Книга року ВВС: Сімнадцять відтінків страху, або У полоні Кідрука

Де немає бога
Image caption Макс Кідрук. Де немає бога. - Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2018.

Рецензія члена журі Марти Шокало на книжку Макса Кідрука "Де немає бога", яка увійшла до довгих списків Книги року ВВС-2018.

Ви знаєте, як у душу заповзає страх? Напевне знаєте, але у вас ніколи не вистачить синонімів, щоб описати це, як Кідрук.

Здається, що у нього є окремий зошит, куди він щодня записує нові словосполучення для позначення душевного стану героїв.

Ось лише деякі з них із перших 20 сторінок:

  • паніка стиснула крижаними пальцями нутрощі Анни,
  • серце металося мов пташка в коробці,
  • невидимі хвилі паніки накочували одна за одною й розбивалися об щось тверде у грудях,
  • звуки голками дряпали натягнуті нерви,
  • серце немовби дерев'яніло,
  • страх гриз її ребра,
  • груди прохромило палючим болем,
  • серце стало холодним, як шматок металу,
  • нутрощі залило мертвотно холодною млістю.

Під кінець аж стомлюєшся від цього душевно-больового калейдоскопа.

Чого не скажеш про сам роман.

Він засмоктує в себе немов турбіна літака, про який тут ідеться. Подробиць більше не розповідаю, бо з книгами Кідрука спойлити сюжет - це злочин.

"Де немає бога" - це третя книжка Кідрука у моєму житті після "Зазирни у мої сни" та "Не озирайся і мовчи". І цей роман мені сподобався найбільше. Відчувається, що автор взяв нову висоту.

Викликає повагу те, наскільки Кідрук серйозно ставиться до своєї роботи - писати книжки.

Він у найменших деталях змальовує дуже різні сфери - від літакобудування, альпінізму і до американського футболу. Ти читаєш і розумієш, що за цим - місяці дослідницької і майже наукової роботи.

Текст Кідрука нагадує конструктор "Лего", який він ретельно складає, припасовуючи факти, сюжетні лінії та персонажів.

І головне, що автору вдається зацікавити усім цим читача.

Мені як людині, яка геть нічого не знає про американський футбол і ним не цікавиться, могло би стати нудно. Але не стало.

Я могла б пропускати сторінки, де йдеться про правила цієї гри, але цього не робила. Бо мені справді було цікаво.

Цікаво і страшно. Особливо, коли доводилося читати вночі перед сном.

Макс Кідрук дуже дратується, коли його порівнюють зі Стівеном Кінгом. Він якось сказав, що для нього це принизливо.

Так от, можу його привітати. "Де немає бога" - це перший його роман, де більше відчувається вплив іншої американської письменниці Ханьї Янагіхари.

Вона написала гучний роман "Маленьке життя", який діє на читача, як обух по голові. Думаю, що до цього прагнув і Макс Кідрук, який захоплюється авторкою.

Минулого року в інтерв'ю ВВС він сказав, що ця книга Янагіхари його "оглушила", і що після неї він відчув марність всього, що пише сам. А тому взявся під її впливом переписувати вже на третину написаний роман "Де немає бога".

Його заглиблення у деталі, науку, душевні стани, почуття, густота тексту - це все її вплив.

"Де немає бога" - це, звісно, дуже лайтова версія психологічної глибини і людської драми Янагіхари.

Кідрук все ж пише для масового читача. І це добре, бо так в Україні не робить майже ніхто. А якщо і роблять, то переважно не дуже якісно.

Шкода лише, що автор інколи збивається на банальності. Наприклад, розмови українки і росіянина в екстремальних умовах про війну на Донбасі і відносини між народами звучать, як фальшива нота у загалом майже ідеальному голлівудському звучанні тексту.

Радує, що в кінці роману вони все ж не переспали. Бо цілком могли б. Я була до цього готова.

Але закінчується роман правильно. І за нього не соромно.

"Де немає бога" - це та книжка, яку хочеться дати почитати своєму другові з-за кордону.

Їй личитиме англійський переклад. І я щиро бажаю Максу Кідруку, щоб він скоро з'явився.

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.ua

Новини на цю ж тему