Книга року ВВС: Хома Брут, винахідник чайника

Ілларіон Павлюк
Image caption Ілларіон Павлюк. Білий попіл. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2018

Рецензія члена журі Віталія Жежери на роман Ілларіона Павлюка "Білий попіл", який увійшов до довгого списку Книги року ВВС-2018.

Це дебютний роман відомого тележурналіста, продюсера, документаліста. Цитуємо анотацію до книги: "Приватному детективу Тарасу Білому замовляють розслідування вбивства панночки. Обвинувачують такого собі семінариста Хому Брута".

Отже, автор відштовхується від знаменитого гоголівського "Вія". Втім, детективу Білому ім'я Хоми Брута ні про що не говорить - він не читав Гоголя.

Це своєрідним чином розв'язує авторові руки - можна не заходити в дискусію з першоджерелом і закроювати все так, як заманеться. Звісно, при читанні все одно тримаєш "першого Вія" в голові, і не все й не одразу в тебе стикується одне з одним. Але то, може, й на користь книжці - ніби як додаткова таємниця детективного сюжету.

Передусім, Гоголь з Павлюком розходяться в часі дії. Якщо у першого вбивство панночки, дочки Сотника, сталося, за всіма ознаками, ще за Гетьманщини, щонайпізніше, у вісімнадцятому столітті, то другий переносить події свого роману в середину ХІХ століття. А тоді в Україні вже не було сотенно-полковогоустрою, і сотники служили лише в козачих частинах царськї армії.

Отже, у Павлюка - інший Сотник, інша Панночка, інше вбивство та й Хома Брут теж інший.

Ще після перших презентацій роману в наших ЗМІ доводилось читати, нібито автор хвалився тим, що він будував свою книгу на ретельному дослідження історичних та етнографічних матеріалів.

Можливо, тут колеги-журналісти дещо перебільшили, бо насправді з тими «матеріалами» він обходиться досить вільно.

От, скажімо, оселя Сотника: не низенька хата під соломою, як у Гоголя, а - палац на два поверхи, з мармуровими сходами, вишуканим паркетом, бібліотекою, каміном, журнальним столиком і тому подібними меблями.

В це віриш, бо ХІХ століття все-таки. Але чому Сотник одягнений за модою століття попереднього, та й зброя тут у всіх старомодна, шаблі та однозарядні пістолі?

Втім, отаке взаємопроникнення часових пластів не дратує, воно сприймається як своєрідна гра, іноді досить простодушна. Приміром, є чарівний епізод, коли детектив Білий помітив, що воду на хуторі кип'ятять шляхом занурення в неї розпеченого металевого жезла.

Це наводить детектива на певні думки і він питає в охоронця: "У тебе вдома чайника нема?" Той каже, що нема. "Але ж ти принаймні чув про них? - Про кого? - Про чайники, трясця твоїй матері! - Та хто ж не чув!" - відповідає охоронець.

В цьому діалозі явно йдеться про посудину, в якій вода закипає від розміщеного всередині стержня. Тобто, ці хлопці уявлення не мали, скажімо, про барабанні револьвери, але вже добре знали схему електрочайника. А втім, хіба Котляревський в "Енеїді" робив не те саме - у нього троянці пили сивуху й закусювали опішнянськими сливами.

Якщо у Гоголя "Вій" - це лише якихось сорок сторінок тексту, то тут - усі 350. При тім слід віддати належне Ілларіонові Павлюку - він не втомлюється тримати інтригу свого трилера до кінця. Таке уміння на дорозі не валяється. Як кажуть у подібних випадках початківцям: ви це можете, вам варто продовжувати!

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.ua

Новини на цю ж тему