Проект "Дау": новий рівень взаємодії мистецтва і реальності

Копирайт изображения Phenomen Films

Після багаторічних зволікань один з найграндіозніших, довгоочікуваних і незвичайних проектів в історії російського, а то й світового кіно - "Дау" режисера Іллі Хржановського - нарешті представили в Парижі. Задум показати історію життя великого фізика Льва Ландау перетворився на портрет радянської епохи, що лякає своєю величністю і нещадністю.

Лондон

"Наступного року в Каннах", "Цього року в травні в Каннах" - подібні обіцянки впродовж кількох років я чув і від самого Хржановського, і від членів його команди, які налаштувалися на тривалий процес постпродакшна в Лондоні. Навіть сам постпродакшн - обробка, монтаж, озвучення та перетворення на готові фільми понад 700 годин кіноматеріалу, відзнятого за кількох років у Харкові, Петербурзі, Москві - перетворився на якесь напівміфічне дійство, що відбувається у величезній будівлі на лондонській Пікаділлі, в одному з найбільш престижних і дорогих районів не лише в британській столиці, але й у світі.

Будинок на Пікаділлі - без вивіски, без жодних розпізнавальних знаків - за ці кілька років став одним з найбільш інтригуючих місць Лондона. Щоб туди потрапити - за запрошенням - потрібно було пройти через вахту, облаштовану за зразком пропускних пунктів у типовому радянському закладі 50-60-х років. І перевіряють вас одягнені у радянські костюми охоронці. Після того як ваш вигляд зафіксовано у цілком сучасній електронної пам'яті, встановленій на стійці крихітної цифрової фотокамери, ви маєте вже від руки вписати своє ім'я і поставити підпис у величезній амбарній книзі, які, як мені здавалося, залишилися лише у пам'яті людей, що пережили радянську епоху.

Тебе зустрічають і по розкішних широких сходах ведуть до загадкового внутрішнього простору. До кожної нової кімнати пройти можна лише у супроводі провідника. Як і з фотографією, тут світ радянського минулого поєднується з найсучаснішою системою безпеки: двері відчиняються і зачиняються лише за допомогою електронного детектора. Скрізь радянські плакати, прапори, вітрини із зразками радянської пропаганди і предметами радянського побуту. У слабко освітлених переходах і на сходових майданчиках вас зустрічають майстерно виготовлені манекени - одягнені чи то у військову форму, чи то у цивільні костюми 1930-х, 40-х, 50-х років. Виглядають вони так реалістично, що, навіть поступово призвичаївшись, все одно сахаєшся від чергової похмурої фігури, що неочікувано з'являється в напівтемряві. У головній залі зловісний манекен звисає зі стелі, ще більше підкреслюючи своїм гнітючим виглядом особливу атмосферу місця.

З радіол 50-60-х років звучать пісні радянського періоду. В одній з кімнат цілу стіну перетворили на іконостас із сучасних моніторів - їх там штук 20, в кожному з яких незалежно один від одного і без звуку крутиться хроніка передвоєнних і післявоєнних років.

Вперше до студії "Дау" я потрапив років шість тому, коли вона ще займала не цілий будинок, а лише поверх офісної будівлі хоч і не на розкішній Пікаділлі, але в не менш дорогому і престижному лондонському Сіті. Запросила знайома, яка працювала на проекті. Зустріли привітно, нагодували борщем, пельменями, запропонували на вибір кілька десятків різноманітних і смачних горілчаних настоянок. Кіно тоді не показали - монтаж лише починався, однак показали з десяток-другий величезних альбомів, що зафіксували неймовірне дійство, яке відбувалося під егідою проекту в Харкові. Розповідали про нього мені й мої друзі-музиканти - Леонід Федоров і Володимир Волков, яких Хржановський залучив до створення музичної тканини для "Дау".

