Провісники війни: чи нагадують зіткнення України і Росії події перед Другою світовою

Німці Копирайт изображения Getty Images
Image caption Німецькі солдати на вулицях Праги, 1939 рік

"Зелені чоловічки" та анексія, підтримка "ополченців" у сусідній країні та прикордонні зіткнення - ці епізоди сучасних українсько-російських відносин не унікальні у світовій історії.

Все це у тому чи іншому вигляді вже траплялося, й було не так давно в історичному сенсі, й не так далеко у сенсі географічному.

Напередодні Другої світової війни у Центрально-Східній Європі можна було зустріти вищезгадане: і вимоги до Чехословаччини передати Німеччині, Польщі та Угорщині "історично їхні" регіони, і анексія литовського Вільнюса польськими військовими, які перед цим нібито перестали підкорятися своєму командуванню, і збройні зіткнення між чехословацькими й німецькими прикордонниками та військовими.

Розчленування Чехословаччини та зростання напруги у відносинах між Третім Рейхом та Польщею вилилось у початок найбільшого в історії світового конфлікту.

Які аналогії можна проводити між тими подіями та сучасним конфліктом між Україною та Росією, та які уроки з цього можна винести?

Про це ми поговорили з істориком Іваном Гоменюком, автором книги "Провісники Другої світової. Прикордонні конфлікти у Центрально-Східній Європі".

Іванг Гоменюк Копирайт изображения Alina Karban / Експертний Корпус
Image caption Іван Гоменюк у свої книзі проаналізував передвоєнні конфлікти між Чехословаччиною, Німеччиною, Польщею, Угорщиною та Литвою, а також події за участі Словаччини та Карпатської України після розвалу Чехословацької Республіки

"Відновлення історичної справедливості"

BBC News Україна: Чи можна проводити аналогії між українсько-російською конфронтацією у Чорному морі з прикордонними конфліктами у Центрально-Східній Європі в міжвоєнний період?

Іван Гоменюк: Я б не поспішав однозначно застосовувати лекала того часу до нашого… Водночас і відкидати історичні приклади не слід.

З історії Центрально-Східної Європи можна зробити низку вкрай цікавих висновків. Тим більше, що тоді територіальні претензії тут мали ледь не всі до всіх.

Прикладів дружніх стосунків можна перелічити на пальцях однієї руки: Австрія, Естонія та Латвія не мали якихось особливих зазіхань на сусідні землі, а Румунія дружила з Чехословаччиною та Польщею. Ось, мабуть, і все.

Чехословаччина Копирайт изображения Getty Images
Image caption У міжвоєнний період Центрально-Східна Європа нагадувала ситуацію "війна всіх проти всіх"

Решта ж хотіли або отримати чималий шматок території сусідів, або ж повністю їх поглинути чи перетворити на колонії.

Що бачимо характерного?

По-перше, ідейне підґрунтя російської експансії принципово не змінилося не те що з радянських часів, а навіть з імперських.

Усе те ж прикривання прямої чи прихованої агресії історичними, мовними та релігійними мотивами.

Можна згадати і як подавала російська пропаганда окупацію Галичини та Буковини у 1914 р., і тези радянської пропаганди щодо анексій 1939-40 рр. (Включення до складу СРСР Західної України, Білорусі та Балтійських країн. - Ред.): йшлося про "відновлення історичної справедливості", як її бачила Москва.

Естонія Копирайт изображения Getty Images
Image caption Естонські та радянські військові, 1939 рік. У цьому році між країнами був підписаний "Пакт про взаємодопомогу", ще за рік Естонія стала частиною СРСР

При цьому, насправді, ними маскувалися економічні та стратегічні міркування: контроль за галицькою нафтою, карпатськими перевалами, балтійськими портами і т.п.

А згодом "історичною справедливістю" легко жертвували на догоду поточним імперським інтересам, підтвердження чому зміна у 1930-40-х рр. державної приналежності, скажімо, Вільнюса, Клайпеди, Перемишля чи Білостока.

По-друге, міжвоєнний період дає яскраві приклади того, як держава-агресор готує та здійснює територіальні загарбання.

І це не лише СРСР чи нацистська Німеччина.

Аналогічні механізми (просто в меншому масштабі - через брак людських, технологічних та фінансових ресурсів) застосовували Польща та Угорщина.

