Війна в Грузії 2008 року: розповідь журналіста, що опинився в руках осетинів

Осетинські збройні формування протистояли грузинським військовим за підтримки Росії Копирайт изображения Chris Hondros
Image caption Осетинські збройні формування протистояли грузинським військовим за підтримки Росії

8 серпня 2008 року на в'їзді до Цхінвалі були вбиті журналісти Олександр Климчук і Гіга Чихладзе. Разом із ними були кореспондент і редактор тбіліської газети The Messenger Вінстон Фезерлі й Темур Кігурадзе. У тому ж інциденті вони зазнали поранень і опинилися в руках осетинських збройних формувань.


"Не можна було тікати, не можна було тікати", - ця думка шугала в моїй голові, поки я лежав на асфальті й дивився, як товстий осетинський ополченець марно намагається намацати пульс на шиї у Саші Климчука, що лежав долілиць трохи попереду. Зі ступору мене вивів той самий товстун, копнувши мене черевиком.

- Вставай, сука!

Я встав, побачив, як попереду піднімають мого пораненого редактора. За ним я побачив Гігу Чихладзе, він лежав практично в тій самій позі, що й Саша.

"Хлопці прикидаються мертвими, щоб обдурити осетинів", - виникла в мене божевільна ідея. Утім, думати мені довго не дали, нас одразу ж потягнули до напіврозвалених будівель попереду.

Американець лишав за собою криваву смугу із простріленої ноги. Його протягли повз. Мене завели до підвалу, що тхнув сирістю, і почали допит:

- Хто такий?

- Журналіст, преса, репортер…

- Прізвище?

- Кігурадзе.

- Грузин? Що ти тут загубив? Ти з танками прийшов? Де твій загін?

Допит тривав хвилин 10 чи 20, але для мене вони тягнулися безкінечно, прострілений лікоть все сильніше і сильніше заявляв про своє право на увагу. Так, я грузин, із тбіліської газети. Так, американець разом зі мною. Ні, жодних військ із нами немає.

Невисокий осетин допитував мене вже по-грузинськи:

- Чому тікали?

- Злякалися…

- А сюди їхати не злякалися?

Після цього він заявив, що ми грузинські шпигуни і нас, скоріш за все, розстріляють за кілька хвилин, потім Гіга (ополченець виявився тезкою Чихладзе) поцікавився, чи не болить у мене прострілена рука. Нас перетягли в якийсь гараж, який, як я зрозумів, був чимось на кшталт тимчасового штабу ополченців.

Гіга доручив п'яному товстуну, який штурхав мене годину тому, перев'язати мені руку, що той і зробив, щедро поливши рану горілкою. Після перев'язки осетин вклав пляшку мені в руку, а поруч насипав шоколадних цукерок у формі зайчиків і ведмедиків. "Їж шоколад, скоро тобі зовсім несолодко буде", - майже лагідно додав він.

Тим часом я зумів перебратися до кутка гаража, де біля великого джипу з написом "ОБСЄ" сидів на кушетці мій редактор. Його теж перев'язали, хоч під ним вже утворилася величенька червона калюжка.

Ополченці про щось жваво сперечалися, час від часу поглядаючи у наш бік. Через якийсь час Гіга повернувся. Виявилося, що він трохи знає і англійську. Поставивши кілька запитань американцю, він знову звернувся до мене:

- Ті двоє, які з вами були, вони мертві, на кого вони працювали?

- На російський журнал.

Грузинські війська пояснили обстріл Цхінвалі необхідністю стримати проросійські антиурядові сили Копирайт изображения VANO SHLAMOV
Image caption Грузинські війська пояснили обстріл Цхінвалі необхідністю стримати проросійські антиурядові сили

Ця відповідь явно спантеличила поліглота:

- Як ви сюди дісталися?

- На машині з Тбілісі.

Мені довелося коротко переказати увесь наш шлях від Тбілісі до Цхінвалі на старенькому Сашиному "опелі", який зараз стояв неподалік від того місця, де ми напоролися на осетинських солдатів, прийнявши їх за передове розташування грузинських військ.

- Так ви думали, що грузини взяли Цхінвалі? Тому кричали нам "гамарджоба" на грузинському?

