"Вони, мов тварини, повзали по траві та їли її" - канадська журналістка, свідок Голодомору

Рія Клайман Копирайт изображения Ярослав Балан

"Кореспондентка Daily Express Клайман має бути видворена з СРСР упродовж двох днів за наклепницьку, провокативну та навмисне сфабриковану інформацію про СРСР", - свідчить рішення політбюро ЦК Компартії Радянського Союзу від 17 вересня 1932 року.

Йшлося про канадську журналістку Рію Клайман.

28-річна репортерка-фрілансер раніше їздила на північ Росії, щоб пересвідчитися, чи справді політичних в'язнів там використовують як рабську силу на будівництвах, лісоповалах та у копальнях.

Але це була не єдина її подорож в Радянському Союзі за межі дозволеного для іноземних кореспондентів.

Перед своєю депортацією, в серпні-вересні 1932-го, Ріа проїхала автомобілем з Москви через Південну Росію, Східну Україну, Кубань аж до Грузії, де на неї вже чекали працівники ОГПУ (спецслужба-попередник НКВС. - Ред.).

Ріа Клайман побачила на власні очі Голодомор в Україні та описала його в репортажах для Toronto Evening Telegram та London Daily Express.

Донедавна вважалося, що великий голод 1932-1933 років в Україні у світовій пресі висвітлювали лише двоє журналістів: британці Гарет Джонс та Малкольм Маггерідж.

Ім'я Рії Клайман, її унікальні репортажі з України, датовані 1932 роком, відкрив Ярослав Балан - письменник, науковець, перекладач, директор Канадського інституту українських студій. Нині дослідник працює над книжкою про цю журналістку.

На відміну від багатьох своїх колег у Москві, дівчина мешкала в комунальній квартирі. Загалом вона провела в Росії чотири роки.

Пан Балан надав BBC News Україна тексти її статей, знайдені в архівах.

Нижче ми публікуємо окремі фрагменти з них.

Копирайт изображения Ярослав Балан
Image caption На карті зображено шлях, який Ріа Клайман самостійно подолала автомобілем разом з двома знайомими дівчатами. Дорогою вони відвідали Харків, деякі українські села і Донецьк

***

Ввечері, напередодні нашого від'їзду, зателефонували з посольства. Вони вважали, що це безглузда ідея, що дороги після осінніх дощів будуть небезпечними. Ми не зможемо заправити авто. Наш амбасадор, сер Есмонд Овей, спробував здійснити коротку подорож власним авто, однак був змушений повернутися, оскільки не знайшов пального. Потім Волтер Дюранті, кореспондент The New York Times, (працюючи в СРСР, він заперечував факт Голодомору в Україні. - Ред.), також мене попередив. Він зайшов попрощатися та сказати, що склав на мене некролог, запевнивши, що текст вийшов гарний.

Однак я вже склала план дій. Автівка була готова. Консерви, чай та цукор спаковані. Дуже кортіло розкоркувати дві пляшки шампанського, щоб підвищити тонус.

З репортажу Toronto Evening Telegram від 10 травня 1933 року "Жінка наважується на небезпечну подорож без чіткого маршруту, попри намагання радянської влади та посольств її відмовити".

***

Ми провели два дні в Харкові, однак хотіли чимшидше поїхати звідти. Велика українська столиця перебувала в лещатах голоду. Усюди юрмилися жебраки, крамниці були порожніми, пайку хліба, яку отримували робітники, зменшили з одного кілограма до шестисот грамів. Юна українська дівчина Аліса Мертцька прийшла до нашого готелю просити їжі. Вона прожила в Торонто дев'ять років, її батько працював на компанію Massey Harris. Три роки тому вони з батьком повернулися до Росії, щоб працювати на тракторному заводі в Харкові. "Тепер ми залишилися без хліба", - сказала вона мені.

