Чому я так соромилась маминого безгрошів'я?

Копирайт изображения Getty Images

Я відмовлялася від шкільних обідів, не запрошувала людей додому і приховувала правду про своє життя.

"Цікаво, і як воно - жити в муніципальному домі?" - прошепотіла через парту дівчинка з мажорного району міста. Навіть у нашій маленькій середній школі в Йоркширі між "багатими" й "бідними" існував чіткий поділ.

Мені було 10 років, і ми з двома старшими братами та мамою жили в муніципальному домі. Я дуже добре знала, як воно, але промовчала.

Того вечора після школи, сидячи у мами на колінах, я розплакалася від злості.

Обоє моїх батьків походили з робітничих сімей: у одного семеро братів і сестер спали на двох ліжках, у другої життя почалося в одному з найгірших районів Лідса. Обоє росли, мріючи про краще майбутнє, і поступово вдвох заробили на власне житло.

Але потім, коли мені було п'ять років, батьки розлучилися. Ми з братами залишилися з мамою. Раптом я почала усвідомлювати, що в світі існують гроші - тому що ми їх не мали взагалі.

Будинок, у якому жила наша сім'я, продали, щоб виплатити борги. Життя, яке мама роками збирала докупи по шматочку, аби вирватися з району свого дитинства, розсипалося на очах. І все це сталося неначе за один день.

"Ніхто не знав, що моя уніформа - з секонд-хенду"

Єдиним предметом меблів у вітальні нашого муніципального житла був старий диван, на якому ми всі тулилися разом. Його нам подарував добрий друг сім'ї. Інколи в нас було так мало грошей, що вечори ми проводили при світлі свічки - електрику вимикали, бо лічильник відрахував передплачену послугу, і наступного ранку доводилося позичати, щоб поповнити картку.

З часом поняття бідності змінюється. Але тепер я знаю, що за стандартами часу мого дитинства ми жили за межею бідності.

За нинішніми мірками у парі з двома дітьми кожен має заробляти щонайменше 18 900 фунтів щороку (363 фунти на тиждень), щоб досягти мінімального стандарту доходу. Оскільки я одна з трьох дітей, а мама була геть сама, це означає, що якби я зростала сьогодні, ми так само скніли б у злиднях.

Коли мені було 13 років, мама винайняла приватний будинок у кращому районі міста, щоб ми могли ходити в хорошу школу, до якої годину треба було їхати на автобусі. У мами з'явилась нова робота, і це було добре.

Копирайт изображения Getty Images

Але вона пішла працювати після кількох років догляду за дітьми, і зарплати ледве вистачало на оренду житла, рахунки та їжу для трьох маленьких дітей. Оренда житла - річ ненадійна, все вирішує власник. Тож ми жили в постійному страху, що нас викинуть на вулицю, якщо власнику раптом заманеться підняти ціну чи взагалі продати дім.

У новій школі мені було важко, попервах я почувалася чужою. У мене була подруга з бідної сім'ї; лише їй я могла розповісти, як усе було насправді. Іншим учням я відкривала тільки відредаговану версію свого життя.

Ніхто не знав, що моя уніформа - з секонд-хенду. Я тремтіла від страху перед обов'язковими візитами в "МакДональдз", коли ми йшли гуляти в місто, бо не могла собі це дозволити.

Пам'ятаю, як засмутилася, коли одна з найближчих шкільних подруг сказала, що їй вже набридло просити свою маму відвозити нас у різні місця й завжди запрошувати мене до себе додому. Вона хотіла знати, чому моя мама ніколи нас нікуди не підвозить і чому я майже не кличу її до себе після уроків.

А правда була в тому, що я соромилась. Попри те, що ми жили в "гарній" частині міста, в машині вічно бракувало бензину, а друзів дозволялося запрошувати тільки в день зарплати, коли в холодильнику була їжа, а на лічильнику - електрика. Як я могла сказати їй правду?

Я уявляла, як батьки моєї подруги пліткують про те, що моя сім'я "не вигрібає", і дивляться на нас із погордою. А моя мама й своїх подруг не запрошувала до нас, бо не могла їх нічим почастувати.

"Я не хотіла, щоб у школі мене соромили чи ще гірше - жаліли"

Ще довго після закінчення тієї школи я намагалася приховувати правду про своє походження. Свій йоркширський акцент я можу приглушувати чи підсилювати, залежно від слухачів. Однак осад від того, що я була в класі хамелеоном, залишився. І тепер мені соромно за те, що не пишалася своїм корінням. Мене це переслідує завжди і всюди.

Втім, здається, не лише я росла з відчуттям, що бідна сім'я - це щось таке, чого потрібно соромитись.

Копирайт изображения Getty Images

Кількість дітей, що живуть у злиднях, зростає, проте кількість дітей, що звертаються по безкоштовне харчування в школі (за винятком харчування в дитячих садочках, яке скрізь безплатне), навпаки - скорочується, якщо вірити урядовому звіту. Чому ж так відбувається?

Зараз мені соромно в цьому зізнаватись, але я ніколи не брала талонів на безкоштовне харчування в школі, хоч і мала право. Через це ми з мамою регулярно сварилися. Я не хотіла, щоб у школі мене соромили чи ще гірше - жаліли. Хоча прекрасно усвідомлювала, що для мами це було б величезним полегшенням.

Та натомість вона мусила витрушувати останні мізерні копійки зі свого гаманця на те, щоб спакувати мені обід. Тепер, дивлячись у минуле, у мене все стискається всередині. Ви можете подумати, що я була невдячним дівчиськом, яке відмовлялося від простягнутої руки допомоги. А я була просто дитиною, яка хотіла бути як усі.