- Ми не знали точно, у Тбілісі зараз немає інформації про те, що тут відбувається…

Стогін американця перервав нашу розмову, горілка, яку нам з ним дали замість анестезії, все-таки не давала потрібного ефекту. Осетини повідомили, що якщо протягом години "мого американця" не доправлять до лікарні, то він, скоріш за все, помре від втрати крові: "А лікарні у Цхінвалі більше немає, ми її вчора вночі підірвали".

За тоном і звертанням осетинів я зрозумів, що розстрілювати нас передумали. Не знаю, що спрацювало - посвідчення преси, які вони знайшли під час обшуку, згадка російських видань, на які працювали Чихладзе і Климчук, чи нас просто пожаліли…

Мені було все одно, я дивився на високого ополченця з кулеметом Калашникова, який усміхався, витріщившись мені в очі. Це він стріляв нам у спини, коли ми тікали. Із цього кулемета вбили хлопців. Він сів поруч з нами і, ніби читаючи мої думки, повідомив:

- Це я стріляв у вас.

Нас з американцем поспіхом обшукали - знайшли гроші, долари відібрали, грузинські ларі не чіпали. На моє прохання повернути нам на якийсь час телефон, щоб ми могли зв'язатися із місією ОБСЄ у Південній Осетії, Гіга заявив, що у цьому немає сенсу, оскільки останні машини ОБСЄ "змилися" із Цхінвалі три години тому.

Хвилин через 15 він повідомив, що нас відвезуть у "те, що лишилося від лікарні".

Слова він дотримався, рівно за чверть години до гаража під'їхала червона "нива", за кермом сидів все той самий старий знайомий товстун.

На шаленій швидкості "нива" поїхала по тому, що колись, напевне, називалося дорогою, кожна вибоїна на дорозі заглушувала шум двигуна нашими з американцем криками, що ще й як веселило тих, хто сидів попереду.

На особливо глибокій ямі ми з американцем одночасно несамовито закричали, водій повернувся і сказав "Соррі"… Тут і нас порвало, сміятися ми припинили тільки хвилин через п'ять, коли під'їхали до лікарні.

Лікарня

Центральна цхінвальська лікарня, як виявилося, і справді потрапила під обстріл: верхні поверхи були практично знесені, як розповідали місцеві, грузинськими "градами".

Усі операції проходили у підвалі, операційний стіл стояв просто в коридорі. Наш водій похвалився лікареві шиною, яку він мені наклав на руку в гаражі. Прийнявши похвалу, товстун запитав мене: "Скажи, а от грузини наклали б мені таку пов'язку, якби б піймали?" Запитання виявилося риторичним і, побажавши мені одужання, він пішов, пообіцявши навідатися пізніше.

Від обстрілу грузинських військових постраждало багато будинків у Цхінвалі Копирайт изображения Jonathan Alpeyrie/Getty Images
Image caption Від обстрілу грузинських військових постраждало багато будинків у Цхінвалі

Лікар щось зробив із моєю рукою і мене відвели до підвалу, де стояло моє ліжко. Там я побачив мого редактора, який намагався зрозуміти, що від нього хоче осетинська медсестра.

- Вона зробить тобі укол, спусти трохи штани.

- А, добре, але тут все так брудно, я би не хотів підхопити СНІД чи гепатит від брудної голки.

- Не хвилюйся, я думаю, тут значно легше підхопити кулю, ніж СНІД.

Наша палата була відділенням колишнього підвалу лікарні. Нам доведеться провести тут ще три дні. Крім наших тут стояло ще з десяток ліжок, в основному уже зайнятих пораненими осетинськими ополченцями. Електрики не було, тому інтер'єр доповнювали керосинові лампи, які стояли майже біля кожного ліжка.

Повз ходили люди зі зброєю, час від часу здивовано поглядаючи на двох цивільних в кутку, які говорили англійською. Трохи пізніше підійшов лікар, який оперував американця, ми розговорилися. Його звали Костя, це був його перший день на війні, і він сидів і курив першу в своєму житті пачку сигарет.

- Хто розбомбив лікарню, наші?

- Ну так, наші. Тобто ні, ваші. Грузини, загалом…

- Багато загиблих, поранених?

- Так, багатенько, нам вистачає. Ліки поки що є. Та тут, розумієш, така плутанина, хай їй грець, тут навіть є кілька осетинів, яких осетини ж і підстрелили у темряві.

