Від Афганістану до Донбасу: "Уявити не міг, що на мене чекає ще одна війна"

Володимир Сакун
Image caption Володимиру Сакуну довелося пройти і Афганістан, і АТО

30 років тому Радянський Союз завершив виведення своїх військ з Афганістану. Цьому передували 10 років збройного конфлікту, який навіть за найскромнішими оцінками забрав життя 600 тисяч людей.

Петро Порошенко минулого року поставив вторгнення СРСР до Афганістану в один ряд з сучасними подіями на території України.

Обидва конфлікти розділяють десятиліття, проте чимало українців встигли взяти участь в обох.

Один із них — 50-річний киянин Володимир Сакун. Він розповів BBC News Україна, як це — пережити одразу дві війни, чи вважає себе окупантом і яка армія сильніша: радянська зразка 1988 року чи сучасна українська.

Служба в Афганістані і "9 рота"

Копирайт изображения AFP
Image caption 1989 року Радянський Союз завершив виведення своїх військ з Афганістану.

В Афганістані я опинився так само, як і всі. Мені вже було 18, вибору я не мав - до армії призвали як солдата строкової служби.

Спочатку забрали в "учебку" в Фергані (місто на сході Узбекистану. - Ред.), а вже звідти ми стрункими рядами покрокували на територію Афганістану. Розійшлися хто куди - по різних підрозділах.

Я воював з 1987 по 1988 рік - загалом півтора роки. Служив командиром розрахунку зенітної установки у 345-му окремому парашутно-десантному полку.

Це той самий полк, про який свого часу зняли "Дев'яту роту". Так вийшло, що я відбував службу якраз у той самий період, що описаний у фільмі, брав участь у тій самій бойовій операції - називалась "Магістраль" - щоправда, не в тому конкретному бою.

Для місцевого населення ми, за великим рахунком, були окупантами.

Звісно, в очі нам про це не завжди говорили, але і без того було очевидно, що раді нам далеко не всі: ми прийшли на їхню землю, і вели там бойові дії - яке ще могло бути до нас ставлення.

Це можна зрозуміти: в Афганістані загинуло чимало мирних жителів. Але по-іншому й бути не могло - відрізнити мирних від немирних на війні непросто. Тим більше, народ афганський своєрідний: сьогодні вони копаються в землі, а завтра міни розставляють.

"Що ми забули на чужій землі?"

Копирайт изображения Robert Nickelsberg/Getty

Як я тоді сприймав все, що відбувається? Скажу так: ми були всього-на-всього гвинтиками однієї великої машини під назвою СРСР.

Ми, молоді хлопці з різних куточків Союзу, не були якимись злочинцями чи учасниками бандформування - нас призвали до радянської армії як солдатів.

Хто такі солдати? Це люди, які виконують накази. Ідеологія тоді працювала так, що ми просто повинні були робити, що нам кажуть. І ми робили.

Це вже потім виникло розуміння: "А що ми взагалі забули на чужій землі?". Але на той момент ми просто виконували свій солдатський обов'язок.

З часом всі все усвідомлювали - тим більше, що навколо гинули мирні люди. Думаєте, нам їх було не шкода?

Одне життя - дві війни

Коли війна скінчилася, я повернувся додому. За фахом я вчитель фізкультури, реабілітолог. Довелося шукати роботу: відтоді ким тільки не працював - і масажистом, і водієм, і начальником охорони. Ну і сім'я є - троє дітей, тепер ще й стільки ж онуків.

Звісно, після Афганістану я навіть подумати не міг, що у цьому житті на мене чекає ще одна війна. Але потім трапився Майдан, з якого все і закрутилося.

Я був учасником "Афганської сотні" Самооборони. Ми не виступали ні за Майдан, ні за владу: були, я б сказав, радше "стіною" між протестувальниками і правоохоронцями. Робили все, щоб не було серйозних зіткнень.

