"Ліжко, яке врятувало мене від "Талібану"

Василеос Василеу

Приблизно рік тому грецький пілот Василеос Василеу зупинився в розкішному готелі на вершині пагорба в Кабулі. "Інтерконтиненталь" мав неабияку популярність серед іноземних гостей. Саме тому 20 січня 2018 року до готелю вдерлися бойовики руху "Талібан" і вбили щонайменше 40 людей, зокрема, дев'ять українців, що працювали в різних авіакомпаніях. Василеос розповідає, як йому вдалося вижити.

Ми з моїм другом, іншим пілотом Мікаелем Пулікакосом, вирішили повечеряти о шостій. У "Інтерконтиненталі" я регулярно зупинявся вже три чи чотири місяці, але вперше пішов на вечерю так рано - найчастіше я вечеряв приблизно о 20:30.

З-за столу ми встали приблизно о 19:30, і я піднявся в свій номер (522-й) на горішньому поверсі, щоб зробити кілька дзвінків. О 20:47 я саме був на зв'язку з Афінами, коли внизу, у вестибюлі, прогуркотів гучний вибух.

Я вибіг на балкон. Побачив на землі закривавленого чоловіка й почув, що в готелі та перед ним стріляють. Я зрозумів, що мені страшенно пощастило - адже я міг бути ще в ресторані. І сказав собі: "Так, Василеосе, якщо хочеш вижити, роби щось".

Я залишив двері балкона відчиненими й замкнувся в номері. У моєму "люксі" було два ліжка, тому я взяв один матрац і притулив його до дверей, щоб захиститися від гранат. А потім згріб в оберемок простирадла, рушники й одяг та сплів з них мотузку, на якій у разі необхідності зможу спуститися на четвертий поверх.

Image caption Василеос Василеу і Мікаель Пулікакос працювали в афганській авіакомпанії Kam Air

Як пілот і тренер, я роками вивчав менеджмент кризових ситуацій і прийняття рішень. Навіть якщо я просто йду в ресторан чи театр, то сідаю біля дверей чи ближче до аварійного виходу - це вже на автоматі, майже як друга натура.

Я замислився, що ж робити далі. Невідомо було, скільки нападників вдерлися в готель, всередині вони чи надворі. А стрибати з п'ятого поверху було нерозумно. Тому я сказав собі: "Василеосе, залишайся тут і зроби все можливе для свого захисту".

Пояснити причину я не можу, але чомусь я був на диво спокійним.

Я трохи розворушив простирадла на тому ліжку, де залишився матрац, щоб надати йому неприбраного вигляду, а друге (те, з якого зняв матрац) охайно застелив. А потім вимкнув світло й вирішив причаїтися в темряві, за важкими гардинами та меблями.

Так спливло приблизно півтори години. Я ще не знав, але на той час нападники вбили майже всіх, кого знайшли у вестибюлі, ресторані, на першому і другому поверхах готелю. Вони пробіглися третім і четвертим поверхами, вискочили на п'ятий, і я вже чув, як вони гупають на даху в мене над головою, відганяючи гелікоптери міжнародних сил.

Зовсім поруч, у коридорі, застрекотіли автомати, і раптом у всьому готелі вимкнулась електрика.

Image caption Кінець коридора, біля ліфтів, де озброєні бойовики зайшли на п'ятий поверх

Перший номер на п'ятому поверсі, в який потрапили нападники (521-й, поряд з моїм), став їхньою базою на час нічної облоги.

Я почув, як двері мого номера зрешечують кулями, й подумав: "Позицію я вибрав невдало".

Тому, в надії на порятунок, я ліг на підлогу і заповз під те односпальне ліжко, на якому досі лежав матрац. Місця було обмаль, тому я впирався в каркас кулаками й пальцями ніг.

З-під ліжка мені було трохи видно кімнату. Вони прострелили замок, важким молотом висадили двері, а потім у мій номер зайшло четверо. Один з них, побачивши прочинені двері, одразу ж побіг до балкона.

Почувши один постріл з пістолета, я подумав, що через кілька секунд, напевно, вже буду мертвий. Згадав свою сім'ю, обличчя дітей, хороші й погані моменти життя.

Двері залишалися відчиненими, бойовики то заходили, то виходили. А потім пішли виламувати інші двері на п'ятому поверсі. У номерах на протилежному боці коридору жили пілоти, з якими я працював, і один бортпровідник. Іноді їхні крики перед стратою і досі відлунюють у моїх вухах. А іноді я чую тишу.

Здається, бойовики не пропустили жодних дверей на п'ятому поверсі й застрелили всіх, кого знайшли. Я чув крики, потім постріл - одна куля, - і вони вже ламали наступні двері. А після кожного пострілу реготали так, наче то була гра чи вони розважались на гучній вечірці.

Ближче до третьої ранку вони розпалили на п'ятому поверсі велике багаття, а потім не витримали сильного диму й пішли. Я не чув жодних пострілів протягом 20-25 хвилин, тому вирішив, що можна вилізти з-під ліжка.