Костя розповів, що в лікарні крім поранених збираються і просто мирні жителі: підвал з його товстими бетонними стінами, напевне, був одним із найбезпечніших місць у місті під час нічних обстрілів. Костя нарікав на те, що росіяни запізнюються із входом у Цхінвалі: "Ще трохи - і ми вже не протримаємося".

Поступово "палата" стала заповнюватися, поранених осетинських ополченців підводили кожну годину, серед них були і абсолютно здорові, які просто хотіли виспатися у більш-менш безпечній обстановці.

Один із лікарів обіцяв нам зв'язатися із ОБСЄ, інший сказав, що дасть знати, якщо в лікарню під'їде якась знімальна група. У очікуванні того, другого чи третього пройшла ніч з 8 на 9 серпня.

9 серпня

Ранок дев'ятого числа не приніс нічого нового, крім нових поранених і різноманітних чуток. До мене підійшла медсестра дізнатися про самопочуття і вколоти чергову дозу чогось. Вона ж розповіла, що щойно буде спокійніше, у лікарні знову з'являться журналісти:

- Та не бійтеся ви, вас-то витягнуть звідси скоро, не залишать. А от з рештою що робити? За ними ніхто не прийде.

Кілька днів тривали вуличні бої Копирайт изображения AFP
Image caption Кілька днів тривали вуличні бої

Через кілька годин мені вдалося вмовити лікаря дати мені подзвонити з його мобільного. Мобільний, як і більшість телефонів у Південній Осетії, був підключений до грузинської мережі. Я подзвонив матері, повідомив, що живий, потім вдалося зв'язатися і з друзями американця.

Як і обіцяла медсестра, щойно стихли обстріли, у лікарні стали з'являтися журналісти. Ми давали інтерв'ю багатьом, просили про допомогу, колеги нам співчували, але допомогти вибратися не могли ніяк.

Ближче до другої половини дня до нас навідалася дама із Держкомітету інформації і друку Південної Осетії. Я її знав іще до поїздки в Цхінвалі, коли доводилося робити статті про конфлікт, - вона була єдиним джерелом інформації з боку сепаратистів.

Вона принесла цукерки і заявила, що ми з американцем приїхали разом з грузинськими військами на бронетранспортері знімати перемогу грузинських військ.

На шум стали збиратися ополченці, які проходили повз і відкрили для себе, звідки ми приїхали. Один хлопець з автоматом поцікавився "Якого х… тебе тут лікують?" і запропонував вийти із ним у двір. Лікарі змогли заспокоїти і жінку, і ополченця, але чутка про те, що в лікарні є грузин, поширилася на всі сусідні палати.

Під час перев'язки лікар порадив мені не вставати із ліжка заради моєї ж безпеки. Пізніше до мене підійшла лікарка, нахилилася до мого вуха і почала шепотіти. Я здригнувся - вона шепотіла на грузинській мові:

- Не бійся, я грузинка, я тут народилася і виросла, будь обережний і знай, що ми, лікарі, тебе образити не дамо.

До вечора я знову намагався випросити у лікарів дзвінок по мобільному, Костя погодився і відвів мене у дивом вцілілу ординаторські на другому поверсі. Зачинивши за собою двері, я почув міцну грузинську лайку. "Ти бачиш, що відбувається? Кому це треба? Тут, знаєш, скільки грузинів і змішаних сімей живе?" - бурмотів високий лисий чоловік у білому халаті, перемішуючи російську мову з лайкою на моїй рідній мові.

Костя повідомив, що наші справи йдуть не дуже добре, що їм не вдалося зв'язатися ні з ОБСЄ, ні з миротворцями: "У вас єдиний шанс - поїхати із пораненими у Владикавказ". Під кінець він заговорив відверто:

- Ти зрозумій, ти - грузин, на тебе в принципі тут всі клали. Ну а от якщо загнеться америкос, це буде недобре. А в нього всього кілька днів залишилося - потім операцію вже буде пізно робити...

