокинулася й усвідомила, що в мене немає більше мети. Все, що лишилося, - пустка.

На кухні зібралися рідні. У них був Новий рік. У мене - ні. В мені тоді глибоко поселилася залежність. Вже не було виправдань, аби вживати оті "ліки від нервів".

Усвідомила, що немає жодної людини в світі, з якою могла б поділитися своєю проблемою, адже я "ідеальна в усьому".

Батьки ніколи не дозволяли мені помилятися, мама в мене дуже строга. Я не допускала сліз. Втішала всіх - а мене при цьому ніхто не заспокоював.

Спробувала не приймати наркотики - почувалася жахливо.

Тоді вирішила, що для мене ганьба - гірше смерті. І наважалися сильно передозувати їх. Мене врятував випадковий чоловік.

Потім я все розповіла мамі, й мене відвезли до лікарні.

"Розказати всю правду й допомогти"

Я вважаю, що сьогодні моя місія - допомагати іншим і розповідати всю правду про наркотики.

Наркозалежність - хвороба, якою людина хворітиме решту свого життя.

Це важливо визнати й прийняти. Але її потрібно тримати під контролем.

Я понад десять разів лежала в лікарні, побувала в реабілітаційному центрі - ніщо мені не допомагало.

Час від часу я припиняла прийом. Знаю, що це таке, коли прокидаєшся вранці й світ здається позбавленим будь-яких кольорів та сенсу. Тобі нічого не хочеться.

Я не витримувала це довше одного-двох тижнів. Ти собі кажеш: я буду вживати наркотик лише раз на тиждень. Такого не буває.

Якщо ти вже приймав його систематично, пережив ломку, організм її запам'ятає. Один укол - і ти знову в системі.

Тому за жодних обставин не можна припускатися такої глобальної помилки щодо власного організму, як вживання наркотиків.

Нині існує безліч способів отримати справжнє задоволення, що б не відбувалося у вашому житті: стрибніть з парашутом, покатайтеся на роликах, поспівайте, потанцюйте.

Тільки не наркотики. Нізащо - стоп!

"40-річні наркозалежні чоловіки були на рівні підлітків"

Якийсь час я знаходила віддушину в роботі в католицькому притулку. Мене запросили відвідати їхній монастир у Вінниці.

Біля нього була покинута будівля. Одного дня туди провалився чоловік. Він багато годин гукав, просив про допомогу. Я знайшла його.

Монахині зізналися, що вони чули цей крик, але боялися туди підійти.

Мені не вдавалося побороти залежність. І в 2010-му я поїхала до реабілітаційного центру в Очакові Миколаївської області.

Там сиділи сорокарічні чоловіки й слухали лекцію про те, що в мозку є ліва та права півкуля. Вони цього не знали.

Річ у тім, що людина залишається в тому віці, в якому вона вперше спробувала наркотики.

Тобто якщо вона це зробила в 15 років, то в 40 років у неї буде сприйняття світу на рівні підлітка.

Що далі вона затягує вихід із залежності, то важче їй повернутися до норми. Насправді немає, куди повертатися.

До того багато разів думала, що зможу кинути наркотики. Проте настає пустка - й ти знову починаєш їх уживати.

Коли інші дізнаються про твою залежність, ти різко стаєш ніким для них.

Люди з такою залежністю варті співчуття. Їм доводиться опинятися на дні: або ти від нього відштовхнешся, або деградуєш.

"Пацієнти пили снодійні, щоб спати, а не жити"

Коли лежала в запорізький лікарні в 2010-му, дізналася про замісну й підтримувальну терапію (ЗПТ) для наркозалежних. Попросила лікарів прийняти мене на цю програму.

Це було початком мого порятунку. Я залишилася жити в Запоріжжі.

У перші дні, коли отримувала ліки, почувалася ніяково. Треба було стояти в черзі з наркозалежними. Мусила прийняти себе в пастці, визнати власну безвихідь, щоб жити далі.

Тоді я наступила на ті граблі, що й багато інших пацієнтів ЗПТ: пила багато снодійних.

Якщо людина не починає чимось займатися, заповнювати свій час, вона п'є снодійні, щоб спати, а не жити.

Проблема в тому, що в цих людей немає освіти, інтересів, розуміння себе й світу. Їм потрібно допомагати повертатися в соціум.

Там почалася моя діяльність як активістки. Я вимагала, щоб замісну терапію надавали в рідному Бердянську.

Згодом боротьба за рецептурну форму видачі препаратів ЗПТ об'єднала мене з іншими людьми із залежністю.

Стати активним - ось що я б рекомендувала тим, хто бореться із цією хворобою. У реабілітаційному центрі вони закриваються від реальності.

"З пацієнтом ЗПТ ми прибирали звалища шприців"

У 2013 році я повернулася в сім'ю, до сина. Мій чоловік Анатолій побачив велику різницю. Я стала стабільною людиною.

Анатолій втратив зір у 16 років. Ми з ним знайомі з ранньої юності.