Давид проти Голіафа

Судети Копирайт изображения Getty Images
Image caption Жінки вітають німецьких солдатів в одному з міст Судетської області, яку Чехословаччина передала Третьому Рейху в 1938 році. Як зазначається, одна з жінок "плаче від щастя"

BBC News Україна: У ширшому плані - чи мала тоді місце конфронтація між країнами з явно різним військовим потенціалом? Зазвичай, тут згадують Судетську кризу, але було ж ще протистояння потужнішої Польщі з Литвою за Вільнюс.

І.Г.: Безумовно. Для опису тодішньої ситуації так і напрошується яскравий образ Давида та Голіафа.

Нерівномірність у кількості населення, озброєнні та підготовці армій, у фінансових ресурсах - це те, на що політики та стратеги як в регіоні, так і у тодішніх світових центрах мали постійно зважати.

Утім, я б не брав Судетську кризу як приклад для такої конфронтації.

Чехословацька армія, якщо б політики таки наважилися на дієвий опір Третьому Рейхові, завдала б чимало клопоту Вермахту...

Згаданий польсько-литовський конфлікт, коли дві держави майже весь міжвоєнний період перебували у стані глухого протистояння без дипломатичних і торговельних взаємин, справді більш характерний.

Вільнюс Копирайт изображения Getty Images
Image caption Польські військові на вулицях Вільнюса (польська назва міста - Вільно). У міжвоєнний період Польща анексувала місто, через що Литва відмовлялася встановлювати дипломатичні відносини з Польщею, між країнами йшла "холодна війна", поки поляки не пригорозили розпочати війну "гарячу". Після цього Каунас - "тимчасова столиця" Литви - формально встановив зв'язки з Варшавою, однак так і не визнав Вільнюс польським містом

За бажання, польська армія могла б доволі швидко зламати опір литовської - просто за рахунок чисельної переваги.

Але до цього не доходило, бо правляча верхівка Польщі (не беремо окремих маргінальних політиків) усе ж не бажала приєднання литовських територій, а наслідки опору литовців польській окупації могли виявитися непередбачуваними чи навіть смертельними для польської економіки.

Інший приклад - маловідома у нас "Мала війна" у березні 1939 року, коли Угорщина услід за окупацією Карпатської України атакувала нещодавно проголошену Словацьку Республіку.

Остання перебувала в зародковому стані: органи влади ще тільки формувалися, армії фактично не було - були деморалізовані підрозділи чехословацьких військ, бракувало бронетехніки, спеціалістів, і, що важливо, досвідчених командирів.

Шагі Копирайт изображения Getty Images
Image caption Жителі містечка Шагі, що на кордоні між сучасними Словаччиною та Угорщиною, знищують прикордонний стовп після того, як цей регіон зайняли угорські сили. Після Другої світової війни місто знову стало частиною Чехословаччини, а зараз є словацькою територією

В таких умовах проти угорської навали виступають передусім, як зараз би сказали, добровольчі батальйони з окремих вояків словацького походження та членів патріотичних організацій.

Тим не менше, агресію вдалося зупинити, хоча й ціною втрати частини території.

Війна неминуча?

Судети Копирайт изображения Getty Images
Image caption Німецькі кулеметники

BBC News Україна: Як часто ескалація на кордонах у підсумку призводила до війни? Від чого це залежало?

І.Г.: Власне, напруга на кордоні, як правило, була вже останнім етапом перед воєнною фазою.

Протистояння тривало переважно у вигляді агітаційно-пропагандистських заходів (і не лише стосовно сусідів, а й на міжнародній арені - аби залучити на свій бік провідні держави Європи), "митної війни", шпигунських афер тощо.

З тодішньої Центрально-Східної Європи я б зробив висновок, що прикордонна ескалація призводить до війни тоді, коли держава-агресор цього хоче.

Приклади - і політика Німеччини щодо Чехословаччини та Польщі, і угорські дії щодо Чехословаччини та потім Карпатської України й Словаччини.

Якщо ж питання полягає не у знищенні сусіда, а примушенні до певних дій чи поступок територіями, то до бойових дій, як правило, не доходить. Йде війна нервів, гра мускулами, шантаж - але без реального застосування сили.

Візьмімо приклад поведінки Польщі щодо Тешинської Сілезії: щойно Чехословацька Республіка поступилася регіоном Варшаві, як та згорнула ескалацію на кордоні й більше не погрожувала Празі війною.