Багато грузинських жителів були змушені залишити свої будинки і стали біженцями Копирайт изображения Cliff Volpe
Image caption Багато грузинських жителів були змушені залишити свої будинки і стали біженцями

Після повернення до підвалу мене знову оточили люди у військовій формі, і мені довелося розповідати заново всю нашу історію, поглядаючи на автомати, які майже кожен поранений мав біля ліжка. Далі погроз і жалю, що нас не розстріляли по дорозі, справа не пішла.

Після цієї розмови я задрімав. Прокинувся від тіні перед очима - переді мною стояв високий ополченець з кулеметом на плечі. Я одразу ж його упізнав, він дивився на нас все з тією ж посмішкою:

- Впізнав мене?

- Впізнав.

- Це я стріляв у тебе і в нього.

- Знаю.

- Де твої двоє друзів?

- Вони мертві, ти ж знаєш.

- Так, знаю, це я їх вбив. Переклади американцю, що це я його поранив.

Я переклав, американець довго дивився на нього і сказав: "Гарний постріл". Осетин засміявся, потім повідомив, що він забирає машину, на якій ми приїхали. Заперечувати ми не стали.

Евакуація

Вранці 10 серпня із нами зустрівся де-факто міністр охорони здоров'я Південної Осетії і пообіцяв, що нас із американцем обов'язково вивезуть до Владикавказа, оскільки дорога через Рокський перевал уже майже повністю під контролем російської армії.

Вдень почалася евакуація, місць не вистачало, і нас залишили. Підвал лікарні спорожнів, у нашій секції залишалися тільки ми з американцем і поранений у спину молодий осетинський ополченець, який вороже позирав у наш бік.

Ніхто не знав, чи скоро буде другий потік евакуації. Знічев'я я тинявся напівзруйнованими кабінетами, оглядаючи величезні діри у стінах. Мій вояж був перерваний у дворі лікарні, тому що почався обстріл, снаряди вибухали настільки близько, що земля йшла з-під ніг. Я добіг до ліжка і вирішив трохи зачекати із прогулянками. Тут мене гукнув молодий осетинський ополченець, який протягував мені банку згущенки:

- Агов, ніж є?

- Ні, ти їсти хочеш? У тебе є їжа?

- Так, згущенка.

- Більш нічого?

- Ні.

Я зібрав залишки нашої їжі, яку нам приносили жінки. Там було трохи вареної картоплі, хліб, сир і шоколад. Чомусь шоколаду у Цхінвалі було багато. Зібравши їжу на серветку, я відніс її солдату, який здивовано подивився на мене.

- Дякую. Ви правда з Тбілісі приїхали?

- Будь ласка. Так, з Тбілісі.

Я розвернувся і відійшов, очікуючи черговий потік проклять на адресу Грузії і грузинського уряду, до яких я вже звик за два дні. "Почекай. Згущенку візьми, поїж", - сказав хлопець, протягуючи мені банку.

Нас забрали із другим потоком евакуації поранених. Всього було п'ять машин "швидкої", у кожній вміщалося по троє лежачих ну і скільки вийде сидячих.

Машини швидкої допомоги везли нас на північ, через зруйнований Цхінвалі і палаючі грузинські села. Вся траса дорогою до Владикавказу була заставлена російською технікою і солдатами. Я зрозумів, що війна закінчилася.

Грузинського журналіста везли через Цхінвалі на машині швидкої допомоги Копирайт изображения Kazbek Basayev
Image caption Грузинського журналіста везли через Цхінвалі на машині швидкої допомоги

Американця вирубили якимось наркотиком, він лежав тихо, зрідка здригаючись і стогнучи від болю. На підлозі машини лежав старий, який півдороги думав, що я лікар, і намагався мені щось пояснити по-осетинськи. Єдине, що я зрозумів, це те, що йому було погано. Його вивантажили у Джаве, за 35 км від російського кордону, оглянули і визнали нетранспортабельним. Замість нього поклали іншого пораненого старого - він уже був бадьорий і виразно говорив російською. Він аніскільки не здивувався, коли дізнався, що я грузин. Сказав, що йому 70 років і що він разом зі своїм 40-річним сином був у ополченні, його зачепило осколком.

- Цей ваш Саакашвілі - він дурень геть, ось наш Джабеєвич - ось це мужик! Я скільки разів з ним сидів, пив, - розмірковував старий.