(Нижче - опис Харківського тракторного заводу)

Це нагромадження цегли й вапна важко було сприймати як уславлений тракторний завод. Радянська влада не будувала свої нові фабрики так, щоб вони виглядали зовсім погано. Однак цей завод виглядав як безладне нагромадження димарів, що вишикувалися над купою сміття. Добре прокладена дорога закінчувалася біля заводу, поруч із вхідними дверима росли кілька зелених кущиків. О восьмій ранку пролунав гудок, робітники стягувалися до будівлі заводу.

(Із розмови з чоловіком на прохідній заводу)

"У нас немає тут ресторану", - відповів він коротко. "Ви бачили, як я їв отой шматок чорного хліба? Це і є мій сніданок та мій обід. Де ви чули, що всі заводи мають ресторани для робітників? Вони можуть таке сказати туристам, бо ті іноземці. Але ви говорите російською, ви маєте знати, що у нас, робітників, немає що поїсти, хліба в нас більше немає". Я не хотіла провадити з ним діалог, тому просто запитала, чи можемо ми десь випити хоча б чаю або кави. Ми не хотіли повертатися до Харкова лише задля цього.

"У нас є буфет для робітників, але він дуже кепський і відкривається лише опівдні. Є хороший ресторан для відповідальних працівників, наші директори там їдять. Це в американському корпусі. Якщо ви підете туди, зможете роздобути якусь їжу".

Але я не хотіла дивитися на те, що їдять американці, які працюють в Росії. Я хотіла побачити, як харчуються російські робітники на цьому заводі. У Москві чула, що плинність кадрів тут сягає 30-40 %. За п'ятирічним планом, тут мали б виробляти по 140 тракторів на день, але завод ніколи не випускав більше ніж 101 трактор, у середньому - по 44 на день. Табельник розповів, що середня зарплата кваліфікованого механіка складала 160 рублів на місяць. "Але що можна купити за такі гроші, якщо за півкіла м'яса на базарі треба заплатити 123 рублі?" - запитав він.

"Ви кажете, що хочете знати, що їсть російський робітник, я вам розкажу". […] невисокого зросту чоловік крадькома озирнувся навколо, перехилився через перила та прошепотів: "Хліб та картоплю. Коли він не має картоплі, він їсть хліб, а коли не має хліба, їсть картоплю".

Із репортажу Toronto Evening Telegram від 15 травня 1933 року "Дієта з чорного хліба та картоплі на величезному тракторному заводі, що нагадує звалище".

Копирайт изображения Ярослав Балан
Image caption Родина Рії Клайман переїхала до Канади з Польщі. Вони жили бідно, коштів на навчання в університеті Ріа не мала. Їй довелося займатися самоосвітою

***

Села виглядали підозріло покинутими, спорожнілими. Спочатку я не могла цього зрозуміти. Будинки стояли пусткою, двері навстіж відчинені, дахи провалені. Було відчуття, ніби ми їхали слідами голодної орди, яка змела на своєму шляху все й залишила людські оселі порожніми. В одному селі мені здалося, що я чула гавкіт собаки. Хотіла повернутися й подивитися, але в покинутості цих будинків було щось таке, що мене, як іноземку, жахало. Після того, як ми проїхали повз десять-п'ятнадцять таких сіл, я почала розуміти. Це були домівки тисяч виселених селян-куркулів. Я бачила, як вони працювали на копальнях та лісоповалах на півночі. Ми збільшили швидкість, здіймаючи попереду й позаду хмарище пилу, однак ці безлюдні будинки продовжували дивитися на нас незрячими очима.

Час наближався до полудня. Ми проїхали 120 миль і дуже зголодніли. В'їхали до ошатного невеликого села, яке виглядало більш доглянутим, ніж інші. Я побачила групу селянок у білих хустинах, що розмістилися на землі з кошиками з овочами і фруктами, і вийшла з автівки, щоб купити щось попоїсти.

Зрештою мені вдалося знайти жінку, яка трохи говорила російською. Я запитала її, де можна купити кварту молока та десяток яєць.

Вона глянула на мене допитливо, потім запитала: "Ви хочете купити їх за гроші?"

"Звісно, - відповіла я, - я не збираюся отримати їх безкоштовно".