В Інституті, побудованому для зйомок "Дау", все було по-радянськи - зокрема обладнання та асортимент буфета Копирайт изображения Phenomen Films
Image caption В Інституті, побудованому для зйомок "Дау", все було по-радянськи - зокрема обладнання та меню буфета

З переїздом проекту на Пікаділлі я почав бувати там частіше. Поступово студія перетворилася ледве не на головне богемне місце російського (і не лише російського) Лондона. Що, втім, зовсім недивно - кому не цікаво долучитися до легендарного проекту, на власні очі побачити зсередини такий незвичайний будинок, поспілкуватися з його мешканцями і постійними відвідувачами - кінематографістами, художниками, музикантами, медіаперсонами і навіть олігархами. При цьому асортимент горілчаних настоянок невпинно розширювався - почали з'являтися зовсім екзотичні зразки на кшталт настоянки на оленячих геніталіях! А от набір закусок і страв, тематично незмінно радянських за своєю гастрономічною генезою - оселедець з картоплею, солоні огірочки, борщ, пельмені, вінегрет, олів'є, хачапурі - у будь-яку годину дня і ночі виносили охайні офіціантки із розташованої десь вглибині кухні.

Масштаб і обсяги матеріалу вражали навіть більше ніж весь антураж. Йшлося про 13(!) повнометражних художніх фільмів - кожен зі своєю сюжетною історією, телесеріал, документальний фільм і спеціальну онлайн-медіа-платформу. Готовий продукт показували лише обраним - нерідко знову-таки в найбільш позаурочний час - наприклад, опівночі.

Нарешті, і я домовився про перегляд - в денний час, як правило, на вихідні, і за три-чотири сеанси, по три-чотири години щодня, передивився приблизно десь дванадцять годин відзнятого матеріалу: кілька повнометражних фільмів, декілька епізодів телесеріалу і тридцятихвилинний дайджест всього проекту. Дивився на самоті, у крихітному і дуже комфортабельному залі, і зміст кожного наступного сеансу - з урахуванням вже переглянутого і, вочевидь, з урахуванням постаті глядача - визначав сам Хржановський. Факт цей, зізнаюся, справив на мене надзвичайне враження - майстер, у багаторічному проекті якого були задіяні тисячі людей, з усією увагою і ретельністю підходить до показу своєї роботи мало не кожному окремому глядачеві.

Враження від побаченого було неймовірно сильним, іноді шокуючим і вкрай незвичайним. Але про це - нижче.

Передісторія

Сам 43-річний Ілля Хржановський - приємний московський інтелігент - справляє дуже позитивне враження. Його напівдитяче обличчя у старомодних рогових окулярах і з незмінно доброзичливим виразом якось не дуже поєднується із грандіозною похмурістю його продукту.

Ілля Хржановський Копирайт изображения Darren Gerrish/WireImage
Image caption Ілля Хржановський в Парижі під час підготовки презентації "Дау". 29 вересня 2018 року

Він - син чудового радянського мультиплікатора Андрія Хржановського. Всі пам'ятають "Жив-був Козявін" і "Скляну гармоніку", а мені особливо до душі унікальні за задумом та виконанням стрічки з анімованими малюнками Пушкіна. Вже зовсім недавно Андрій Хржановський зняв "Півтори кімнати" - фільм про Бродського і за творами Бродського.

Ілля ж після закінчення ВДІКу в майстерні Марлена Хуциєва і кількох років роботи в рекламі прославився завдяки фільму "4" - дивній, жорсткій, фантасмагоричній екранізації сценарію Володимира Сорокіна. Фільм отримав "Золотий кактус" на найбільш неортодоксальному Роттердамському фестивалі, що славиться схильністю до авангарду і епатажу, і багато в чому визначив естетику Хржановського - багатогодинне, багатоденне, багатотижневе занурення в середовище людей, які живуть своїм життям, хоч і в екстремальних умовах. Проявив він і схильність до культових персонажів - режисер-дебютант зміг переконати з'явитися у себе в кадрі Сергія Шнурова, Леоніда Федорова, Костянтина Мурзенка і навіть легендарного Олексія Хвостенка.

