"Зараз я тебе спершу помучу, а потім ти помреш". Сповідь катованої в "ДНР"

Катрін Ненашева Копирайт изображения Ekaterina Varzar

У міжнародний день підтримки жертв тортур російська активістка і художниця Катрін Ненашева розповіла у своєму Facebook про те, як у травні 2018 року її затримали і катували в "ДНР", а також оголосила про акцію, яку хоче провести, щоб впоратися із травмою. BBC News Russian записала її монолог.

"Усі рази, коли я комусь розповідаю цю історію, я починаю з пояснень, навіщо я взагалі поїхала в "ДНР", грубо кажучи. Це навіть по-своєму цікаво - що так чи інакше одразу хочеться виправдовуватися, звинувачуєш себе взагалі в цілому за все.

У мене із Горлівки (міста, що перебуває на території самопроголошеної Донецької народної республіки. - Ред.) мама, дідусь і бабуся.

Мама поїхала доволі давно, потім, коли почалася війна у 2014 році, і дідуся звідти забрали. Для нього це було доволі великою трагедією, він не розумів, що відбувається, хотів жити у себе вдома, там, де була похована бабуся. Помер він уже в Краснодарі, своєю смертю. Увесь час до неї він проходив якісь принизливі штуки з отриманням реєстрації і громадянства.

У мене давно була мета поїхати [до Горлівки] і подивитися, що там взагалі відбувається, сходити на могилу до бабусі, зрозуміти, що стало із дідусевим домом. І я якось це продумувала-продумувала, і вирішила поїхати. У саму Горлівку мені порадили не їхати, тому що там небезпечно і нема де зупинитися. Сказали, що безпечніше в Донецьку, де більш-менш все окей.

Ми поїхали удвох із другом, називатиму його С. Нам розповіли про комендантську годину, про те, що треба поводитися спокійно, комунікувати також з людьми обережно, не говорити про свій [активістський] бекграунд, особливо не балакати про російську владу. Ми відписувалися кожні 8-10 годин нашим друзям, що з нами все окей.

Ми в'їхали через Ростов, винайняли квартиру через сайт Airbnb, звичайну в центрі. Увечері, коли ми були вже в квартирі, мені на Facebook написав якийсь незнайомий чувак, ось ми сьогодні в'їхали в "ДНР" - і називає номер машини. І вони збігаються. І каже: "Якщо це ви, то в мене є для вас деяка інформація. На вас є якесь орієнтування, якщо ви в ДНР, то краще їдьте".

Ми подумали, що це схоже на якусь провокацію, і вирішили просто акуратніше поводитися.

У червні 2017 року Катрін Ненашева у рамках акції "Між тут і там" ходила вулицями Москви в окулярах віртуальної реальності. Всередині окулярів транслювалося відео із психоневрологічних інтернетів Копирайт изображения NATALIA BUDANTSEVA
Image caption У червні 2017 року Катрін Ненашева у рамках акції "Між тут і там" ходила вулицями Москви в окулярах віртуальної реальності. Всередині окулярів транслювалося відео із психоневрологічних інтернетів

Затримання

Наступні два дні все було окей і багато було заспокійливих факторів: центр міста дуже мало відрізняється від Москви, там купа відкритих кафе, усюди грає музика, купа модних молодих людей і всі класні, дуже забезпечені і класно виглядають.

При цьому усюди ходять військові, є комендантська година, але в цілому розчиняється вся ця військова штука, і ти вже мало відрізняєш людину у військовій формі від чувака з татуюванням в джинсових шортах.

На другий день ми увечері вийшли у центрі в магазин, і я стою, розраховуюся на касі і бачу, як поодаль, на виході стоять "мусори". У мене промайнуло щось, але я подумала, що це може бути і не пов'язано [з нами]. Я виходжу, проходжу кілька кроків, вони миттєво мене оточують під приводом перевірки документів. Я даю їм паспорт, вони дивляться-дивляться, і тут я бачу поруч у чувака, який стоїть трохи поодаль, роздруковані мої фотографії, чорно-білі з Трієннале в "Гаражі" (Центр сучасного мистецтва "Гараж" у Москві. - Ред.).