"Ви не розумієте", - сказала вона. "Ми не продаємо яйця за гроші, так само молоко. Ми хочемо хліба. У вас він є?"

Спочатку я думала, що вона має на увазі зерно, оскільки в російській та українській це слово має ще й таке значення. Але коли я збагнула, що йдеться про звичайний хліб, не могла повірити власним вухам! В Росії були занедбані села, селяни ходили в лахмітті, брудні, скаржилися на брак їжі, однак не просили хліба. Якщо вони мали щось для продажу, то залюбки віддавали продукти за гроші. Тут, в Україні, де селяни були такими охайними, і все було доглянутим, вони хотіли хліба!

(Далі - враження від поїздки з однією із селянок до сусіднього села)

Коли ми приїхали у сусіднє село, чоловіки, жінки, діти у волохатих жупанах зібралися разом. Селянка не вийшла з моєї авітвки, поки не зійшлося все село. Потім вона почала махати руками, говорити і щось пояснювати. Я запитала, чи описує вона свій досвід поїздки автівкою (ця жінка вперше їхала на авто. - Ред.), чи закликає їх до насильства.

Вони чогось хотіли від мене, але я не могла зрозуміти, чого саме. Нарешті хтось пішов за маленьким кривеньким хлопчиком чотирнадцяти років. Коли він прийшов, накульгуючи, все прояснилося. Це було село Ізюмка, повідомив мені хлопчик. Я приїхала з Москви. Так, це правда, що ми - делегація, що вивчає умови життя людей в Україні. Вони хотіли, щоб я відвезла до Кремля петицію від цього села та сусіднього. "Скажіть Кремлю, що ми голодуємо; у нас немає хліба!"

Я не могла повірити своїм очам, коли висока худа жінка почала знімати одяг з дітей. Вона роздягала їх одне за одним, тикала пальцем у їхні обвислі животики, показували їхні кволі ніжки, проводила рукою по їхнім змученим, скаліченим, скрученим маленьким тільцям, щоб я зрозуміла: це був справжній голод. Я закрила очі, я не могла витримати цей жах. "Так", - наполягала жінка, а хлопчик повторював: "Вони, мов тварини, повзали по траві та їли її. Нічого іншого їм не залишалося".

З репортажу в Toronto Telegram від 16 травня 1933 року "Миля за милею спустошеними селами в Україні - історія радянського вторгнення"

Копирайт изображения Ярослав Балан
Image caption Більшість канадських газет та відомих видань написали про видворення пані Клайман із СРСР

***

У Сталіно (назва міста Донецьк у 1924-1941 та 1943-1961 роках. - Ред.), столиці вугільного регіону Донбас, ми побачили новий багатоквартирний будинок для робітників. Після миль і миль темних, вузьких, маленьких халуп… що видавалися вперед, мов потворні, пропахлі гниллю гриби, які ростуть навколо вугільних шахт, ця величезна сіра будівля просто радувала око. Була друга година дня; шахтарі поверталися з обіду. Щойно ми зупинилися, нас одразу оточили люди.

Я подивилася на них. Вони ледве зберігали людську подобу. Молоді чоловіки й зовсім хлопчачі обличчя були перекошені й грубі, мов стовбури дерев. Жінки були чорними, їх вкривала сажа. Діти виглядали так, мов з їхніх жил вже давно витекла остання крапля крові. Вони щільно нас обступили, нам довелося підняти скло вікон, щоб вони не чіпали наші речі.

Я запитала, чи хтось із них живе в цих нових квартирах, тому що хотіла подивитися на кімнати. Чоловіки схвильовано тупцювали на місці, а деякі жінки беззубо всміхнулися.

"Тут живуть люди, але не ми", - заговорила кістлява селянка. "Ми - некваліфікована робоча сила, ми живемо поруч із шахтами. Це квартири для механіків, підніміться до них. Вони покажуть вам квартири".

Репортаж Toronto Evening Telegram від 19 травня 1933 року "Скручені чоловіки та безкровні діти живуть у жалюгідних прокопчених халупах поруч із шахтами".

Новини на цю ж тему