Первинним поштовхом до "Дау" стали спогади вдови Ландау Конкордії Дробанцевої, опубліковані 1999 року. Вважають, що Хржановського захопило поєднання геніальності і сексуального експериментування - подружжя Ландау уклали цілком екстремальний для радянської реальності "пакт вільного кохання". Однак незабаром стало зрозуміло: сповнені самомилування мемуари літньої жінки навіть малою мірою не можуть відобразити зростаючу, як сніжний ком, грандіозність задуму режисера.

До написання сценарію знову залучили Сорокіна. Знявши якісь сцени в Москві і Петербурзі, знімальна група перемістилася до Харкова, де поступово склався і головний герой стрічки - зовсім не Ландау, а Інститут. Інститут як модель суспільства і модель країни у певну епоху.

Інститут

Причин, з яких головна частина фільму знімалася в Харкові, кілька. По-перше, в 1930-ті роки Ландау п'ять років пропрацював там в Українському Фізико-технічному інституті (УФТІ), і в цьому розумінні вибір натури відповідав історичній правді. По-друге, характерний для епохи архітектурний конструктивізм, який у Харкові зберігся значно краще, ніж у Москві, ідеально підходив для відтворення необхідної Хржановському атмосфери. По-третє, в докримську епоху, коли російсько-українського протистояння або не було зовсім, або в російськомовному Харкові воно було малопомітним, домовлятися з владою, яка спочатку дуже привітно сприйняла приїзд великого кінематографічного десанту, було значно легше, ніж, скажімо, у розпещеній Москві. Достатньо сказати, що у стрічці в ролях, відповідно, першого секретаря міськкому КПУ України і наркома важкої промисловості знялися українські політики - тодішній очільник адміністрації Харкова Михайло Добкін і міністр з надзвичайних ситуацій України Нестор Шуфрич. Ну і, врешті-решт, Харків був просто істотно дешевшим.

Побудований в Харкові спеціально для зйомок Інституту в гіперболізованій формі відтворив стиль архітектури радянського конструктивізму Копирайт изображения Phenomen Films
Image caption Побудований в Харкові спеціально для зйомок Інститут у гіперболізованій формі відтворив стиль архітектури радянського конструктивізму

Парадоксально, але, приїхавши до Харкова за конструктивізмом, Хржановський не задовольнився зразками, що були в місті, і побудував на території покинутого стадіону власний Інститут - зловісну будівлю в стилі конструктивізму у перебільшених формах з монументальними серпами і молотами та двором із високими, непроникними стінами.

Монументальні серпи і молоти здіймаються над будівлею Інституту Копирайт изображения Phenomen Films
Image caption Монументальні серпи і молоти, які здіймаються над будівлею Інституту

Це була не декорація, не традиційний кіномайданчик. Це була справжня радянська наукова установа - з реальними вченими, реальними експериментами, реальними квартирами і гуртожитками, в яких жили фахівці і обслуговуючий персонал: охорона, буфетники, двірники та міліціонери. Люди отримували зарплату в радянських рублях, витрачали її в їдальні з радянськими продуктами і напоями. Жодного предмету побуту XXI століття - аж до білизни - на території Інституту не дозволяється. За вживання слів і понять, які не відповідали часу подій, будь-якого учасника знімального процесу штрафували. Випускалася інститутська газета, проводилися партійні і профспілкові збори, функціонував Перший відділ з колишніми працівниками КДБ, які пильно стежили за неухильним дотриманням дисципліни та ідеології. Суворо і іноді жорстоко карали порушників і схиляли працівників до стукацтва.

В Інституті проводили реальні наукові експерименти Копирайт изображения Phenomen Films
Image caption В Інституті проводили реальні наукові експерименти

Так Інститут прожив майже три роки - з 2008 по 2011. Кожен прожитий місяць прирівнювався до року, таким чином покрили три десятиріччя - з середини 30-х до середини 60-х років.

