Книга року ВВС: Граната у вулику Куркова

Андрій Курков
Image caption Андрій Курков, "Сірі бджоли", роман. Український переклад Катерини Ісаєнко. Харків, "Фоліо", 2018.

Рецензія члена журі Віталія Жежери на роман Андрія Куркова "Сірі бджоли", який увійшов до довгого списку Книги року ВВС-2018.

Права на видання цього роману придбали вже кілька західноєропейських видавництв. Одначе, перший (після українського) переклад книги зроблено не там, а в Ірані!

Романом зацікавилися також японські й китайські видавці.

(Рецензія може містити спойлери)

Такий інтерес до твору саме на Сході, можливо, невипадковий, бо герой роману Сергій Сергійович - пасічник-відлюдник, чоловік споглядально-філософської вдачі, такий от сам собі буддист.

Він мешкає в сірій зоні під Горлівкою, між позиціями сепаратистів та українських військ. В цьому селі їх тільки двоє лишилось - він та його колишній однокласник Пашка. Сергійович не виїхав звідси - бо не хотів кидати своїх бджіл, шість вуликів. "Я не воюю, а просто житель війни".

Як і в "Шенгенській історії", попередньому великому романі Куркова, тут наскрізна тема - людина та її Дім (житло й батьківщина).

Роман написано в тому наївістському стилі, що нагадує живопис на склі Івана Генералича або Івана Сколоздри.

Це помітно вже з перших сторінок, де, приміром, описано картинку: губернатор Донеччини, неназваний, але впізнаваний, монументально возсідає під старою грушею.

Власне, вся історія пригод Сергійовича та його бжіл і викладена такими от картинками, і від того навіть страшне (війна все-таки) не-здається страшним.

А втім, у кількох місцях пензель Куркова робить мазок густішим і окреслює головного персонажа глибше.

Один з таких епізодів - це коли Сергійович вночі перейменовує свою вулицю Леніна на вулицю Шевченка.

Ця патріотична акція видається спершу нарочитою й навіть натягнутою. Але її урівноважує інший епізод - коли Сергійович приїжджає на Велику Україну, до Запорізької області, й там потрапляє на похорон колишнього АТОшника.

Люди зустрічають труну солдата, стоячи навколішки вздовж дороги (бо "всі так роблять").

І саме цього Сергійович робити не хоче. Бо його ставлення до батьківщини й до того колишнього солдата - справи дуже особисті.

В цьому штрихові увиразнюється характер: сам, без примусу, він ризикує життям, перейменовуючи вулицю. А тут - ризикує життям, бо не згоден бути "як усі". В такому ракурсі банальна формула регіонального патріотизму ("Донбас ніхто не поставить на коліна!") раптом грає несподіваною барвою.

Сергійович вивозить своїх бджіл на літо під Бахчисарай, і тут знову звучить тема загроженого Дому. Здається, це - чи не перше в нашій художній прозі звернення до теми новітньої окупації Криму.

Так само ретельно, як пригоди людей, Курков придумує й продумує пригоди речей.

Приміром - свічок з розбомбленої церкви. Або - тієї гранати, що її подарував нашому пасічникові знайомий солдат української армії. Сергійович сп'яну заховав гранату подалі од гріха - і потім не міг згадати, де вона.

А граната лежала у вулику, поміж бджіл, благополучно проїхала кілька блок-постів, наших і чужих, і вибухнула, як і належить за законами драматургії, у фіналі роману.

… Де мед - там і ложка дьогтю.

Це стосується українського перекладу, зробленого, м'яко кажучи, недбало.

Зокрема, кидається у вічі суміш слів чи зворотів, так би мовити, "нарочито українських" - з невиправданими русизмами. Приміром, "світлина" - але "карман", "не палю" - але "по вухам", "продавчиня" - але "полотенце", "вояк" - але "бахча".

Не раз зворушує те, що двері тут часто не "вони", а "вона" - ця плутанина явно вказує на те, що комп'ютерний переклад тексту було просто погано вичитано, і "двєрь" забули причинити.

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.ua

Новини на цю ж тему