Лікар, який відчуває біль пацієнтів

Dr Joel Salinas talks to a patient Копирайт изображения Massachusetts General Hospital

Лікар Джоел Салінас бачить музику кольоровою. Цифри для нього схожі на людей, а біль інших він відчуває майже як свій. Він думав, що всі так сприймають світ - поки не пішов навчатися на лікаря.

Третьокурсник-медик Джоел Салінас біжить у лікарняний туалет і довго блює. Потім вмивається. А далі - вдивляється у зображення свого блідого обличчя у дзеркалі й примушує себе жити.

Салінас поки що цього не знає, але в нього патологія - так звана синестезія дзеркального дотику.

Щоразу, коли він бачить, як хтось страждає від болю чи просто має сенсорне відчуття від дотику, мозок відтворює ці відчуття в його тілі. А того дня 2008 року він на власні очі побачив смерть пацієнта.

"У людини зупинилося серце, і для мене це виявилося повною несподіванкою", - розповідає він.

"Я побачив, як роблять масаж серця, і відчуття було таке, наче це я лежу спиною на лінолеумі, а руки лікаря тиснуть на мої груди. Дихальний шланг шкрябав мені горло".

Коли через півгодини оголосили час смерті пацієнта, Салінас пережив "моторошну тишу".

"Немовби мене враз позбавили фізичних відчуттів. Це було так примарно. Наче сидиш у кімнаті з кондиціонером, і раптом він вимикається", - пригадує Салінас.

Він врятувався втечею до туалету, де переконав себе в тому, що він не мертвий. І заприсягнувся, що більше ніколи не дозволить собі так гостро реагувати.

Image caption Салінас із братом, студентські роки

Синестезія - це стан, при якому ваші органи чуття сприймають подразники не окремо, а по декілька одночасно.

Наприклад, деякі люди відчувають смак музики, інші бачать кольори, коли дивляться на букви та цифри.

Перші спогади про свій стан Салінас пов'язує з дзвоником, який дзеленчав синьо-жовтим кольором у початковій школі у Флориді.

"У шкільних розмальовках я старанно надавав літерам "В" певного відтінку помаранчевого, а одиниці завжди робив жовтими", - пригадує він.

"Арифметику я теж не дуже розумів. Всі двійки здавалися червоними жіночками, схожими на матусь, а четвірка була синім доброзичливим дядечком. То хіба два плюс два могло дорівнювати чотири?"

А втім, кольорові асоціації допомагали йому краще запам'ятовувати інформацію, і завдяки цьому він зажив слави "знавця лексики й орфографії".

Image caption Фото Джоела з мамою. У дитинстві через синестезію у нього не виходило заводити друзів

Салінас намагався потоваришувати з однолітками. Він пам'ятає, як спитав у матері, чому його ніхто не любить. Проблемою насамперед було те, що він занадто часто розкривав обійми.

"Обійми давали повний ефект присутності", - написав він у своїй книжці Mirror Touch (Дзеркальний дотик), яка вийшла друком 2017 року.

В обіймах він відчував тепло, безпеку і "прохолодну сріблясту блакить, те саме відчуття, яке викликала цифра чотири".

Та коли він обіймав інших дітей, вони сахалися від нього, як від дивака.

Його часто відштовхували, тому Салінас поринув у свій власний світ. Він годинами дивився телевізор і насолоджувався тим, як усе тіло віддзеркалює сенсорні відчуття від кожного доторку й руху на екрані.

"Коли в мультику Дорожній бігун висолоплював язика, я відчував, що роблю те саме. А коли койот збив його вантажівкою, я наче сам це пережив", - розповідає він.

Image caption Салінас у дитинстві часто дивився телевізор і переживав сенсорні відчуття від кожного доторку й руху на екрані

Вже підлітком Салінас збагнув, що коли допомагає покращувати самопочуття іншим людям, сам почувається краще - завдяки сенсорному співпереживанню.

Він мав бажання "зцілювати людей", тож вирішив пов'язати своє життя з медициною.

До того часу він ні з ким не говорив про свої відчуття, бо вважав, що всі сприймають світ так само, як він. Однак 2005 року під час студентської подорожі в Індію Салінас виявив, що це не так. Коли інший студент-медик описав групу людей, які сприймають кольори через літери, Салінас зауважив, що це звичайне явище, у всіх так.

"Але він глянув на мене і сказав: "Зовсім ні".

Проте це усвідомлення зовсім не допомогло підготуватися до складних переживань, які чекали на нього на наступному етапі навчання.

"Біль від дзеркального дотику проявився найвідчутніше в медичній школі, коли я почав стикатися з серйозними фізичними травмами", - розповідає Салінас.