Ще до моїх проблем із наркотиками мене всі відмовляли одружуватися з ним. Тоді я послухала батьків.

Але якщо це моя людина, то мені байдуже, що він незрячий. Він спромігся отримати дві вищі освіти.

Сьогодні ми, нарешті, разом. І боремося за права людей, що живуть із наркозалежністю.

Приміром, домагалися видачі препаратів на 10 днів прикутим до ліжка пацієнтам, боролися за те, щоб арештовані в СІЗО мали змогу отримувати ЗПТ.

У нашому місті відбувалася акція "Зробимо Україну чистою разом". Ми взяли участь у ній, прибравши брудні шприці в дворі місцевої лікарні.

Я хотіла показати різницю між пацієнтом ЗПТ та вуличним наркоспоживачем. Останній втрачає почуття відповідальності за соціум.

Але насправді в наркозалежних людей дуже розвинене почуття доброти. Вони мають потребу робити щось позитивне.

Допомагаючи іншим, допомагають насамперед собі.

2017-го я переїхала до Києва. Нас запросили брати участь у роботі Національної платформи ключових спільнот, тобто спільнот, вразливих до ВІЛ-інфекції, UNAIDS. Ця організація допомагає нам професійними порадами.

Мені захотілося більш серйозно впливати на вирішення наших проблем.

У ЗПТ хороші показники реабілітації. Це і створені сім'ї, і працевлаштування, і народження здорових діток.

Взагалі, ЗПТ зайшла в Україну як спосіб протидіяти поширенню ВІЛ. Вона дає змогу "зійти з голки".

Головний лікар Сумського обласного наркологічного диспансеру Тарас Злиденний про специфіку ЗПТ

У своєму регіоні ми запроваджуємо ЗПТ вже понад 10 років. Це один із видів лікування опіоїдної залежності. Ми беремо на ці програми найбільш важких пацієнтів, які зловживають наркотиками багато років.

Ідеться про контрольований прийом ліків: щодня хворих бачить медичний та соціальний працівник. З пацієнтами працюють психологи.

ЗПТ нині дозволена в понад 100 країн. У такому підході проявляються європейські цінності та гуманізм.

На початку ми не мали фінансової підтримки, але здобули можливість відвідувати заходи МОЗ, брати участь у написанні заявок для Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією, який фінансує закупівлю ліків.

Я працювала кейс-менеджером сайту, це людина, яка забезпечує медико-соціальний супровід пацієнтів ЗПТ. Потім - соціальним працівником у в'язниці та в кабінеті довіри для ВІЛ-інфікованих.

Отримала професійний досвід у Всеукраїнській мережі людей, що живуть із ВІЛ.

Сьогодні в Україні ми вперше маємо міністра охорони здоров'я, з якою таким людям, як ми хочеться співпрацювати.

У жовтні 2017-го ми з чоловіком об'єднали однодумців та створили громадську організацію "Всеукраїнська мережа споживачів України", що займається захистом прав людей, які живуть із наркозалежністю. Хочемо побудувати організацію національного рівня з осередками в кожному регіоні.

Прагнемо контролювати державу. Є побоювання, що в 2020-му, коли уряд повинен буде фінансувати 80 % усіх програм з профілактики та протидії ВІЛ/СНІД, можуть припинити виділяти кошти.

Нині до 10 тис. людей отримують ЗПТ в Україні безкоштовно. Люди стоять у черзі.

ЗПТ і наркозлочинність

За даними департаменту протидії наркозлочинності Нацполіції, у програмі ЗПТ в Україні беруть участь 10 045 людей. За рецептом препарати отримують близько 15% пацієнтів.

Одним із аргументів критиків ЗПТ є те, що метадон та бупренорфін можуть потрапляти нелегально за межі лікарень, і ними торгуватимуть як звичайними наркотиками.

У Нацполіції BBCNews Україна відповіли, що у 2017-му в Україні зареєстрували 29 злочинів, пов'язаних із використанням препаратів ЗПТ, зокрема викрили два канали їхнього витоку із медичних закладів. Поліція вилучила понад 5000 пігулок метадону й 192 пігулки бупренорфіну.

На кінець 2017-го програми ЗПТ діяли в 178 закладах охорони здоров'я.

Я увійшла в робочі групи при МОЗ із розробки національної програми з питань протидії ВІЛ/СНІДу, туберкульозу та вірусним гепатитам. Нам важливо прописати в ній усі важливі елементи.

В Україні багато людей, що живуть із наркозалежністю, бо життя важке й у нас немає правильної профілактики цієї хвороби. Є лише заборона.

Молодь - категорія населення, яка все одно буде експериментувати.

Якщо моє покоління страждало від опіоїдів, то сьогодні маємо справу із синтетичними наркотиками. Молоді люди в буквальному сенсі божеволіють від них.

Але я переконана: все в руках людини. Та ж ЗПТ дає людині шанс, яким треба зуміти скористатися.

Життя - це уроки й висновки, які з них виносиш.

Хочете отримувати головні матеріали в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.