Вони звіряють, такі: ага, класно, - і починають у доволі агресивній формі тягнути під руки: "Поїдьмо у відділок, нам треба вас доперевірити".

Нас привезли у якийсь доволі звичний відділок поліції. Там уже були різні чуваки, доволі міксовані - хтось у військовій формі, в основному всі в цивільному.

Почався допит, загалом класичний, трохи жорсткіший, ніж коли тебе в Росії стандартно затримують (Катрін Ненашеву неодноразово затримували під час її художніх акцій. - Ред.). Нас розвели у різні кімнати, забрали телефони, головне питання було: чого ви сюди приїхали, що ви тут хочете, що вам треба?

Відповіді "бо дідусь" їх не влаштовували: та не женіть, не могли ви так просто приїхати.

Потім збігло три години, і вони кажуть: гаразд, ми зараз вас вже відпустимо, випийте водички. У нас взяли відбитки пальців, фотографії, ось це все стандартне.

Ми стоїмо на виході, стоять два "мусори", і вони такі зара-зара, почекайте. Мені кажуть "ходім" і навіщось заводять до сусідньої кімнати, зачиняють двері буквально на хвилину і потім кажуть: виходь. Я виходжу, і стоїть чувак в масці, у військовій формі, і в нього в руках шкіряний гігантський мішок, і він вдягає цей мішок мені на голову, наручники, і мене кудись потягли.

Пам'ятаю супервелике почуття дезорієнтації - зрозуміла річ, що вдягають мішок, штовхають, я там *** [впала] зі сходів, ніхто, звісно, за ручку не вів. Засовують в якусь вантажівку чи щось таке, скоріше за все це була вантажівка.

Там уже був чувак, який волав так, що я навіть не вмію так матюкатися поки що. Напевне, навчуся скоро. Загалом, там сидить чувак і волає, що нас зараз підірвуть на мінах, що ми зараз пошкодуємо, що народилися, що ми трупи.

Вантажівка закрилася, вони врубили якусь дуже гучну музику, машина поїхала, і почався повний ***, чувак почав нас бити, він реально волав ридма. За двадцять хвилин я там два, три чи чотири рази пережила народження і смерть, тому що він дуже багато якихось пекельних штук казав - про підрив на мінах, про розчленування, про електрошокер, і бив теж - не дуже сильно, але так, нормально. І забороняв говорити взагалі - спершу рухатися, потім говорити забороняв.

Потім нас стусанами викинули із цієї вантажівки. Нас із С. одразу розвели у різні кімнати. Я опинилася десь на підлозі. На якісь кахельній підлозі, і чувак б'є мене ногами, кричить, ну що, ти прийшла помирати, добре, зараз я тебе спершу помучу, а потім ти помреш.

Головне питання було: "Чого ти сюди приїхала, сука, виродок ***, давай відповідай, якщо не відповіси, вб'ю тебе, вб'ю твого хахаля". Він зняв із мене мішок і став *** [тицяти] мені пістолет у груди, в обличчя, в лоб. Тоді я змогла побачити хоч, де знаходжуся. Це був звичайний, не знаю, такий кабінет, з комп'ютерами, з якимись грамотами, з Путіним, з довгим таким столом.

І ця *** з пістолетом якийсь час тривала, я, звісно, говорила свою правдиву версію, два рази я її сказала, він мене сильно ***, потім третього разу він почав заводити пістолет і волати, що якщо ти типу ще раз це повториш, то тобі *** і всім. Дуже злився. Але окрім ударів і образ це було єдине питання, яке його цікавило. Це був чувак, просто в цивільному одязі, років, напевне, 35, такий ніби нормальний на вигляд.

Потім він дістав автомат, я не знаю, що це був за автомат, Калашников, напевне. І теж став ним махати і волати: "Та ти знаєш, звідки це в мене, та ти знаєш, хто я такий, я типу стільки воєн пройшов, та я стільки типу служив, та я взагалі в Чечні знаєш скількох цих автоматом ***" - я знову став до мене автомат приставляти.

