Книга року ВВС: Любити Чапая без артикля

Артем Чапай "The Ukraine"
Image caption Артем Чапай. The Ukraine. - Чернівці: Книги - XXI, 2018

Рецензія члена журі Ольги Герасим'юк на книгу Артема Чапая "The Ukraine", яка вийшла у фінал Книги року ВВС-2018 в категорії "Есеїстика".

Я одразу скажу - дуже симпатизую Артемові Чапаю. Люблю таких людей безоглядно. З ними на цій планеті живеться спокійніше - бо він є добро, любов до всього світу, вуха, що слухають, а не прислухаються, розкриті назустріч кожному очі, він готовий прорватися через будь-які перешкоди, бути битим, - але дійти до тих людей, у яких він бачить саме людей, хоч на них уже всі махнули рукою, сплюнули й розтерли.

Таким є той, хто стоїть за псевдо - Артем Чапай, і той чоловік - за справедливість, рівність, за бідних і знедолених, за те, що п'яний кугут, коли придивитися - добрий і незлобивий усередині, хоч і матюкається, Чапай - за "непошлий дух провінції", за те, що в калюжі можна роздивитися не лише багно й кізяки - а зорі.

Автор "The Ukraine" любить цю "The", він щиро сходиться з тими, хто ладен замішати своє життя "на похмурій любові до країни. Любові-ненависті, сказав би хтось. Любові з домішком мазохізму, казав я. Любові крізь біль…" (з фінальної новели "The Ukraine").

Його зворушує все те, що багатьох дратує - "гоцальна" музика в автобусах, гидотні комедійні шоу, музичні трешняки на автостанціях, кислий запах горілки в плацкарті, неякісні біляші, столи, вкриті порізаними ножем клейонками - ну й міста, де нема на що дивитися… Те, що дратує. І з чого комусь хочеться колись цю країну витягнути, вимити й висушити на яскравому сонці іншої реальності, перенести її туди, де може бути красивіше й ошатніше. А хтось такою "The" гидує, і це може одними кваліфікуватися як чистоплюйство і зверхність, а іншими - як повне право мати інши естетичні уподобання.

Збірка новел - це журналістські репортажі Артема Чапая, які він публікував упродовж восьми років.

Щось із них друкувалося в різних виданнях, інтернет-ресурсах, і не лише вітчизняних, деякі вже знайомі нам із іншої книжки "Подорож із Мамайотою в пошуках України".

Тому часом автор не старається пояснити щось, на що посилається, як на те, що він уже розповідав там-то - очевидно, розмовляючи з тою аудиторією, що вірна письменнику й сама все знає, або перечитає, взявши до рук попередні книжки.

Можна було би інакше - трохи посидіти над книжкою та ретельніше адаптувати її, проте автор же - мандрівник, репортер, він весь час у русі, вир вражень несе його далі. І це мені теж до снаги - бо я ж кажу: з людиною абсолютно люблячою, такою, що поспішає вдихнути всі враження якнайповніше - життя надзвичайно прихильне.

У Чапая неймовірно добре серце, він не веде сухого опису, не робить із людини матеріал - і в репортажному динамічному темпі все ж зупиняється й змальовує надзвичайно щемкі картинки, які не можна не любити в журналістиці вимираючого типу - соціальній у її першому значенні, колишньому, нефейсбучному, в журналістиці про життя людини.

На таке здатні одиниці. Щоби пояснити думку, просто відішлю читача до новели "Синок, пожалуста!"

Якби мене спитали, чого би я бажала ще, я би сказала, що мені вже дуже хочеться, щоби ми починали трохи ще й інакше любити Україну - не через відразу до неї, через бруд і калюжі, вишукуючи в якихось надзвичайно неприємних явищах і типажах зернину добра чи надійно заховану прекрасну грань душі.

В цьому є щось трохи від звички, від визнання себе таки якимись, не скажу упослідженими, але все ж далекими від того, чим можна одразу тішитися.

Як людина, що теж живе подорожуючи, я можу стверджувати, що Україна є й інша, все ще є - хоча її залило брудними хвилями історичних повеней й перекрутило на інший фарш.

Часом хочеться якось простого подорожнього просто всьому світові описати - і той би охнув від захвату тою красою і силою. І я би писала про це, бо про українське горе тільки й чути. Це зовсім не докір автору. Це - пропозиція. Без артикля.

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.ua

Новини на цю ж тему