За цим реально-сюрреалістичним світом практично весь час стежили кінокамери, керував якими видатний німецький кінооператор Юрген Юргес, який працював з Фасбіндером, Херцогом і Вендерсом.

Поступово ставало зрозуміло, що існуюча кінематографічна структура не вкладається в жоден, навіть найбільш вільний сценарій, що університетська реальність, нехай і підпорядкована залізній волі режисера, живе за своїми законами і формує художню тканину значно більш яскраву і вражаючу, ніж будь-яка авторська ідея. Люди жили своїм життям - працювали, інтригували, сварилися, зраджували одне одного, займалися сексом, з'ясовували стосунки. Вони доволі швидко звикли до камер і практично припинили їх помічати - тим більше, що зйомки відбувалися аж ніяк не безперервно, а правил вигаданого і водночас справжньою життя треба було дотримуватись, незалежно від того, дивиться на тебе камера чи ні.

Хржановського все це більш ніж влаштовувало. Як режисер вже не кіно, а грандіозного соціально-історичного експерименту, він, як деміург, височів над усім тим, що відбувається, виловлюючи, а то й вправно провокуючи приховані десь в глибині людських душ потаємні імпульси, бажання, мрії, відчай, надії і розчарування.

Кастинг

У прес-релізі "Дау" сказано, що всього у проекті - 400 "головних" ролей і 10 тисяч статистів. Більшість цих людей - не лише не кінопрофесіонали, їх запросили в інститут займатися своєю основною, некіношною роботою. Серед них були вчені: математики, фізики та біології. Від зовсім молодих хлопців - мені довелося познайомитися з Едуардом Дурієвим, якого 2011 року, 19 річним студентом, разом з однокурсниками-математиками з Вищої школи економіки запросили на кілька тижнів попрацювати в проекті (власне, позайматися своєю математикою, лише в атмосфері, костюмах і зачісках 1964 року) - до професорів і академіків. Деякі, як нобелівський лауреат Девід Гросс, приїздили ненадовго, інші, як професор Андрій Лосєв, жили в Інституті роками, з родиною, і рішуче, до шокуючої самовідданості, віддавали камері власне не лише професійне, а й особисте - зі скандалами, з'ясуванням стосунків і сексом - життя.

З'являлися і персонажі московської богемної тусовки, для якої подорож до Інституту стала захоплюючою і модною психоделічно-часовою пригодою. Серед епізодичних персонажів - колишній гендиректор "Коммерсанта" і член ради директорів "Ведомостей" Дем'ян Кудрявцев, кінорежисер Олександр Штейн і багато інших.

Є тут і глобального рівня фігури зі світу мистецтва: видатний театральний режисер Анатолій Васильєв (він отримав роль академіка Крупиці, прообразом якого був Петро Капіца), один з найяскравіших персонажів міжнародного арт-світу Марина Абрамович, знаменитий оперний режисер Пітер Селлерс і фотохудожник Борис Михайлов. Список можна продовжувати довго.

Учасником проекту стала і найбільша зірка сучасного мистецтва Марина Абрамович Копирайт изображения Phenomen Films
Image caption Учасником проекту стала і найбільша зірка сучасного мистецтва Марина Абрамович

Як і класичні британські історичні костюмні драми "Госфорд-парк" або "Вгору і вниз по сходах", "Дау" ідеально відтворив найжорстокішу кастовість нібито безкласового радянського суспільства - контраст між умовами і способом життя наукової еліти і обслуговуючого її персоналу шокує. Втім, і ті, і інші - однаковою мірою раби жорстокої машини безжальної держави.

