"Я з країни, якої більше немає"

Копирайт изображения Anja Mutic

Автор цієї статті виросла в країні, якої більше не існує. Ні, не в Радянському Союзі. Але якщо ви народилися в СРСР, то знайдете багато знайомого в тих відчуттях і враженнях, якими ділиться Аня Мутич, згадуючи про поїздку країнами, на які розпалася її батьківщина, Югославія.

Я з країни, якої більше немає. Пам'ятаю, як двадцять років після того, як вона розпалася, восени 2011 року, я зібралася в поїздку, сподіваючись знайти свою втрачену Югославію. І мене зовсім не бентежив той факт, що її вже давно не існує.

У ті роки моїм домом формально був Нью-Йорк. Але я була професійним мандрівником, які заробляють на життя дорожніми нотатками, вічно в подорожах.

У такого життя навіть був певний відтінок гламуру: вчора я плавала під вітрилом на Галапагоських островах, сьогодні я оселилася в бунгало на Бора-Бора, а через кілька днів мене вже чекали провулки Лісабона або ґрунтові дороги Болівії.

Моє життя перетворилося на карусель унікальних вражень, з якої я була не могла зійти.

Копирайт изображения ANJA MUTIC
Image caption Шість тижнів тривала подорож Анни країнами колишньої Югославії

Але ці безперервні подорожі ніяк не допомагали мені забути про це настирливе відчуття вигнання. Я жила всюди - і ніде. І хоча я чула, що неприв'язаність - це чудово, мені було важко примиритися з цим.

Два питання не залишали мене, куди б я не приїжджала: де мій Дім - і, можливо, саме це місце я назву своїм Домом?

Питання ці постійно підганяли мене, не давали заспокоїтися. Десь далеко має бути Місце, яке я назву Домом, адже правда?

Я виросла в Загребі - в той час другому за величиною місті Югославії (зараз - столиця Хорватії). У дитинстві я збирала смурфиків. У мене було сім ляльок Барбі, всі, крім однієї, довговолосі блондинки. Для різноманітності одну я коротко підстригла і пофарбувала їй волосся чорним маркером.

У мене були рожеві кросівки фірми Nike, які батько привіз мені в 1984 році з відрядження до Мексики, я їх страшенно любила і пишалася ними.

Я дивилася американські фільми, була закохана в Ділана, читала вірші Еліота і слухала The Smiths. Мої батьки часто сварилися, але в цілому у мене було абсолютно нормальне дитинство.

Копирайт изображения ANJA MUTIC
Image caption Македонія (на фото) одна з країн, яка колись була частиною Югославії

Однак коли в 1990-і Югославія під час воєн почала розвалюватися на частини, світ навколо мене раптом наче стиснувся. І чим довше йшла війна, тим нижче опускалась стеля над моєю головою.

Я росла, стеля ставала дедалі нижчою, і подітися мені було нікуди, я задихалася в замкнутому просторі, і мені не хотілося провести все життя, намагаючись пробити стелю головою.

Мені хотілося, щоб наді мною було високе синє небо. І я поїхала.

Я не була біженцем. У 1993 році мене ніхто не змушував залишити країну, я поїхала у вигнання добровільно.

Але і через понад 15 років, об'їхавши земну кулю вздовж і впоперек, я розуміла: в душі я так і не змирилася з тим, що поїхала.

Все це виглядало так, немов хтось раптово висмикнув килим у мене з-під ніг і все, що мені залишається, - це балансувати на неміцному канаті, сплетеному зі спогадів про майже міфічну країну. Спогадів, в правдивості багатьох з яких я навіть не впевнена.

І ось одного сніжного вечора, коли я дивилася у вікно своєї квартири в Брукліні, мені спало на думку таке.

Копирайт изображения ELENA PEJCHINOVA/GETTY IMAGES
Image caption Мутич спілкувалась з людьми і пила каву. Часом 12-13 чашок на день

Я поїду туди, де була моя батьківщина, і подивлюся, що від неї залишилося, спробую зрозуміти сенс усіх цих воєн, які почалися після того, як Словенія в 1991 році проголосила незалежність: за це право воювала Хорватія, була жахлива громадянська війна в Боснії, яка закінчилась підписанням у 1995-му Дейтонських угод, були натовські бомбардування Сербії в 1999-му ...

Мене не цікавила політика минулого, політика тієї країни, паспорт якої вже давно недійсний. Я хотіла поринути в ті емоції, які ця неіснуюча держава досі викликає у людей, які її втратили - в тому числі у мене.

Бюджет мій був дуже обмежений, плани мої були наполеонівськими, і ще мною володів страх - страх того, що я там можу знайти. Я боялася відкрити скриньку Пандори, повну втрат і горя, принесених війнами.

Холодного жовтневого ранку я прилетіла до Загреба. О 18:00 я зайшла в автобус, який вирушав в столицю Македонії Скоп'є, зайнявши місце номер 39 біля вікна.

На мене чекала 12-годинна подорож туди, де мене ніхто не чекав. Недарма багато зі знайомих, кому я розповіла про свої плани, назвали їх дивними.

Копирайт изображения ANJA MUTIC
Image caption У Скоп'є Аня Мутич допомагала двом македонським жінкам варити айвар

І тим не менше, як і планувала, я подорожувала шість тижнів - приблизно по тижню на кожну колишню югославську республіку, а нині незалежні держави: Хорватію, Словенію, Сербію, Чорногорію, Боснію і Герцеговину, Македонію.

Я взяла з собою кілька давно застарілих путівників, випущених ще до того, як Югославія поринула у громадянську війну.

У поїздці я зустрічалася з людьми - головним чином для "кавових розмов". В Югославії випити з кимось кави завжди було святим. Я підтримала цю традицію.

