Артем Чапай: "Бабусі з кравчучками - це Україна поза фасадами"

Артем Чапай Копирайт изображения Уніан

Пізнати Україну поза фасадами та бутафорією - таке завдання собі поставив письменник Артем Чапай.

Для цього він побував там, куди не їздять туристи, хоч там може бути багато цікавого й непізнаного, і куди не дістаються журналісти, хоч саме там можна побачити живетрепетні соціальні проблеми та явища України.

Цей досвід описаний в оповіданнях, що ввійшли в збірку The Ukraine - книжці, що потрапила до довгого списку премії Книги року BBC-2018.

BBC News Україна поспілкувалася з автором.

BBC News Україна: У назві вашої книжки перед назвою України англійською мовою вжито артикль the. Він використовується тоді, коли Україну визначають як територію, регіон, буферну зону, але тільки не як країну-суб'єкта. Чому?

Артем Чапай: Як перекладач за першою професією, я чудово розумію різницю. Ukraine - назва країни. The Ukraine - сказати б, "ось Україна". Чи "саме та Україна, якою ми її знаємо". В соцмережах і суржиком про таке жартують: "Це Україна, дєтко". Для мене The Ukraine - це Україна поза фасадами й бутафорією.

Image caption Книга Артема Чапая бере участь у конкурсу Книга року ВВС вже вчетверте. Цього разу в новій номінації "Есеїстика"

Ось недавній приклад, який до книги не входить. Один знайомий розповідав, як в українських установах "команди молодих реформаторів", які перефарбовують фасади, роблять ребрендинги. При цьому сидять на верхньому поверсі, зі шкіряними диванами у приймальнях, і отримують високі зарплати.

А основна маса працівників, які мають "підвищувати оптимізм населення", - на нижніх поверхах у кабінетах із подертими стінами, і з такими зарплатами, що, заходячи в піцерію, запитують, чи продають там піцу по шматочках.

Ось саме це - the Ukraine, "це Україна, дитинко". Життя за перефарбованим фасадом, який зводиться для того, щоб справити враження.

Ну і так, у назві з артиклем є певний виклик: це виклик "показушності", виклик отій "Україні істеблішменту", шароварщині або його видозміненій формі "вишиватництва". А також політичним і культурним діячам, які з "українства" чи "українськості" - тьху, що за слова - роблять ледь не професію.

BBC News Україна: Як ви сприймаєте визначення "література про маленьку людину". Його можна застосувати до ваших оповідань про дальнобійників, жінок з кравчучкою на базарі, вантажників із Троєщинського ринку?

А.Ч.: У мене це не викликає заперечень, якщо тільки ти не думаєш про себе, що є "великим", а ось вони "маленькі". Ти, автор, теж "маленька людина".

BBC News Україна: В одному з оповідань із збірки The Ukraine ви описуєте, як різниться менталітет людей, наприклад, у Донецькій та Запорізькій областях. Як ви бачите це "розмаїття менталітетів" в Україні?

А.Ч.: Мене, справді, тоді вразило, наскільки змінюється поведінка людей при перетині межі між цими областями. То була межа між Великоновосілківським районом Донеччини та Гуляйпільським районом Запорізької області.

Було враження, ніби ти перетнув кордон між двома країнами, настільки по-різному поводилися й спілкувалися люди. Зовсім інший гумор, інші способи знайомства, інші способи «розбити лід».

BBC News Україна: У ваших оповіданнях є психологічно переконливі образи жінок старшого віку, що торгують на базарах чи збирають пляшки. Звідки у вас це розуміння?

А.Ч.: Не буду приховувати: колись я й сам їздив зі своєю бабусею торгувати на базарі. Як фізично здоровий чотирнадцятилітній хлоп, на вихідних і канікулах часом допомагав бабусі тягати ті кравчучки.

Був період у житті нашої родини в 1990-х, коли кошти, зароблені бабусею, допомагали перебути зиму чи місяці, коли зарплати не виплачувалися.

Так от бабусі з кравчучками - це також не-фасадна the Україна чи, як казав один літературознавець, "іконічний образ" України.

Копирайт изображения Уніан

BBC News Україна: Частина оповідань у збірці спирається на ваш досвід подорожей Україною. Багато української молоді сьогодні краще знають географію провінційної Італії та Франції, ніж рідної України. Чому так і далі відбувається?

А.Ч.: За соціологічними даними, близько 44% українців за останні п'ять років не виїжджали за межі своєї області.

Звісно, передусім це люди бідні та літні. З іншого боку, дійсно, багата молодь іноді радше поїде в Ломбардію чи Тоскану в Італії або у Прованс у Франції, ніж у сусідні області в Україні. Це сумно й іронічно.