Ключовим був вибір виконавця титульної (не наважуюсь назвати її головною, виокремити головну тут не можна) ролі. Сам харизматик, Хржановський гостро потребував виконавця, який би відповідав не лише характерній довжелезній фігурі з гострим, яскравим, тонким, вузьким обличчям Ландау, а головне - його неповторній харизмі. Зупинилися на грецькому диригенті Теодорі Курентзисі, який за кілька десятків років життя і роботи в Росії перетворився на зірку класичної музики світового рівня.

"Національність не має жодного значення: геній - завжди іноземець" - так Ілля Хржановський говорив про грека Теодора Курентзиса, якого обрав на роль радянського єврея Льва Ландау Копирайт изображения Phenomen Films
Image caption "Національність не має жодного значення: геній - завжди іноземець", - так Ілля Хржановський говорив про грека Теодора Курентзиса, якого обрав на роль радянського єврея Ландау

"Національність не має жодного значення: геній - завжди іноземець, тобто завжди інший, чужий по відношенню до оточуючих людей і до світу, в якому він знаходиться. Мені від самого початку було зрозуміло, що цей герой не може бути європейцем, це має бути представник культури іншого типу, більш давньої, ніж наша. Греки, як і євреї, - народ, який тисячі років тому мав стосунки з богами, що відображено в античній літературі і в Старому Завіті. Античні герої обманюють, вбивають, і в той самий час, це істоти найвищої моралі, які просто існують за іншими законами", - говорить Хржановський.

2011 року, після закінчення зйомок, Інститут урочисто зруйнували, і на його уламках влаштували грандіозну вечірку - з цілком сучасною, не з радянського ретро, музикою. Після чого настав тривалий, семирічний, лондонський період монтажу і постпродакшну, кульмінацією якого і стала теперішня паризька прем'єра.

Париж (не Берлін)

Як подати глядачеві такий об'ємний і неортодоксальний як за змістом, так і за форматом матеріал? Питання - нетривіальне. Нестандартний проект вимагав нестандартного рішення. Навіть Каннський фестиваль - авторитетний, найпрестижніший і, як здавалося ще кілька років тому, привабливий і навіть неминучий (ще 2006 року фільм, який тоді лише зароджувався, став одним з сімнадцяти найбільш перспективних світових проектів його офіційної програми "Ательє режисерів") - вже не здавався очевидним і достатнім за розмахом.

Хржановський задумав три поспіль грандіозні прем'єри в трьох європейських столицях: Лондоні, Парижі і Берліні. Першим обрали Берлін, і в цілковитій відповідності з розмахом проекту він мав запуститися в реконструйованому фрагменті Берлінської стіни. Однак після тривалих переговорів берлінська влада відмовилися дати згоду - пам'ять про бар'єр ненависті, що розділяв місто, занадто сильна, і відновлювати її навіть тимчасово берлінці не захотіли.

У Парижі вдалося знайти більше розуміння. Два театри в самому центрі французької столиці - розташовані прямо навпроти один одного "Шатле" і "Театр де ля Віль" - змогли без особливого збитку для своєї основної діяльності дозволити інсталяції та перегляди "Дау".

Інсталяцію "Дау" в паризькому театрі "Шатле" прикрасили такі ж манекени, як і в лондонському будинку на Пікаділлі Копирайт изображения Getty Images
Image caption Інсталяцію "Дау" в паризькому театрі "Шатле" прикрасили такі ж манекени, як і в лондонському будинку на Пікаділлі

"Шатле" - місце для російської культури знакове, якщо не сказати легендарне. Саме тут понад століття тому проходили дягілевські "Руські сезони", саме на цій сцені 1913 року засвистали і закидали прокльонами нині класичну "Весну священну" Стравінського і Ніжинського. Цей театр вже не вперше приймає нове зухвале російське мистецтво.

Про це з гордістю говорила директорка театру Рут Маккензі, саме цьому наступництву присвячено розкішний альбом, де роботи Бакста, Ларіонова, Гончарової співіснують з фрагментами інсталяцій "Дау".