"Вони тут", - почув я чийсь голос. Двері відчинилися, у машину зазирнув сам "Джабеєвич" - президент Південної Осетії Едуард Кокойти. Побачивши діда, він радісно усміхнувся: "О! Гаглоєв, і ти тут?"

Потім Кокойти глянув на нас уже зовсім іншим поглядом:

- Ну що, американські журналісти, зняли бліцкриг грузинської армії? Ну тепер лікуйтеся!

Скоро був Рокський тунель і кордон. Паспортів ні в кого не перевіряли, просто записували прізвища.

Владикавказ

У Владикавказ ми приїхали вночі, поранених вивантажили. Американця одразу ж відвезли кудись, я було ув'язався за ним, але лікарі мене не пустили. Так я залишився сам.

"Кігурадзе - на рентген!" Я послухався, повна жінка у білому халаті готувала апарат, попутно проклинаючи грузинів. До цього я вже встиг звикнути, дедалі більше мене хвилювало те, як на моє прізвище відреагували люди, які чекали своїх поранених родичів у приймальні, мені не дуже усміхалося виходити до них назад. Але довелося.

Російські війська увійшли у Грузію під приводом "примусу до миру" Копирайт изображения AFP
Image caption Російські війська увійшли у Грузію під приводом "примусу до миру"

Коли я вийшов, мене вже чекали: "Грузин? Ти хто? Звідки?" Напруга явно зростала, але тут по мою душу прийшли два міліціонери, обидва із опухлими від безсоння очима.

Відвели мене в сторону. Один із міліціонерів, високий білявий із розкосими очима, приготував бланк і ручку записувати свідчення. Але швидко сам зупинив мене:

- Та так ми і до ранку не впораємось.

Довкола нас знову почали збиратися люди. Хлопцям із міліції я, вочевидь, не подобався, вони відчували, що зі мною буде багато метушні.

- Гаразд, загалом, поїдеш із нами. Тут тобі не можна лишатися - вб'ють.

- А американець?

- Та з ним все нормально буде, не хвилюйся, ходім…

У відділок ми дісталися годині о третій ночі, всю дорогу міліціонери намагалися додзвонитися в ФСБ, нарешті, додзвонилися:

- Громадянин Грузії… Так, у лікарні виявили, каже, що журналіст… Ну а нам із ним що робити?

У відділку мене обшукали і поцікавилися, навіщо Саакашвілі почав війну в Осетії. Я чесно зізнався, що не знаю, ані хто її почав, ані навіщо. У мене виявили підозрілу флешку і не менш підозрілі акумулятори від фотоапарата (сам фотоапарат відібрали іще у Цхінвалі). Міліціонери довго думали, з якою шкідницькою метою у мене був записаний документальний фільм про історію важкої музики у США, ну а акумулятори одразу ж конфіскували.

Дістатися до Грузії Темуру Кігурадзе допомогли іноземні ЗМІ
Image caption Дістатися до Грузії Темуру Кігурадзе допомогли іноземні ЗМІ

Ефесбешники так і не з'явилися. Спати хотілося страшно усім: і мені, і міліціонерам. Розказувати мені вже не було чого. Зрештою стало ясно, що чекати нам немає кого, і мене провели у кабінет одного із хлопців, якого всі називали "Таджиком". Мені видали крісло і військову куртку. Останнім, що я почув перед тим, як відрубився, було клацання замка у дверях.

Відділок і допит

Те ж клацання розбудило мене через години чотири. Я повільно став повертатися до тями і згадувати, що відбувається. До кімнати зайшов "Таджик":

- Вставай, підеш зі мною.

"ФСБ приїхала", - подумав я без особливої радості, але був неправий. Виявляється, мною зацікавився якийсь майор, заступник начальника відділку.

Я зайшов до просторого кабінету. Майор сидів за столом. На іншому столі були розкладені ковбаса, хліб, сир і ще якась їжа: "Привіт, сідай, їсти будеш?"

Такий теплий прийом мене трохи збентежив. Ми розговорилися, майор був ввічливий і повний співчуття. Згодом я поцікавився, як його звуть. "Вийди подивися, там на дверях написано". Червона табличка пояснювала незвичайну поведінку власника кабінету: "Заступник начальника відділку. Майор А. *****швілі".