І з цього моменту я відраховую, коли почався якийсь… для мене якась екзистенційна яма, бо з того моменту почалася історія, яку він мені почав розповідати. І ось це головна річ, яка мені запам'яталася, що він приставляв автомат і казав: "Я все одно здохну, сьогодні чи завтра, я для того, щоб здохнути тут, у мене немає іншої ролі, мені ***, що зараз з тобою буде, я можу зробити з тобою все що завгодно, тому що я [сам] - труп".

У травні 2018 році Катрін Ненашева із однодумцями влаштували в Москві ходу психоактивістів, закликаючи до дестигматизації душевних розладів і травм. Учасників затримала поліція Копирайт изображения Ilya Panin
Image caption У травні 2018 році Катрін Ненашева із однодумцями влаштували в Москві ходу психоактивістів, закликаючи до дестигматизації душевних розладів і травм. Учасників затримала поліція

"Де моє громадянство"

Я від початку намагалася пояснити, що я взагалі роблю, навіщо я це роблю. Він волав: "Навальний, Павленський, та ти звідти, лярва", - якісь такі речі.

У процесі він продовжував пити. Я, звісно, багато говорила про дідуся, що взагалі-то я приїхала через сімейні зв'язки. Тут він став волати і казати: "Які *** сімейні зв'язки, *** я тебе і твого дідуся. Я взагалі людина без імені, ми тут всі люди без імені, ми люди без громадянства, на нас всім байдуже і ми зараз всі, що захочемо з вами зробимо".

Він мене змушував дивитися відео на YouTube, і перше відео, яке він поставив, була обіцянка Путіна дати бійцям "ДНР" громадянство. І він показав мені це відео і почав волати: "Де моє громадянство, у мене немає громадянства, у мене немає взагалі нічого, я взагалі ніхто, я тут гарматне м'ясо, *** [зовсім] нікому не потрібен" (можливо, мається на увазі указ про визнання на території Росії документів, виданих у самопроголошених Донецькій і Луганській народних республіках. - Ред.).

Потім він почав показувати фотографії свого сина і волав, що він теж, якщо треба, піде воювати, що він теж *** [зовсім] нікому не потрібен.

Так в процесі він розповів свою історію, що спочатку він служив в поліції Донецька, був громадянином України, потім, коли почалася війна, почало приїжджати дуже багато різних людей, в тому числі добровольців із Росії, тому що не було вже ніякої охоронної структурної системи, і людей били, вбивали, грабували.

За його розповіддю, вони просто із колишніми військовими і поліцейськими зібралися і вирішили самостійно намагатися патрулювати місто.

Він волав, що їхати не хоче, тому що це його земля, що Росія дає зброю і тільки завдяки зброї вони можуть вижити.

І він мені намагався увесь час влаштувати екзамен, наскільки я знаю періоди чеченської війни, Афган: "А ось, хто знає цих хлопців, хто знає цих хлопців, та ти *** не знаєш, ніхто не знає, усім типу плювати на нас". І потім він почав мені показувати спецоперацію в Майкопі з 1994 по 1995, 31 грудня, коли там замінували вокзал і там… не пам'ятаю скільки, доволі багато строковиків підірвалося (ймовірно, мається на увазі розгром 131-ї Майкопської бригади під час штурму Грозного. - Ред.). І він змушував мене дивитися всі ці відео і волав: "А пацани під Майкопом, а хто взагалі їх пам'ятає, а хто про них знає, а ти взагалі хоча б про них знаєш?"

"Що я можу зробити?"

Я обрала таку дивну тактику, мені здається, мене це врятувало, я запитувала: "А що я можу для вас зробити?" Спочатку це його дуже дратувало, тому що, звісно, за його концепцією, куди ж там, що я можу зробити.

Я намагалася розповісти про те, як я працюю зі стигматизованими групами, а він волав: "А хто про нас розповідатиме, а хто про нас розповідатиме". І ще: "Так, давай, розкажи про цих хлопців, що ти можеш, давай, розповідай". Загалом я вже нічого не говорила, у мене не було сил, я просто запитувала, казала, що дуже співчуваю. Просто запитувала, що я можу зробити.