Поляки Копирайт изображения Getty Images
Image caption Поляки заходять у місто Цешин, центр Тешинської Сілезії, 1938 рік. До цього регіон, де проживало багато етнічних поляків, належав Чехословаччині, яка на початку 1920-х здобула більшу його частину військовим шляхом у протистоянні з Польщею. У 1938, після того, як Німеччина анексувала Судети, Польща повернула контроль над частиною Тешинської Сілезії. Після Другої світової війни Цешин залишився у Польщі

Або ж дії Речі Посполитої у тому ж таки 1938 р. стосовно Литви: під загрозою прямого вторгнення Каунас (Тоді - "тимчасова" литовська столиця. - Ред.) пішов на встановлення дипломатичних і торговельних взаємин з Польщею, тож остання не довела справу до війни.

Бряцання зброєю на кордоні дозволило СРСР отримати під свій контроль Буковину та Бессарабію, а Угорщині - Трансільванію.

Інакше справа виглядала з Польською республікою в 1939 році: Берліну та Москві не потрібні були дрібні політичні та/або територіальні поступки від Варшави, вони пішли на пряме військове вторгнення з метою повної ліквідації польської державності, про що заздалегідь домовилися між собою.

Крим Копирайт изображения Getty Images
Image caption Крим був анексований Росією за результатами місцевого референдуму. Київ та міжнародна спільнота його не визнає

BBC News Україна: Неофіційно говорять про умовну можливість "поміняти Крим на Донбас". Чи справді територіальні поступки дозволяли вирішувати конфлікти?

І.Г.: Дозволяли, якщо держава, яка провадить агресивну політику, готова на незначні поступки й не ставить своєю метою повну ліквідацію державності сусіда.

Третій Рейх поставив за мету ліквідацію Чехословаччини і прийшов до неї в підсумку.

Від Литви Берліну треба було тільки Клайпедський (Мемельський) край, яким Каунас і поступився під загрозою військової окупації.

Натомість Москву цікавило отримати повний контроль над країнами Балтії, чого вона й досягла шляхом комбінації дипломатичної облуди, військового тиску та політичного шантажу...

Треба виходити з оцінки інтересів опонента: якщо його цікавлять справді лише певна територія, то можна припустити, що він вдовольниться лише нею, як-от Польща Тешинською Сілезією, та не намагатиметься й далі воювати з тобою.

Якщо ж "відновлення історичної справедливості" щодо якоїсь землі чи міста слугує для агресивного сусіда тільки камуфляжем для подальшої агресії, яка у підсумку має увінчатися перетворенням твоєї держави на колонію, то годі сподіватися на умиротворення.

Приклади Чехословаччини та Польщі в 1939 році нам це показують: розмови про Судети чи "приморський коридор" слугували лише першою сходинкою до подальшої атаки на всіх фронтах: військовому, інформаційному, дипломатичному.

"Зелені чоловічки" до Криму

Чоловічки Копирайт изображения Getty Images
Image caption Президент Росії Путін визнав, що під час анексії кримського півострова там діяли регулярні військові частини РФ

BBC News Україна: Які ще аналогії з середини ХХ ст. можна зараз побачити у ситуації українсько-російського конфлікту?

І.Г.: Якщо хочеш загарбати чи бодай добряче пошарпати сусіда, то обов'язково зроби наступне.

Постійно волай про "історичну несправедливість" та сучасні "кривди від сусіда", роби це всередині власної країни, за наявності ресурсів - у сусідній державі та на міжнародній арені.

Торпедуй питання національних меншин - звинувачуй сусіда у порушенні їхніх прав незалежно від того, правда це чи ні. Шукай серед громадян сусіда людей, які б за гроші чи за ідею погодилися працювати на досягнення твоїх цілей.

Намагайся, з одного боку, взяти економіку сусіда під свій прямий чи завуальований контроль, з іншого - обмежуй його можливості у міжнародній торгівлі митними перепонами, демпінгом, недобросовісною конкуренцією.

Готуй диверсійні підрозділи на базі власних армії, спецслужб і воєнізованих громадських організацій. У потрібний час перекидай їх через кордон для розгортання саботажу, але обов'язково іменуй їх місцевими мешканцями, обуреними центральною владою.