Підлітком я й не думала про навчання в університеті. В школі нас усіх орієнтували на те, щоб вступати, але я боялася, що наша сім'я не зможе собі це дозволити. Але одного разу вчителька розповіла про доступні стипендії та позики, і зненацька переді мною відкрилися можливості.

"Змінити соціальний клас, до якого ви належите, за одну ніч не вдасться"

Я любила вчитися, мріяла, що колись стану письменницею. Та й мама зраділа за мене, тому я спробувала вступити на журналістику в Міський університет Лідса. І спроба виявилась успішною.

Сума, яку я могла позичити в студентській кредитній компанії, виглядала приголомшливо. Я взяла в кредит 24 тис. фунтів, щоб сплатити за навчання, і отримала грант - трохи менше 3 тис. фунтів на рік. Здавалося, що до виплати кредитів ще ціле життя, тож легко було не звертати уваги на те, що я влізла у великі борги.

У студентських аудиторіях ми всі начебто були рівні, незалежно від того, хто з якої родини походив. Однак на кожних канікулах мої нові друзі їздили додому чи вирушали в Лондон, на цікаві, проте зазвичай неоплачувані стажування.

На той час моя мама винаймала будинок, у якому всі кімнати були зайняті. Якби я приїхала до них, то спала б на дивані. Стажування я собі дозволити не могла, тому на всіх канікулах працювала в місцевій філії мережі взуттєвих крамниць, продаючи кросівки, на які сама не мала грошей, і виплачувала таким чином оренду за студентське житло.

Копирайт изображения Getty Images

Після випуску мені пощастило. У взуттєвій крамниці запропонували іншу посаду на повну ставку - редагувати веб-сайт компанії у головному офісі в Единбурзі. Я знайшла кімнату в дешевій квартирі й переїхала. Мене хвилювало, чи зможу я платити за житло, але відчувалося, що я принаймні кудись рухаюсь, віддаляюся від бідного дитинства, тієї стигми та всього, що в моїй уяві було з нею пов'язане.

Сумна правда в тому, що не всім людям щастить вибратися з бідності. Організація Prince's Trust у своєму звіті за 2016 рік зазначає, що 44% молодих людей з бідних родин не мають знайомих, які допомогли б їм знайти роботу. Такою перевагою можуть похизуватись лише 26% їхніх однолітків.

Хай там як, навіть якщо вам вдасться вступити в університет і знайти роботу після випуску, то змінити соціальний клас, до якого ви належите, за одну ніч не вдасться. Власне, тільки виразнішими стануть переваги та привілеї, доступні іншим людям.

Я так раділа, коли отримала першу роботу. Але десь у підсвідомості постійно дзижчав неспокій: як щось піде не так і мене звільнять або скоротять, я не маю жодної фінансової подушки безпеки. Мені не буде за що жити. Ця думка часто не давала мені заснути вночі.

"Я почала заробляти більше, ніж будь-хто в моїй сім'ї"

Невдовзі після випуску деякі мої друзі за сприяння батьків почали купувати собі перші квартири. Торік у Британії дві третини (62%) щасливчиків віком до 35 років отримали допомогу від рідних та друзів для купівлі першого власного житла.

Приблизно в той самий час, коли вони підіймалися майновими сходами, я почала заробляти більше, ніж будь-хто в моїй сім'ї, і навіть допомагала рідним сплачувати оренду житла. Коли приятелі говорили про те, що вдома на Різдво здійснюватимуть набіги на холодильник, набитий їжею, я тихо відкладала гроші на покупки в супермаркеті та ремонт маминої старенької машини.

Зрозумійте мене правильно. Я знаю, що не обділена певними привілеями. Насамперед, я біла. Це дає мені деякі переваги. Але розмову треба з чогось починати. 51% журналістів належить до 6,5% населення, яке отримує освіту за приватні кошти, і в цьому контексті важливо почути голоси тих, хто не вписується в цю статистику.

Копирайт изображения Getty Images

Розумієте, сором бідності не в тому, що у вас немає грошей. Коли ви бідні, вам бракує елементарної впевненості в собі та вміння адекватно оцінювати, на що саме ви заслуговуєте.

Як тоді, коли я вважала, що мені "пощастило" знайти роботу одразу після випуску, а не відносила це на рахунок свого таланту і працелюбства.

Коли прийшла на першу робочу нараду і почувалася так, ніби знаю менше за хлопця, котрий мав за плечами 10 неоплачуваних стажувань.

Коли познайомилася з хорошим хлопцем, він запропонував мені познайомитися з його крутими батьками, а я відмовилась, бо переживала, що вони можуть про мене подумати.

Сьогодні я заробляю на життя роботою, яку люблю. Разом з двома подругами орендую кімнату в маленькій, проте гарній квартирі та навіть зрідка дозволяю собі поїхати на море.

Я відкладаю певну суму грошей "на чорний день", бо якщо в житті все піде шкереберть, мені доведеться жити у мами й спати на дивані.

Багато років я уникала цієї розмови з мамою, але тепер нарешті можу відкрито обговорювати з нею нашу ситуацію. Бо навіть уявити не можу, який це кошмар - витирати дочці сльози після того, як вона сказала тобі, що соромиться життя, яке ти з останніх сил прагнула зробити для неї кращим.

Оце і є моя справжня ганьба, і замаскувати її не вдасться нікому з нас.

Хочете отримувати головні новини у месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Новини на цю ж тему