Книга року ВВС: Універсальні бджоли Куркова

Image caption Андрій Курков. Сірі бджоли. - Харків: Фоліо, 2018

Читацька рецензія на книгу Андрія Куркова "Сірі бджоли", яка увійшла до довгих списків Книги року BBC-2018.

Після пінгвіна, равлика, форелі й гурту пересічних собак і котів, яким не пощастило потрапити в заголовок, Андрій Курков про бджіл написав. І треба ж, як вчасно: саме тепер весь світ через масову загибель цих безцінних комах занепокоївся. От і Сєргєїч, герой роману "Сірі бджоли", тривожиться, бо волею автора в "сірій зоні" мешкає, на Донеччині, між позиціями ЗСУ й сепаратистів.

Одні й другі раз по раз стріляють і працелюбних комах лякають, та й квіти довкола перевелися. От і вирішує Сєргєїч поїхати з бджолами від війни подалі мед збирати. Куди? А до Криму. Автор роману обґрунтовує цей вибір так: "Донбасу зараз у книжках багато, а Криму немає".

У Сєргєїча власні резони: "Там же, у Криму, і поля, і ліси, і гори... І люди тихі, слухняні. І війни там немає. Вони, ці люди, самі російську армію покликали і вона туди увійшла і спокій оберігає".

Тільки не треба думати, що Сєргєїч - "кримнаш" якийсь (хоч після таких заяв важко не подумати) - він на своїй вулиці таблички на домах поміняв з "Леніна" на "Шевченка"! І навпаки… Навіщо? Хтозна. А. Курков - майстер абсурду й фантастичного реалізму.

Роман "Сірі бджоли", однак, за визнанням самого автора, інакший ("Цей роман повністю вибивається з мого стилю").

Він вирізняється сірим, у сенсі прозаїчним, реалізмом.

Автор так ретельно вимальовує всі деталі нехитрого побуту Сєргєїча в позбавленому світла селі, так багато згадує вугілля в пічці, чайник з кип'ятком, гарячий чай із медом та інші інгредієнти хюґе, що в читача, замість страху й співчуття, до "жителя війни" мимоволі виникає картина затишку.

Та й інверсійна мова автора створює ефект архаїзації, казковості, заколисує: "Запалив свічку. У ніздрі приємний, теплий медовий її запах вдарив. Тихе, звичне і заспокійливе цокання будильника, що стояв на вузькому дерев'яному підвіконні, почув".

Навіть самотність героя - порівняно молодої й здорової людини (в засипаному снігом селі, крім нього, залишився тільки один мешканець) несамохіть навіює переобтяженому комунікаціями городянину щось схоже на заздрість.

Страхіття війни в романі присутні - це й "нічийний" труп на схилі проти Сєргєїчивого городу, і шматки людини, розкидані вибухом. Утім вони чомусь не викликають емоційного відгуку.

Сам Сєргєїч, збираючи рештки розірваного вибухом росіянина, переймається тільки тим, щоб не "брати чистими руками шматок людини". Важко сказати, що це - патріотизм або нечулість.

Аж ось, відбувши в Малій Староградівці зиму й половину роману, читач із Сєргєїчем і його бджолами вирушає на південь.

У дорозі в героя загострилася не помічена вдома набожність - "З бардачка машини у намет картонну іконку Миколи-Чудотворця приніс.

Місце для неї в лівому кутку визначив і там же перед картонкою божественною баночку зі свічкою поставив".

Вражає недбале ставлення до пожежної безпеки з боку колишнього інспектора з техніки безпеки, а також туристична підготовленість бджоляра, який нікуди в житті не виїжджав, крім відряджень по шахтах і до санаторію. І намет у нього напоготові, й спальний мішок (хіба каремата бракує), і тринога; і багаття він розкладає без проблем.

Іконка, цілком імовірно, й захистила мандрівного бджоляра, який сміливо залишає машину, вулики, намет, "Миколу Островського з доларами і "Війну та мир" з гривнями" і йде собі до села чи деінде. Те, що його жодного разу не обікрали, інакше, як дивом не назвеш.

Та менше з тим. Крим. Читач поспішає задовольнити інформаційний голод щодо життя на окупованому півострові. Але враження таке, що "перший роман в якому Крим згадується" , лише переказує - в художній формі - всі інформаційні кліше українських ЗМІ про кримських татар, не додавши нічого нового.

Тут і депортація ("Її сестра під час депортації померла"), і радянська несправедливість ("Там мій дідусь при німцях ховався. А після війни його радянські солдати спіймали і розстріляли"), і утиски від російських окупантів ("Росіяни йому лікувати наркоманів заборонили") та їхнє блюзнірство ("пекарню на кладовищі татарському збудували"), і безчинства козаків ("Казаки його викрали"), і проблеми з електрикою в Криму.

А от сподіваної втрати Сєргєїчем романтичних ілюзій про Крим не відбулося. Ба навпаки.

Махлюваті російські журналісти, що на в'їзді до Криму зібрали бджоляреві гроші на ремонт машини й обіцяли зняти сюжет "Було — стало", так і не з'являються більше попри те, що гроші Сєргєїч бездарно протринькав. Та й феесбешники якісь не страшні його спіткали: вулик на перевірку забирали, і самі назад привезли, без жодних санкцій.

Коротко відгук оповідається, та неспішно роман розвивається. І нуднувато було б його читати, коли б не другий, глибинний план і справжні герої А. Куркова - бджоли.

І мова не про короткі відомості з основ бджільництва, ненав'язливо вплетені в роман, це тільки невеличкий бонус. Якщо для Сєргєїча бджоли - сенс життя і засоби до існування, то для автора вони - рупор думок, почуттів і цінностей ("люди гірші за бджіл", "як бджола в чужому вулику", "зовсім як бджоли", "у бджіл люди могли б повчитися, як порядок захищати".), а на додачу - ще й інструмент для розв'язки сюжету.

Саме бджоли, хоч цього разу не справжні, а гіперболізовані, уві сні, підштовхують Сєргєїча наприкінці до радикальних дій: "А в цей час ще одна величезна бджола з цього вулика вилізла, зачинила обережно його кришку за собою, озирнулася навсібіч і затримала свій страшний погляд із багатьма зіницями на Сергійовичі".

Аж мороз по шкірі. Цей "сон Сєргєїча", як на мене, найсильніший момент роману.

Наостанок в рецензіях заведено писати, кому варто читати книжку, а кому - ні. Читати її конче треба закордонним читачам, і "Сірі бджоли" туди вже полетіли. І, без сумніву, матимуть успіх. Що ж до українських "жителів війни" - бо всі ми певною мірою її жителі - нового проти новинної стрічки він у романі не знайде.

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.ua

Новини на цю ж тему