Німці Копирайт изображения Getty Images
Image caption Німецькі солдати ламають прикордонний шлагбаум у польському місті Сопот, вересень 1939 року

Не соромся брудних методів інформаційної війни. Дезінформація, перекручування, фейки - усе згодиться, особливо для міжнародного розголосу та впливу на виборців третіх країн. При цьому постійно підкреслюй власну миролюбність.

І це не тільки хрестоматійний приклад гітлерівської агресії.

Схоже, хоча й з різними цілями та в різних масштабах, у міжвоєнний період діяли СРСР, Польща, Угорщина та навіть Литва.

Скажімо - добре нам відомий інструмент "зелені чоловічки", коли кадрові військові під виглядом цивільних чи повстанців захоплюють певний населений пункт або територію, а їхня держава тільки розводить руками, мовляв, вона тут ні до чого, це ініціатива місцевого населення.

Польський генерал Желіговський успішно застосував цей метод, аби захопити у 1920 р. Вільнюс.

Желіговський Копирайт изображения Getty Images
Image caption Польський генерал Люціан Желіговський заявляв, що його частини зайняли Вільнюс восени 1920 року без офіційних вказівок Варшави

Через три роки литовці провернули аналогічну операцію, щоб взяти під контроль Мемель-Клайпеду.

А у 1938 р. угорський генштаб формує з власних вояків диверсійні загони, які під виглядом місцевих інсургентів (Повстанців. - Ред.) нападають на словацькі та закарпатські землі Чехословаччини.

Інший приклад - робота у 1938 рр. держав-агресорів з громадською думкою Франції та Британії, аби ті не втручалися у події на сході континенту.

Щоб переконати політиків і виборців західних держав, що не варто "рити окопи через Судети", їх постійно запевнюють в тому, що Чехословаччина - слабка та нежиттєздатна держава, де безжалісно переслідують національні меншини.

Саме цим Берлін, Варшава та Будапешт досягають того, що Лондон та Париж "вмиють руки".

Аналогічну аргументацію застосують наступного року Рейх та СРСР уже стосовно Польщі - мовляв "навіщо помирати за Данциг?".

Цього разу стане зрозумілим, що тоталітарну державу в її нестримному бажанні до експансії можна зупинити тільки силою зброї, а не дипломатичних домовленостей чи висловленням "глибокої стурбованості".

Чи буде велика війна?

керч Копирайт изображения Getty Images
Image caption Захоплення Росією двох українських військових катерів та буксира біля Керчі перевело протистояння між Україною та Росію на новий рівень - сталося відкрите зіткнення військових обох країн

BBC News Україна:Якщо порівняти розвиток нинішнього конфлікту між Україною та Росією з подіями в Центрально-Східній Європі у першій половині ХХ ст. - чи можна припустити, що рано чи пізно він виллється у повномасштабну війну між країнами чи навіть більший регіональний конфлікт?

І.Г.: Припустити можна, і є велика спокуса зробити це.

Але підкреслю, не варто готуватися до війн минулого.

Війна вже триває в гібридному варіанті, який годі було уявити в 1921 чи 1938 роках, хоча й тоді було чимало інструментів та методів такого протистояння.

Світ таки змінився.

Скажімо, у галузі комунікацій - тоді можна було слухати лише конкретну радіохвилю чи читати конкретну газету, а зараз ми можемо перевіряти новини з різних джерел і відфільтровувати фейки.

Або ж озброєння - тоді ключовою була кількість, вибачте за прямоту, "гарматного м'яса", яким політики готові пожертвувати. Зараз маємо ядерну зброю, новітню авіацію та ракетні системи, засоби радіоелектронної боротьби, дрони.

Інша річ, що люди переважно не змінилися. Зокрема диктатори та політики з внутрішнім комплексом неповноцінності.

Такі персони й далі мислять категоріями навіть не ХХ, а ХІХ століття, й легко розмінюють людські життя на втілення своїх амбіцій.

Чому та як їх потрібно зупиняти нам підказує, зокрема, і міжвоєнна Європа.

Бо з такими політиками неможливо чи вкрай складно домовитися шляхом політики умиротворення або територіальних поступок.

Їхній лексикон не містить понять чесної гри та гарних манер. Вони розуміють тільки розмову з позиції сили - військової, дипломатичної, інформаційної.

...

Також на цю тему

Новини на цю ж тему