І вже за кілька днів я зрозуміла: історії, які мені розповідають люди за чашкою кави, - це найцікавіше, і путівники так і залишилися лежати на дні мого величезного рюкзака.

Протягом усієї подорожі я плекала надію, що хтось ось-ось скаже мені щось сокровенне, що стане квінтесенцією всього: і мого власного життя відірваного від коренів мандрівника, і повільної, жорстокої смерті країни під назвою Югославія, через що ціле покоління досі переживає почуття втрати рідної домівки.

Я знала, що я така не одна, але мені хотілося зрозуміти, як інші пережили цей колективний досвід перетворення в націю, що розпалася на фрагменти.

Напевно хтось мав сказати ті слова, за якими я полюю, в яких втіляться мудрість і здоровий глузд, які дозволять мені нарешті зрозуміти, що сталося, заспокоїтися і почати жити далі ...

Але цього не сталося. Зате сталося дещо інше.

Історії, розказані мені людьми, несподівано стали найголовнішими під час моєї поїздки.

Копирайт изображения ANJA MUTIC
Image caption Аня Мутич: "Чи повинна я розповідати іншим те, чим ці люди поділилися зі мною? І як це розповісти?"

Я зустрілася з більш ніж півсотнею людей, я записала розмови за чашкою кави з філософами і колишніми бойовиками, політиками і поетами, з активістами, художниками і артистами, з музикантами, вчителями та працівниками неурядових організацій.

"Маю зізнатися, Югославія так для мене і не скінчилася. У мене югоностальгія, - на першій же зустрічі в Скоп'є сказала мені Данча Чаловска. - Югославія - частина мого дорослішання, частина мене нинішньої, і так воно і залишиться".

Я вийшла на Чаловску через нашого спільного друга з Нью-Йорка. Вона - дочка Тодора Чаловскі, відомого македонського поета, та й сама пише вірші.

З висвітленим волоссям, з широким обличчям з великими рисами і блискучими очима, вона відразу підхопила мене під руку, ніби ми старі подружки, і з першої ж хвилини почала називати мене "драга" (дорога).

Одного незвично теплого для пізньої осені вечора я бродила вулицями району Стара Чаршія ( "Старий Базар") в Скоп'є - йшла вздовж лавок, де продають шкіряні речі, вироби з міді, одяг, проходила повз прилавки, на яких були виставлені весільні наряди і традиційне селянська шкіряне взуття, опанчі.

Звідкись з двору долинав такий сильний і звабливий запах, що я мимоволі звернула туди. У тіні платанів та інжиру дві жінки в хустках здоровенною дерев'яною ложкою розмішували в величезному казані червоне вариво.

Вони готували знаменитий балканський айвар, овочеву ікру з смаженого червоного перцю. Процес дуже трудомісткий і тривалий.

Я зголосилася допомогти, і ми стали по черзі розмішувати червоне пюре. Потім одна з жінок, Усніе, приготувала нам кави по-турецьки, а інша, Сабріє, принесла на дерев'яному різьбленій таці традиційний фруктовий компот, який тут називають "слатко" і який дійсно дуже солодкий.

Я запитала Сабріє, що вона пам'ятає про Югославію. "Життя тоді було набагато кращим", - сказала вона.

Так я і вислуховувала всіх моїх "кавових" співрозмовників - як мандрівний психотерапевт. Я вбирала в себе їхні історії разом з 13-ою або 14-ою чашкою кави за день і запитувала про Югославію.

Слухала, записувала і ставала свідком мимоволі виплеснутих емоцій

Деякі заглиблювалися в політику, намагалися знайти винних, пропонували власні теорії, що пояснюють, чому розпалася Югославія.

Інші просто розповідали про особисте - згадували про друга дитинства, якого втратили, про члена сім'ї, з яким припинили спілкування.

Зі мною ділилися гнівом, розчаруванням, відчаєм. Хтось був меланхолійним. Хтось говорив, що відчуває, ніби його зрадили. І - спільне відчуття, що всі ми втратили щось цінне.

Отже, мені пропонували багато варіантів відповідей. Але головної Відповіді не було.

Коли я повернулася до Нью-Йорка, я почала знову прослуховувати всі ці розповіді. Як волоцюга, що збирає на пляжі камінчики і мушлі, я перебирала свої знахідки, які ще зберігали в собі звук морського прибою.

Але історії цих людей немов скували мене. Мене наче придавила відповідальність: чи повинна я розповісти іншим те, чим поділилися зі мною? І як взагалі це розповісти?

Часом в житті буває так, що ти ганяєшся за якоюсь приголомшливою історією. Сім років тому і я ганялася за тим, що, як мені здавалося, задовольнить мою цікавість, яка їла мене, і зцілить від постійного прагнення кудись їхати.

Повернувшись до свого коріння, думала я тоді, я знову віднайду це почуття приналежності й позбудуся невизначеності в стосунках з колишньою своєю країною.

Але і через сім років я все така ж (хоча, звичайно, дещо змінилася - наприклад, стала старшою). Та подорож не вилікувала мене від бажань змінювати місця, як я сподівалася. Але вона дала мені можливість зазирнути в душі людей, які колись жили в Югославії, а потім залишилися без неї.

Сім років по тому я поступово починаю миритися з тим, що дім - це те, що змінюється.

Почуття приналежності теж важко вловиме, а країна, де я виросла, залишилася існувати тільки в моїй уяві. Її більше немає - якщо не брати до уваги нашої колективної пам'яті.

Часом подорож - це не те, що зцілює, а просто подорож до своїх витоків. І це теж немало.

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою можна на сайті BBC Travel.

Хочете отримувати найцікавіші статті в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Новини на цю ж тему