Побачивши на операційному столі хлопчика-підлітка, він відчув, як скальпель проникає в його власний живіт. А слідом за цим прийшло "болісне відчуття якогось жару" - коли він побачив внутрішні органи хлопця.

Усі ці переживання сягнули апогею того дня, коли помер пацієнт, і Салінас опинився на підлозі в лікарняному туалеті з нападом блювоти. Він усвідомив, що мусить знайти спосіб давати цьому раду, якщо хоче стати лікарем.

Як виявив Салінас, відчуття дзеркального дотику були виразнішими, коли заставали його зненацька чи людина, за якою він спостерігав, була зовні подібна до нього. Тож він почав морально готуватися до таких ситуацій.

"Я переводив погляд на рукав чи комір пацієнта або зосереджувався на тому, щоб твердо стояти на землі", - пояснює він.

А крім того, Салінас побачив, що ця "гіперемпатія" допомагає йому лікувати пацієнтів. Він майже миттєво вловлював, що їм хочеться пити чи щось болить, вирізняв це за практично невловними порухами м'язів обличчя й тіла.

"Я справді зацікавлений у тому, щоб пацієнти добре почувалися, бо це означає, що тієї миті я сам почуватимуся добре", - каже він.

"Пацієнтові в лікарні може бути дуже самотньо, і здатність лікаря відчувати майже те саме надзвичайно важлива".

Image caption Салінас-випускник медичної школи в Маямі

У 2007 році, коли Салінас зустрівся з провідним експертом, лікарем-неврологом В. С. Рамачандраном, щоб узяти участь у тестах, дослідження синестезії ще тільки зароджувалося.

Йому розповіли, що відчуття контакту, коли він бачить, як торкаються іншої людини, - це нововідкритий тип синестезії, яку назвали синестезією дзеркального дотику. За результатами дослідження, яке очолював Майкл Баніссі, таке явище спостерігається у 1,6% населення.

Крім того, Салінас з'ясував, що його сестра теж сприймає літери в кольорі, а мама й брат відчувають щось подібне до дзеркального дотику.

Як вважають сучасні вчені, ми всі народжуємося із синестезією.

Під час одного з останніх досліджень з'ясувалося, що немовлята різні форми асоціюють з різними кольорами.

Однак таке змішування у більшості людей поступово слабне і сходить нанівець, бо мозок видаляє непотрібні зв'язки. Цей процес називається прунінгом (скороченням числа надлишкових нейронів для підвищення енергоефективності мережі - Ред.)

"Існує гіпотеза, що в людей із синестезією виник дефект прунінгу, тому в мозку залишилася надмірна кількість зв'язків", - пояснює Салінас.


Читайте більше:


Нині лікар-невролог Салінас працює у Гарвадській медичній школі та Массачусетській загальній лікарні. Відколи цю тему почали активно досліджувати, йому стало простіше говорити про свої сенсорні переживання.

"Раніше був ризик, що тебе сприйматимуть як дивака, якогось не такого чи брехуна. А тепер я вже можу сміливо розповідати про свій стан, бо це не моя вигадка", - ділиться він.

Він погодився дати інтерв'ю художниці Дарії Мартін, яка для музею Wellcome Collection у Лондоні саме створювала відеоінсталяцію, присвячену дзеркальному дотику.

"Багато хто вважає, що люди мають п'ять чуттів: звук, зір, нюх, смак і дотик. А крім цього, є ще декілька визнаних наукою чуттів, зокрема біль і температура", - каже Мартін.

"Синестезія здатна поєднувати ці чуття".

Копирайт изображения Daria Martin courtesy of Maureen Paley
Image caption Салінас погодився дати інтерв'ю художниці Дарії Мартін, яка для музею Wellcome Collection у Лондоні

Мартін зняла два фільми, в яких дослідила, як сприймають світ синестети з дзеркальним дотиком. Вона опитала декількох людей з таким станом і одну з них - Фіону Торранс із Ліверпуля - познайомила з Салінасом.

"Наше сприйняття було навдивовижу подібним. Тільки, здається, вона не дуже добре давала раду деяким фізичним відчуттям", - розказує Салінас.

"Якось вона сиділа в своїй машині й раптом побачила, що когось вдарили кулаком. Це видовище так на неї подіяло, що вона знепритомніла".

Коли синестети зустрічаються і під час розмови дізнаються про подібні симптоми, то потім "почуваються нормальнішими", розповідає Салінас.

Втім, наголошує він, синестезію не варто вважати захворюванням.

"Я не можу назвати це даром чи прокляттям. Бо синестезія може бути й тим, і тим".

"Свого життя без синестезії я вже не уявляю. Без неї я б не став тим, ким є тепер", - підсумовує він.

Хочете отримувати найцікавіші матеріалив месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram!

Новини на цю ж тему