І тільки тоді побачив, що бойовики стріляли в друге ліжко, а потім перевернули його дерев'яний каркас, щоб глянути, чи під ним, бува, хтось не заховався.

"Сьогодні я вже вдруге дивом уникнув смерті", - подумав я.

Незабаром кімната наповнилася димом. Треба було приймати рішення, тому я вийшов на балкон. Ліворуч від мене бушувало полум'я великої пожежі, і я усвідомив, що не виживу, якщо вогонь перекинеться на мій номер.

Я помітив кабелі телеантен, що звисали з даху аж до землі. Потягнувся, щоб ухопитись і перевірити, чи витримають вони мою вагу, бо тоді можна буде спуститися на землю. Аж раптом повітря біля мене прошили кулі. Одна пройшла за 20 сантиметрів біля мого плеча, друга - приблизно за півметра. У шибці вікна за моєю спиною від них залишилося два отвори.

Напевно, то був снайпер Міжнародних сил, який помітив у приціл нічного бачення, як я виходжу з 522-го, і вирішив, що я - бойовик. На такій відстані снайпер промазати не може, але за ту частку секунди, що минула після пострілу, я ворухнувся, щоб ухопитись за кабель, і кулі пройшли повз мене.

Я вирішив сховатися. Пішов у ванну - дуже-дуже повільно, щоб не шуміти. Там узяв манікюрні ножиці, повернувся до ліжка і розрізав пластик, натягнутий під дерев'яним каркасом. Під ним виявилося достатньо місця, щоб я міг залізти всередину.

З холодильника в номері я прихопив дві пляшки води й трохи молока, а ще взяв футболку. Порізавши футболку на клаптики, я заткнув собі ніздрі, щоб захиститись від диму. Інший шмат футболки обв'язав довкола рота й рясно полив молоком та водою, зробивши своєрідний подвійний фільтр. (Цього я навчився на тренуваннях з пожежниками в міжнародному аеропорту Афін).

Image caption Номер 520 -праворуч, за ним 521-й, далі - номер Василеоса, 522-й

Заледве не тієї ж миті, як я сховався, вони повернулись. Один бойовик зайшов у номер і сів на "моє" ліжко. Його ноги стирчали в полі мого зору; він постійно спльовував на підлогу. Цей бойовик роздавав накази іншим, інструктував їх, що робити. Я досі пам'ятаю його голос. Потім він пішов у ванну, а після того вийшов на балкон і вистріляв кілька магазинів АК-47. Я завмер і навіть поворухнутися не наважувався, бо коли постріли стихли, запала мертва тиша.

Саме тоді внутрішній голос прошепотів мені, що помирати того дня не доведеться. Я уникнув смерті, коли не пішов вечеряти о звичній порі. Я вижив, коли бойовики вперше увірвалися в мій номер і стріляли в друге ліжко. Куля снайпера пройшла повз мене, не зачепивши. А тепер я перебував у надійному сховку.

Я вірив, що Міжнародні сили візьмуть ситуацію під контроль, тож вирішив: якщо залишатимуся під ліжком і не робитиму зайвих рухів, то все буде гаразд.

Але рано-вранці Міжнародні сили почали гатити по номерах із танка. Сконцентувалися вони на номері 521, поряд з моїм, але стріляли й у інші вікна, оскільки терористи не стояли на місці й відстрілювалися з інших номерів.

Після кожного пострілу з важкої танкової гармати здригався весь готель. Вже згодом я побачив усю завдану шкоду - меблі перетворилися на порох, а в стелі зяяли діри. І знову я немовби шкірою відчув ту сорочку, в якій народився.

Image caption Номер 520 (за двоє дверей від Василеоса) після атаки

Приблизно о шостій ранку терористи розпалили друге багаття, цього разу - перед моїм номером. Я чув, як ті типи брали з моєї шафи одяг, узяли килими й щедро полили їх соляркою. 521-й, номер, у якому засідали, вони спалили теж.

Багаття палахкотіло зовсім поруч, і я розумів, що не витримаю такого диму й жару більше, ніж 15-20 хвилин, максимум півгодини. Я притиснувся носом до підлоги й дихав, щоб увібрати останній кисень зі свіжого холодного повітря, що проникало в мій номер крізь відчинені балконні двері.

Із тим димом щось було не так. До його запаху домішувалося щось інше, крім дерева й килимів. То був жахливий сморід. Сморід горілих людських тіл.

Навколо мене панувала тиша, тому я вирішив, що час вибиратися. Але щойно вилізши з-під ліжка, почув звуки розбитого скла. Вони лунали з номера 521, але те саме почалося і в моїй кімнаті, тому треба було якомога скоріше ховатися.

Міжнародні сили почали гасити пожежу. Вони заливали готель струменями води під тиском - ось чому розліталися шибки у вікнах. Вогонь швидко ліквідували, але я стояв, облитий холодною водою, мокрий до нитки, у кімнаті без вікон і дверей, морозної кабульської ночі, коли температура надворі опустилася до -3°С. Невдовзі я страждатиму від переохолодження.