Олександр (Саша, як усі його називали) виявився місцевим грузином. Утім, по-грузинськи він говорив так собі. Він повідомив мені новину, що "половина відділку тут грузини". Тихо тетеріючи, я намагався уявити, із якого куточка Грузії міг бути "Таджик", чиє крісло і куртка подарували мені кілька годин сну. Виявилося, що, може, і не половина відділку, але кілька грузинів тут справді служили.

Російський військовий Копирайт изображения Burak Kara/Getty Images
Image caption Російський військовий

У кабінеті у Саші я зміг подивитися російські новини. Тут я вперше дізнався про "геноцид осетинів", "примус до миру" і "2000 убитих". Новини в режимі нон-стоп показували кадри зруйнованого міста, інтерв'ю з пораненими і родичами загиблих, крупним кадром показували дітей у сльозах.

Потрапити із Владикавказа до Грузії до війни великою проблемою не було: якщо не через Рокський тунель, так через Казбегі, до якого, в принципі, рукою подати. Зараз кордон був закритий, треба було летіти до Вірменії, Азербайджану чи України, а вже звідти додому. Грошей у мене не було. Вірніше, були, але грузинські, а моє питання про те, де можна поміняти ларі на рублі, міліціонери зустріли дружнім реготом: "У Грузії".

У активі у мене був чинний закордонний паспорт і прес-картка, у пасиві ж - невизначений статус в Росії, повна відсутність грошей і прострілена рука. Саша мене підбадьорював: "Нічого, виберешся звідси. От тільки гебешники розберуться з тобою - і все".

"Гебешники" змусили себе чекати майже до опівдня. Допитувати мене приїхав молодий чоловік, всього на 5-6 років старший за мене. Представився Ігорем. Був ввічливий. Запитання в принципі нічим не відрізнялися від того, про що мене допитували міліціонери: Навіщо їхали? Як пробралися на територію Росії?

Це все було довго і нудно, тим паче що Ігор не дуже дружив із комп'ютером. Я навіть було подумав, що це одна із найновіших тортур спецслужб - змушувати тебе чекати, поки твій слідчий набирає твої с-в-і-д-ч-е-н-н-я. Сфотографувавши мої документи і відібравши флешку, він звернув увагу на мій нещасний mp3-плеєр, який навіть у Цхінвалі не чіпали. Його теж конфіскували - і я не заздрю тим агентам, які шукали таємні записи серед гігабайту жорсткого каліфорнійського хардкору.

Під кінець мій новий знайомий заговорив про те, що росіяни і грузини - брати-єдиновіри і ніхто не хоче війни.

А потім попросив дати номери телефонів знайомих грузинських військових, опозиціонерів і опозиційних журналістів. На жаль, допомогти Ігорю в його благих намірах зі встановлення народної дипломатії між братськими народами я ніяк не міг.

Я обмежився кількома фразами про те, що в Грузії народ хоче миру і безпеки, і про те, що "деякі журналісти і частина населення не підтримують дії влади".

Тут мене чекав сюрприз: виявляється, біля входу до відділку стояла знімальна група "Вестей". Ігор попіклувався про те, щоб вони оперативно записали інтерв'ю. Запитання репортерів вражаюче нагадували ті, які я чув кілька хвилин тому від Ігоря, та й сам він у ході справи допомагав репортеру ставити запитання.

Мене розпитували про початок війни, про мирні жертви, про те, що я бачив. Інтерв'ю тривало недовго. Через кілька хвилин репортер прибрав мікрофон і попросив оператора вимкнути камеру: "У нього своя версія війни, у нас своя".

Себе в ефірі "Вестей" я побачив наступного дня. Моє інтерв'ю так і не пустили, я просто стояв і відкривав рота, а за кадром йшов текст диктора, щось на кшталт "Громадянин Грузії, що невідомо як опинився на території Північної Осетії, разом із громадянином США, який не говорить російською… Обидва стверджують, що журналісти…" Услід знову пішли крупні кадри дитячих облич із Південної Осетії і інформація про 2000 загиблих.

Повернення

Ефесбешник Ігор мене відвідував іще кілька разів, утім, нічого нового він не говорив, крім того, що мого редактора забрали із Владикавказа до Москви працівники американського посольства.