Одна з проблем із незнанням "близького Іншого" в тому, що надто легко розпалювати конфлікти, вбити в голову людині з Заходу, що на Сході живуть "орки", а людині зі Сходу - що на Заході живуть суцільні "фашисти".

Моя книжка, зокрема, спрямована на те, щоб ми хоч трішки бачили одне в одному людей.

BBC News Україна: Як довго ви працювали над цими текстами?

А.Ч.: Це "вибране" приблизно восьми років свідомих спроб пізнання, це відфільтрований досвід. Наприклад, у 2014-2016 роках я багато їздив на Схід.

Коли спілкуєшся з сотнями реальних людьми, бачиш, наскільки життя відрізняється від картини реальності, яка змальовується в офіційному інформаційному просторі. Мені важливо це показати.

BBC News Україна: І в цьому контексті ви розповідаєте про події на півночі Луганської області, зокрема в Старобільську.

А.Ч.: Так, ці території змальовували як "форпост українства" на Донбасі, а насправді там просто українська армія домінувала від самого початку.

І на прикладі Старобільська можна було бачити, наскільки звичайні, цивільні люди були заручниками ситуації, що змінювалася.

BBC News Україна: У вас є оповідання з репортажними моментами: ви, приміром, їздили з поліцейським патрулем на чергування, проводили ранки на Троєщинському ринку. Можете пригадати найяскравіші свої пригоди під час роботи над цими творами?

А.Ч.: Можу пригадати злощастя, опис яких не ввійшов до цієї книжки. Мене побили, "вибиваючи" зізнання у вигаданих гріхах, порушуючи права людини та українські закони, наші-таки контррозвідники, які тоді дислокувалися в Ізюмському районі Харківської області - це було під час захоплення Слов'янська бойовиками Гіркіна.

Я ж наївно вважав, що Прикарпатська прописка та посвідчення журналіста мене якось захищають. А контррозвідники прийняли мене за навідника-коректувальника сепаратистів. Здається, тоді, на початках, були проблеми з тим, як функціонувала система акредитації, й мене не виявилось у їхніх списках. Принаймні, так мені потім казали.

Згодом у Міноборони просили вибачення на словах, але не письмово - хоча я знаю від місцевих, що на місце приїжджала військова поліція, як вони її називали, провела розслідування. До The Ukraine цей епізод не увійшов, бо це особисте, а книга - про інших людей, я намагався "вичистити" себе самого з текстів.

BBC News Україна: Оповідання "Тіки не ржи" про перше підліткове кохання ви писали саме для молодших читачів?

А.Ч.: Один літературний критик мене колись переконав, що, працюючи над твором, не варто перейматися тим, для якої саме аудиторії він призначений. Якщо ти, звісно, не пишеш суто комерційну літературу.

BBC News Україна:У цьому тексті ви спробували відтворити задушливу атмосферу провінційного містечка десь на Західній Україні. Що саме варте критики в цій соціальній реальності?

А.Ч.: Міщанство. Я описав власну школу. Це правда, що вчителька змушувала дітей молитися на уроках, часом ставила менших на коліна. У моєму колишньому класі тепер каплиця.

А вже зараз - це, знову ж, ніяк не стосується книжки, але не можу мовчати - Івано-Франківська облрада "рекомендувала" школам починати навчання з молитов. А якщо ти хочеш бути мусульманином? Крішнаїтом, зрештою. Я вже не кажу про атеїзм.

Копирайт изображения Діана Горбань
Image caption Артем Чапай під час презентації The Ukraine на Львівському книжковому форумі

BBC News Україна: Як вам вдається переконувати редакторів, що варто їхати туди й писати про те, що нікого іншого не цікавить?

А.Ч.: Важливо показувати саме те і тих, про що та про кого забули. Медіа часто відправляють журналістів туди, де щойно щось трапилося. І всі туди прямують в один і той же час. Колись мене попросили підготувати репортаж "до річниці" з адміністративної межі з Кримом. Я приїхав туди й побачив там 20 інших журналістів.

Натомість найцікавіше писати про те, про що ніхто інший не пише. Мені завжди було важко працювати для медіа, які мають чіткий формат. Люблю працювати, коли дають карт-бланш. Можна, ну от лише як один приклад, залишати суржик у репліках героїв.

Наразі я не роблю такі художні репортажі - для себе я називав їх документальними оповіданнями. Тепер з'явилася можливість працювати над романами. Я вважаю себе все-таки письменником, а не журналістом.

Письменники часто просто вимушені підробляти по-різному: хтось викладає, хтось виступає з концертами, хтось пише сценарії для маскультових серіалів, багато хто йде у видавничу сферу. Мені ж давала заробіток журналістика, але кожен текст я намагався писати як літературний від самого початку.

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC!

Новини на цю ж тему