Спочатку для створення єдиного простору передбачалося чи то прокласти через площу міст, що з'єднує два театри, чи то прорити під площею тунель. На гірше чи на краще, але ні побудувати міст, ані прокласти тунель не вийшло.

Не судилося мені, як і сотням інших журналістів, котрі приїхали на презентацію напередодні відкриття, потрапити на інсталяцію у Центрі Помпіду, де, як обіцяють, в спеціально обладнаній кімнаті протягом всіх днів паризької прем'єри, яка триватиме до 17 лютого, будуть жити і працювати на очах у глядачів вчені Інституту. Не побачили ми і навіяний російським супрематизмом "Червоний трикутник" - світлове шоу, яке у вечірні години буде з'єднувати три точки - два театри і Центр Помпіду.

Не почули ми і музику Брайана Іно, яка буде супроводжувати інсталяцію в "Шатле". Натомість побачили самого музиканта, який завершував роботу над композицією.

Брайан Іно в театрі "Шатле" завершує роботу над музичним оформленням інсталяції
Image caption Брайан Іно в театрі "Шатле" завершує роботу над музичним оформленням інсталяції

Як стало відомо ввечері в четвер, відкриття "Дау" в Парижі відкладається в очікуванні дозволу поліції, про що повідомили представники проекту в Twitter.

Фільми протягом 24 днів мали демонструватися впродовж 24 годин. Для перегляду треба було придбати "візу" - видавалася вона після заповнення спеціальної анкети. Віза, яка діє шість годин, коштує 35 євро, 24 години - 75 євро і на весь час прем'єри - 150 євро. Як заявили організатори, через затримку відкриття власники "віз" на 24-25 січня можуть повернути гроші або відвідати майданчик в інші дні.

Автори фільму усвідомлюють шокуючий і потенційно травматичний для глядача характер кіноматеріалу і турботливо підготували спеціальні кабінки - на зразок церковних сповідалень, однак не з дерева, а з дзеркал, - де бажаючі зможуть поділитися враженнями і знайти розраду в розмові з психологами та священнослужителями всіх віросповідань: від равинів до шаманів. Мені, втім, цей задум видається не більше, ніж піар-акцією.

Фінанси, окупність і прокат

Навіть якщо всі глядачі, яких можуть вмістити протягом 24 годин кожен з 24 днів два театри, куплять найдорожчі квитки, отримані від паризької прем'єри гроші стануть краплею в морі (і це не перебільшення) від тих сум, у які за 13 років проекту інвесторам обійшлося створення "Дау". Розмір витрат на пальне не розголошується, в пресі називать різні суми, однак весь масштаб того, що відбувалося і відбувається, здається, можна прирівняти до бюджету великого голлівудського блокбастера. Окупність його навіть за найсприятливішого розвитку подій виглядає, м'яко кажучи, сумнівною, і ця сторона проекту - чи не найзагадковіша.

Довгий час ім'я головного інвестора трималося в таємниці, учасники проекту його і зараз не афішують. Однак воно давно вже перетворилося на секрет полішинеля. Головне джерело фінансування - російський олігарх Сергій Адоньєв, співвласник компанії Yota і спонсор президентської кампанії Ксенії Собчак. Пан Адоньєв - відомий меценат, крім "Дау" він підтримує і Теодора Курентзиса, і "електротеатри Станіславського". Він навіть лауреат премії міністерства культури Росії "Меценат року". Проте масштаби "Дау" значно перевершують всі інші арт-проекти Адоньева, і якщо йдеться дійсно про меценатство в чистому вигляді, то це викликає подив на межі остраху.

Є ще один аспект фінансування проекту, який окрім суто матеріального, має ще й політичний сенс.

На виробництво "Дау" були виділені кошти російського міністерства культури. Однак за умовами фінансування, проект мали реалізувати в певний термін. Коли цього не відбулося, міністерство 2015 року почало вимагати гроші назад, і їх повернули.