Кілька днів ФСБ і міліція вирішували, що зі мною робити. Офіційно я не був затриманий, але і на вулицю мене не відпускали - як казали, заради моєї ж безпеки. Напевне, так воно і було.

Російські війська продовжили наступ вглиб грузинської території Копирайт изображения KAZBEK BASAYEV/AFP/Getty Images
Image caption Російські війська продовжили наступ вглиб грузинської території

За межі відділку я все ж потрапив - ті ж міліціонери, які забрали мене з лікарні, звозили мене на екскурсію по місту. Більше того, я опинився на вечері у невеликому селі під Владикавказом, де жило багато грузинів.

Місцеві розповіли, що за день до мого візиту чоловіки із села перекрили під'їзди до села мікроавтобусами і чергували із рушницями, ходили чутки, що місцеві осетини збираються розправлятися із грузинським населенням.

У сім'ї дзвонили незрозумілі люди, називали імена і прізвища грузинів у селі, погрожували, радили їхати. До сутичок справа не дійшла, як розповіли міліціонери, ФСБ узяла ситуацію під контроль, тому що ніхто не хотів заворушень.

На третій день вдалося зв'язатися із залишками грузинського посольства у Москві, там, обіцяли допомогти зробити російську візу, благо у Владикавказі було представництво грузинського консульства.

Мені змогли зробити візу, а колеги з одного із іноземних каналів позичили грошей. Мої нові друзі - владикавказькі міліціонери - на старій "ладі" відвезли мене до аеропорту Мінеральних Вод, де я в останню мить встиг на рейс до Єревана.

В Мінводах допитали востаннє. Ефесбешник в аеропорту виявився осетином, який виріс у Тбілісі: "За скільки купив візу?" Я чесно сказав, що не знаю і не розумію, що він хоче від мене почути. За ці дні з'явилася шкідлива впевненість, що мені пощастить, як щастило не раз. Пощастило. Всього через 40 хвилин я лежав на кріслах старого Як-42. Добрий вірменський стюард укрив мене пледом:

- Все буде добре, брат-джан.

[…]

Додому у Тбілісі я дістався 16 серпня. Я встиг побачити початок війни, але не її кінець. Уже вдома я дізнався про те, що бомбили Горі, що Грузія повністю втратила контроль над Абхазією, і що російські війська зайняли кілька великих грузинських баз.

Дізнався я і про те, що Саша і Гіга були не єдиними загиблими журналістами на тій війні - 12 серпня у Горі загинув голландський оператор Стан Сторіманс.

Ті спалені села, які я проїжджав на виїзді із Цхінвалі, так і не дочекалися своїх жителів: грузинське населення відходило лісами і, в підсумку, опинилося у поселеннях для вимушених переселенців.

Росія вивела війська під тиском європейських країн Копирайт изображения Uriel Sinai/Getty Images
Image caption Росія вивела війська під тиском європейських країн

Тіла Гіги Чихладзе і Саші Климчука їхнім сім'ям правдами і неправдами вдалося перевезти додому і поховати, кажуть, у їхні труни поклали бинти і крапельниці, хоч вже самі осетинські ополченці казали, що вони померли прямо на тій запиленій трасі у Цхінвалі практично моментально.

Мій американський колега Вінстон Фезерлі повернувся до США. Після місяців реабілітації він почав ходити, щоправда, із палицею. На кілька років він зав'язав із журналістикою, але потім його знову потягнуло у гарячі точки, він з'їздив у Кабул, де в перший же день терористи підірвали готель, у якому він зупинився. На щастя, у номері його не було. Зараз він вирішив переключитися на висвітлення тем з економіки.

Мені зробили кілька операцій, прострелений лікоть так і не запрацював, і рука постійно зігнута під кутом 90 градусів. Після Південної Осетії роботу було знайти нескладно, за іронією долі, як і мій американський колега, я теж опинився у Афганістані у 2010 році.

Мій готель не підірвали, але підірвали конвой, у складі якого пересувалася наша знімальна група. Обійшлося без жертв. В економіці я розбираюся погано.

Темур Кігурадзе працював кореспондентом Російської служби Бі-бі-сі в Грузії і в Україні у 2013-2014 роках. З 2017 року - відеожурналіст тбіліського бюро Російської служби Бі-бі-сі.

***

Новини на цю ж тему