Image caption Ще на початку атаки Василеос думав спуститися цими пожежними сходами - але, на щастя, передумав

О 9:25 я почув постріли, що лунали з коридору біля ліфтів. Звучали вони інакше, тому я подумав, що це вже бійці Міжнародних сил. Бойовик з номера 521 відповів їм чергою з "Калашникова".

Із 9:30 до 11:15 Міжнародні сили закидали готель численними ручними гранатами. Я чув, як вони котяться підлогою. Іноді вони потрапляли в 521-й номер, а іноді - вибухали перед відчиненими дверима мого номера. У мене зберігся бортовий кейс із вм'ятиною, яку залишила одна з тих гранат. Він дорогий мені як пам'ять.

Приблизно об 11:30 виникло відчуття, що поблизу залишився тільки один терорист - той, що засів у номері 521. Я почув, як черги з "Калашникова" змінилися поодинокими пострілами з пістолета. У бандита скінчились набої. Потім він спробував влаштувати ще одну пожежу бензиновим різаком, але швидко закінчилось пальне.

Image caption Балкон номера 521 після атаки

Від збудження і викиду адреналіну я затулив рота долонею, щоб не засміятися. Через кілька хвилин терорист зник.

Я відчував страшенну втому. Напередодні всієї цієї катавасії в мене був пізній переліт, я не спав ані вдень, ані попередньої ночі, тож сумарно провів на ногах вже 35-40 годин.

Трохи згодом я почув інші звуки. До мого номера наближалися люди, але я не міг розібрати, хто це - свої чи терористи. Близько 11:40 хтось прокричав: "Поліція! Поліція! "з афганським акцентом, але я все ще не хотів вилазити, побоюючись, що це бойовики. Потім, за 10-20 секунд, залунали інші вигуки "Поліція!", тепер уже з британським акцентом. Я радісно закричав і став вибиратися з-під ліжка. Вилізти було важко, я ледве міг дихати - у грудях нестерпно боліло від перебування в закляклій позиції.

Я був увесь чорний від диму, тому вони не могли роздивитись мого обличчя, а четверо командос волали: "Лежати! Лежати!" - і всі їхні гвинтівки були націлені на мене.

"По-моєму, це привид!", - гучно прошепотів один з них.

Я так замерз, що не міг говорити, але зумів із себе вичавити: "Я пілот "Кам-Ейр". Будь ласка, не стріляйте!"

Вони очам не вірили. Спитали, скільки годин я тут провів. Я відповів, що був тут від самого початку теракту. Тоді вони перевели погляди на ліжко і спитали, як мені вдалося вижити.

Один боєць сказав: "Добре, я тебе відведу вниз, але слухай, спочатку я мушу з тобою сфотографуватися". Я відповів, що теж хотів би мати знімок - на пам'ять про цю мить.

Image caption Василеосу дали ковдру з підігрівом

З готелю я вийшов останнім. Усіх вцілілих відвезли на британську базу в Кабулі. Побачивши серед них свого колегу Мікаеля, я зрадів до нестями. Не знав, плакати мені чи сміятися. Але почуття були змішаними. Ми втратили дуже багатьох друзів, стількох людей, з якими працювали: пілотів, службовий персонал, інженерів.

У Міністерстві закордонних справ моїм рідним повідомили, що всіх уцілілих евакуювали з готелю, але мене серед них не було, тому родичі думали, що я загинув. Не уявляєте їхню радість, коли через три чи чотири години я сам зателефонував їм і сказав, що живий.

Копирайт изображения Getty Images
Image caption Готель частково відкрився через два місяці після теракту

Я завжди був життєрадісною людиною. Але сьогодні я свідомо насолоджуюся життям. Кожна його мить викликає величезну вдячність за все, що я маю. Життя - це дар, і ми маємо тішитися ним безперестанку.

Знаєте, сидячи на пляжі в Греції з друзями, я іноді слухаю їхнє скиглення: ось, мовляв, у нас фінансова криза, нам уже трохи не так комфортно живеться, як раніше. А я їм кажу: "Та ну! Радійте, що живі й здорові. Їсте сардини й п'єте узо на пляжі. Ми вільні, є добрі друзі, ми сміємося - ось що мають робити люди".

Не зациклюйтесь на роботі, своїх стресах і поганих моментах у житті. Натомість зосередьтесь на всьому доброму й побільше спілкуйтесь із хорошими людьми, бо ж наше життя таки прекрасне.

Після Кабула я відчуваю це по-особливому гостро. Життя екстремально прекрасне. І повірте мені, я насолоджуюся кожною його миттю.

Під час теракту в готелі "Інтерконтиненталь" загинуло щонайменше 40 людей.

Якщо не вказано інше, всі фотографії - з особистого архіву Василеоса Василеу.

Хочете отримувати більше цікавих історій в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Новини на цю ж тему