Але в підсумку це призвело до того, що у цього закінчився психоз, ми почали розмовляти.

Дивно, звісно, він теж то *** [вдарить], то скаже: "Давай я тобі кави зроблю", почалась така повна *** [дурня]. Потім знову: "Нащо ти сюди приїхала", а паралельно пекло триває в сусідній кімнаті, де був С. У якийсь момент він почав кричати дуже сильно. І це було просто пекло. Я це вважаю найголовнішою тортурою, яка в мене була.

Періодично приходили чуваки, говорили, що С. тебе здав, що він тебе не любить, йому на тебе *** [плювати], що він сказав, навіщо ти сюди приїхала, він там уже напівмертвий лежить. У якийсь момент, після того, як у нас з цим чуваком, офіцером, розмова пішла про його життя, я просила, щоб вони зупинилися, і він попросив чуваків менше бити С. Почались якісь більш-менш спокійні кілька годин.

У якийсь момент він сказав "Ходім", і ми пішли [в інший кабінет], у них там дійсно був накритий гігантський стіл, купа алкоголю. І в цього чувака були веселі такі штуки, то він змушував мене їсти шоколадку, мене нудить, а він змушує мене їсти шоколадку. Або засовує мені пальці в рот, якісь такі речі.

Звісно, він змусив мене випити. Налили мені коньяку, я випила, і один із цих агресивних чуваків приставляє мені до шиї руку і каже: "А тепер кажи, чий Крим". Я кажу, що Крим зараз перебуває на території Російської Федерації.

Загалом, це була неправильна відповідь, і він почав мене душити, *** [бити] головою об стіну, до нього приєднався другий чувак. І чувак, який офіцер [і який мене допитував], вже його зупинив. Але я, чесно кажучи, балансувала на межі життя та смерті, тобто там секунд 15 лишалося, і я би там здохла.

Вже було десь шоста-сьома ранку, і саме якийсь телефонний дзвінок пролунав, і він говорить телефоном: "Та ні, ніби нічого такого, вони типу просто приїхали", - і вивів мене за двері.

Це був ранок, там почали з'являтися дивні люди в офісному одязі, які, вочевидь, прийшли на вісім годин на роботу, напевне, здогадуються про те, що тут відбувалося, але як би типу, звісно, ні. І було дивовижно: дівчина в білій сорочці і на підборах, чуваки з портфелями.

Катрін Ненашева на акції в Москві Копирайт изображения Ilya Panin
Image caption Катрін Ненашева на акції в Москві

Від'їзд

В якийсь момент вранці вони мене нарешті погуглили, озвучили якісь дивні версії, що я - подруга Павленського, що я вигадала якісь акції Павленському, якусь маячню. І описали якусь *** [дурню], що мені нібито хтось там хотів ножа в спину всадити: "Та ти взагалі дурна, на тебе тут як на протестну… якогось протестного персонажа готувався замах працівниками СБУ для того, щоб здійснити на території ДНР провокацію".

Кажуть, ми вас зараз відпускаємо, але вам не можна тут залишатися. І тому ми зараз вам замовимо таксі, за яке ви заплатите, воно вас відвезе на кордон і йдіть ви на *** звідси. Речей у нас ніяких не залишилося, не змогли нічого забрати. Нас довіз цей таксист, та й усе, через півтори години ми були в Ростові. Ну не в Ростові, а на території Росії.

Я пам'ятаю, що ми вкінці писали якусь пояснювальну. Вона була на ім'я якогось чувака із міністерства внутрішніх справ. "Були доставлені для з'ясування особи, претензій не маємо". Мені, звісно, було смішно, я вже не могла якось нормально комунікувати, і був найсмішніший момент із рядком "претензій не маю". Я зупинилася, підняла голову, дивлюся на них двох і кажу: "А якщо я хочу поскаржитися, то куди?" - "Та йди ти на ***". І С. теж каже, типу: "Досить".

