Парадокси культури від Вано Крюґера

Вано Крюґер
Image caption Вано Крюґер. Коли я чую слово "культура"… - Київ: Laurus, 2018

Рецензія члена журі Тараса Лютого на книжку Вано Крюґера "Коли я чую слово "культура"…", яка увійшла до довгих списків Книги року BBC.

У видавництві "Laurus" вийшла друком книжка нарисів-статей Івана Коломійця (aka Вано Крюґер) під назвою "Коли я чую слово "культура"..." (2018).

Якщо спробувати виокремити основний принцип, на ґрунті якого вільно прочитати всі вісім текстів, які вона містить, то найбільш вдалою назвою, на мою думку, буде словосполучення "антиномія культури" (антиномія - парадокс, нерозв'язна суперечність. - Ред.).

Така категорія виправдана передовсім тому, що автору вдалося показати неможливість зведення багатьох явищ культури до строгих законів. Власне, цей принцип тією чи тією мірою можна застосувати до всіх частин книжки.

Перший текст, назва якого збігається із заголовком всієї збірки, відразу починається зі своєрідного напруження-протиставлення, відомого мало не всім дослідникам філософії: історія про викладання Геґеля та Шопенгавера в Берлінському університеті.

Молодий Шопенгавер зухвало призначає свої лекції в один час зі старшим колегою, проте йому так і не вдається назбирати повної аудиторії.

На перший погляд постає перевага геґельянської діалектики. Та не все так просто.

В результаті, протиставлення Геґель-Шопенгавер (теза-антитеза) виникає Ваґнер (синтеза).

За тим романтичне мистецтво автора "Персня Нібелунґів", викорінивши весь просвітницький дух, породжує справжнє чудовисько — Гітлера.

Нацизм, своєю чергою, попри позірну відмінність із радянським комунізмом, хоч і утворює з останнім нову діалектичну пару, позаяк Друга світова війна була боротьбою цих протилежностей, але врешті-решт призводить до синтези на рівні проблеми імперської культури.

Обидва тоталітарні режими, нехай і противляться попереднім імперіям, проте водночас і взоруються на них. Один уявляє себе вічним Райхом, другий - власником 1/6 суходолу.

Ці режими повстають проти колишніх імперій і приводять до влади своїх диктаторів на основі ресентименту - фундаментальної озлобленості й прагнення панувати за будь-яку ціну.

Іван Коломієць наводить приклади ресентименту в російській імперській культурі від Пушкіна до Бродського з Солженіциним.

Сучасний російський імперіалізм не меншою мірою озлоблений на свого діалектичного візаві - ліберальний світ, який не завжди хоче визнавати його великої культури.

Аж от під кінець подібних міркувань постає питання: а хто ж врешті переможе в цих антиномічних перегонах? Натомість Іван Коломієць вимагає "перепрочитання", тобто повернення до витоків протиставлень, що закорінилися в тло сучасних культур.

У другому нарисі чи не менш вагомим питанням є те, чи підпорядковується мистецтво ідеології.

Тобто, ми знову маємо справу з антиномією культури: що є більш достеменним - ідеологія чи мистецтво.

Чимало людей миттю "проголосують" за мистецтво. Та лише тому, що в повсякденній свідомості мистецтво переважно має справу з творенням образів.

Однак образи не зводяться виключно до предметів візуального задоволення. Почасти їхнім завданням є оприявлення ідей. Відтак, мистецтво і культура загалом не позбавлені ідеологічної компоненти.

Культура не означає легкого плекання: в ній теж відчувається запах поту й крові. На цій підставі Іван Коломієць суттєво підважує спосіб "декомунізації" в сучасному культурному просторі українських міст. Бо, збиваючи нашарування попередньої ідеологічної доби, ми насильством відповідаємо на насильство.

Це доволі слушна думка. Проте знову питання: як все упорядити так, щоби мати можливість підійти до минулого розважливо?

Іншими словами: як вирватися з одвічного протиставлення елементів культури? Та відповіді, які ми знаходимо в тексті, знову повертають нас в лоно антиномії.

Приміром, автор пропонує поряд із єдиним уцілілим пам'ятником Марксу в Києві поставити ще бюсти Ніцше та Фройда.

Але ця "трійця підозри", як її охрестив Поль Рікер, буде лише символом нашої постійної підозрілості. Або підозрілості без кінця, чи то пак - вічного повернення підозрілості. А це вже чимось нагадуватиме "цинічний розум" Слотердайка, коли підозра існує заради підозри. Проте мало йтися про осмислення.

Ще одним виразним сюжетом книжки Івана Коломійця є текст про антиномію імен Фрейд/Фройд. Наводячи суперечку, що вже тривалий час точиться в українському інтелектуальному дискурсі з приводу того, якому з варіантів написання віддати перевагу, автор знову-таки воліє залишити антиномію в дії. Ситуація, в якій виникають інтерпретації, в книжці схарактеризована мало не як містечкове з'ясування стосунків.

Зрештою, нічого не залишається як прочитувати цей сюжет як оповідання про двох Фройдо-Фрейдів - Зиґмунда та Зіґґі. Хай там як, слідом за Кантом варто було б сказати, що антиномія це лише той стан, з яким годі впоратися розумові.

Решта нарисів містять цікаве продовження прикладів культурних антиномій. Чого варті розмисли про пошук ідентичностей, або внутрішнього протиставлення, у Мазоха і меншою мірою в Гоголя.

Те саме стосується міркувань про де Сада, який засновує альтернативний просвітницький проект не на підставі розуму, а на нестримній чуттєвості.

Виявляється, розум і чуттєвість нерідко здатні мінятися місцями, тобто бути принципами впорядкування й інтегрованості, а нерідко й насильства та жорстокості.

Отож, якщо вам заманеться податися шляхами антиномічних проявів культури, то книжка Івана Коломійця вам неодмінно стане в пригоді.

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.ua

Новини на цю ж тему