Натомість "Держкiно" - міністерство кіно України - незважаючи на зрив термінів, не вимагало повернення своїх інвестицій, зроблених ще в період зйомок в Харкові, і в результаті перший 5,5-годинний показ - однієї з безлічі можливих - версій "Дау" відбувся в квітні 2018 року в Києві. Випадок як на теперішній час екстраординарний: в умовах лише наростаючого, зокрема і культурного, протистояння між двома країнами Україна підтримує російський кінопроект.

Станислав Шушкевич, бывший Госсекретарь РФ Геннадий Бурбулис, профессор Оксфордского университета Робер Сервис, первый епрезидент независимой Украины Леонид Кравчук. Копирайт изображения Phenomen Films
Image caption Згодом проект "Дау" настільки розрісся, що вийшов за межі мистецтва і науки і охопив історію і політику. На знімку учасники конференції "Головні дійові особи політичної міфології: як окремі особистості та колективи стають історією". Зліва направо: перший президент незалежної Білорусі Станіслав Шушкевич, перший і єдиний держсекретар РРФСР Геннадій Бурбуліс, професор Оксфордського університету Робер Сервіс і перший президент незалежної України Леонід Кравчук

При цьому жодного, принаймні, очевидного, актуального політичного змісту в стрічці немає. Що робить його появу в Росії більш імовірною - кількість нецензурної лексики в ньому безмежна, запікати її не вдасться, та й Хржановський на це не піде.

Втім, прокатної версії - тієї, яка могла б як цілісний кінопродукт вийти на екрани кінотеатрів - поки, наскільки мені відомо, не існує. Кажуть про появу рано чи пізно тригодинного прокатного варіанту, але як далеко просунулися в його створенні Хржановський з колегами, поки не зрозуміло.

Питання

Хвиля у ЗМІ і соцмережах зводить розмову про зміст і проблематики "Дау" до якихось простих, навіть примітивних формул. Постійно доводиться чути про насильство, секс, маніпулювання людьми, про безжальний та бездушний експеримент над ними.

Розмови про насильство відкидаю зразу. На тлі того, що відбувається в комерційному кінематографі, насильство "Дау" - дитячий белькіт, і не це - є головною проблемою цього проекту.

Винесення мистецтва за межі мистецтва і вторгнення в реальне життя людей ставить серйозні питання про правомірність таких дій художника. Нас запевняють, що ніхто з учасників проекту не робив нічого проти своєї волі і в будь-який момент міг з нього вийти. Але все одно багато сцен, а то й цілі фільми викликають душевний дискомфорт. Сформулювати його дуже складно.

Все - аж до білизни - мало чітко відповідати епосі Копирайт изображения Phenomen Films
Image caption Все - аж до білизни - мало чітко відповідати епосі

З одного боку, це захват і здивування перед мужністю людей - людей реальних, а не напівляльок з телевізійних реаліті-шоу, що зважилися на таку відверту демонстрацію свого особистого життя. З іншого боку, співчуття до людей, які втратили під час тривалого експерименту, а іноді не усвідомлювали повною мірою взаємодію мистецтва і реальності.

Що дозволяється митцю? Як далеко він може заходити в своєму витворі, коли об'єктом його є живі люди? Чи здатне служіння мистецтву спокутувати моральні втрати? Чи не зазнає в умовах тотального контролю художника корупції саме мистецтво, перетворюючись на задоволення амбіцій у непомірних масштабах?

Відповідей на ці фундаментальні питання у мене немає. Як немає, я розумію, і у багатьох з тих, хто бачив "Дау", і навіть і деяких з тих, хто брав участь у його створенні.

Очевидно одне - Ілля Хржановський вийшов не лише на якийсь раніше небачений рівень усвідомлення взаємодії мистецтва і реальності, а й на новий рівень усвідомлення природи людини. І зробив це в гігантському, дійсно безпрецедентному масштабі.

Саме цим і визначається такий значний інтерес до його роботи.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

***

Також на цю тему

Новини на цю ж тему