Акція

Коли я приїхала [в Москву], я одразу ж написала чувакам із [правозахисного центру] "Меморіал". Ми через день туди пішли, але вийшло все дивно, тому що ми були дуже дезорієнтовані. Вони спочатку почали нам казати, що вам обов'язково треба подати заяву у Слідчий комітет, щоб потім подати заяву в ЄСПЛ. І для нас доволі *** [сцапілих] це звучало дивно, і плюс був трігер - і залишається - на спілкування з будь-якими людьми із органів.

Зараз у мене є мета зробити проект про роботу із ПТСР (посттравматичним стресовим розладом. - Ред.) колишніх військових та їхню реабілітацію, адаптацію. Може, я перебуваю у стані афекту, але той чувак [із "ДНР"] мене доволі сильно зачепив своїм меседжем.

Напевне, я не бачу жодних інших можливостей проживання цієї історії, бо я в цілому розумію, що ці чуваки теж із різних причин є жертвами. Я почала заглиблюватися, читати про насилля в армії, і це постійне повторення насильства, перенесення його на повсякденне життя - просто клінічно один із симптомів ПТСР. Це і аутоагресія через відсутність реабілітації, і перенесення агресії на все навколо.

При цьому у мене доволі багато мотивів стигматизувати взагалі будь-яких людей, які були на війні. І мені здається, що в ліберальному дискурсі останніх років є антивоєнний настрій, що всі, хто десь служили - *** [погані люди]. Коли я намагалась у правозахисників запитати, чи немає у вас якихось знайомих, вони кажуть: "Це не мій контингент спілкування…"

Я розумію, що і мені дуже легко почати цих чуваків [із "ДНР"] стигматизувати і перетворитися в жертву, таку тотальну. Якось інформаційно підіграти всій цій історії, сказати: "Ах, ось такий він, "русский мир". Але це неправильно і по-дурному, і нецікаво. І тому я вирішила, що треба щось робити, і мені важливо свою історію спробувати пережити.

Я написала маленький проект із реабілітації і адаптації через творчі практики - оскільки як [як сучасна художниця] намагаюся використовувати художні медіуми. Минулого року ми робили напівзакриту майстерню із літературного письма для колишніх ув'язнених, я на цьому досвіді ґрунтуюся.

Завдання проекту, по-перше, просто зібрати людей разом як таку собі групу взаємодопомоги. І по-друге, організувати зустрічі, різні практики, літературне письмо, арт-терапія, спільне робіння чогось.

Якщо просто в "ВК" дивитися всі ці групи [колишніх військових], за останні два-три роки можна знайти багато повідомлень, де чуваки скаржаться: за що ми воювали, і з соціальною точки зору, і з точки зору пенсій, і всього решти. І іноді трапляються повідомлення, що мені *** [погано], не знаю, що робити, всі від мене відвернулися.

Звісно, у порівнянні з ветеранами бойових дій, з точки зору їхнього досвіду, я поруч не стояла. Я скоріше [бачу себе] як якийсь координатор, модератор, в такому дусі. Хоч я розумію, що це може не скластися, чесно кажучи. У тому числі і за рахунок стигматизації на тисячах рівнів, починаючи від гендерної і закінчуючи соціальною.

Я розумію, що це звучить дивно, але якщо таке стається, то не зовсім зрозуміло, як взагалі існувати. Уся картина світовідчуття й ідентичності руйнується, коли ти перебуваєш у ситуації безсилля, коли була пряма загроза твоєму життю чи життю близької людини, а ти взагалі нічого не можеш зробити.

Виходячи на вулицю, я приблизно розумію, що мене можуть затримати, що я можу опинитися в спецприймальнику, загалом я розглядаю можливість опинитися в тюрмі. Але я не думала, що тебе ось так ось можуть просто вирвати із контексту, покатувати і сказати: "Ну, йди" я не думала саме про тортури, чесно кажучи. Це сильно руйнує уявлення про дійсне і про те, що ти далі можеш взагалі робити.

Я розмовляла з одним правозахисником про те, що в Росії кожен третій служив, плюс якщо узяти Афган, Чечню, Донбас, є дуже багато людей хоча б з мінімальним досвідом [травми]: "Де всі ці люди?" А він каже: "Ну ось вони ніби як розчинилися".

Новини на цю ж тему