Ну а коли почалися події на Сході, поступово втягнулися в процес і пішли добровольцями в батальйон "Айдар", де створили свою штурмову "Афганську роту", яка існує й досі.

До неї входять не лише "афганці", але саме ми були її кістяком. Вже потім почали набирати туди нових людей - зокрема і молодь.

На Донбасі я був, фактично, від самого початку - з серпня 2014 до осені 2015 року, якраз коли велися основні бойові дії.

Ми зокрема брали участь в боях за Червоний Яр, обороняли Луганську ТЕС, відбивали блокпости.

Утримували Хрящувате і Новосвітлівку під Луганськом, билися 15 днів. Нам обіцяли підкріплення, але отримали ми його лише частково. Зрештою змушені були відійти: з флангів підійшли росіяни, які злякалися, що ми можемо повністю оточити Луганськ - тоді, у серпні 2014, ми були за крок від того, щоб замкнути його в кільце.

Це був перший захід російських військ на Донбас - усі "котли" за їх участю відбудуться вже згодом.

(Росія заперечує, що брала участь у військових діях на території України. - Ред.)

Скільки всього "афганців" воювали в АТО - сказати важко. З кимось я перетинався, про когось чув - підозрюю, що наші хлопці були майже в кожному підрозділі. Хоча й не в масовій кількості.

Багато їх бути і не могло: люди мого віку, яким трохи за 50, - це останні призови, що воювали в Афганістані. Ми ще вважаємо себе відносно молодими - принаймні зброю в руках тримати можемо. А ті, хто починав війну, - це вже, фактчино, дідусі.

Бронежилет, автомат, боєкомплект, "муха", гранати - на тобі 45 кілограмів додаткової ваги. При цьому треба ще й мати змогу рухатися, бігти, йти в атаку, відступати, боронь Боже, - це не для тих, кому за 60.

"Ті, хто критикують афганців, просто не знають життя"

Копирайт изображения Getty Images

В Україні є "гарячі" - найчастіше молоді - люди, які іноді кажуть про ветеранів Афганістану дурниці, звинувачують нас у тому, що ми брали участь в "загарбницькій" операції СРСР, що ми в чомусь винні.

Що їм сказати? Хлопці просто трішки життя не бачили, не жили в той час і не знають, чим був Радянський Союз.

Як не крути, це була тоталітарна держава і виступати проти неї… Я, приміром, був кандидатом у члени КПРС. Не тому що дуже хотілося, а тому що розраховувати на якесь майбутнє без членства в партії було неможливо.

Не знаю, може, варто розповісти всім тим хлопцям про історію СРСР, аби вони усвідомили, що це таке.

Після Афганістану важко було уявити, що доведеться знову братися за зброю. Я там так настрілявся, що мене коли друзі потім кликали на полювання, я їм завжди казав: "Хлопці, вибачайте, але давайте якось без мене".

Але у 2014 трапилося те, що трапилося. Крим, Донбас - всі все знають. У нас, "афганців", просто не було іншого виходу. Ми побачили, що відбувається на Сході, які великі втрати, як гинуть наші хлопці. І було зрозуміло, чому: бойового досвіду - нуль.

Ми поїхали до них. Спочатку - щоб навчати їх, а потім - щоб воювати з ними пліч-о-пліч.

Україна - не Афганістан, це моя держава. Земля, на якій я народився. Я захищав і захищатиму її - маю на це повне право, хто б що не казав. Це цінності, які не змінюються.

Що робити з Донбасом?

Копирайт изображения UNIAN
Image caption Вирішити конфлікт на Донбасі можна тільки політичним шляхом, вважає Володимир Сакун

Питання не в тому, щоб відстріляти росіян, а в тому, щоб зупинити їх і пояснити, що чинити так, як чинять вони, - не можна.

Вирішити цей конфлікт можна тільки політичним шляхом - разом зі США, Європою й усім світом зробити так, щоб Росія пішла з нашої території. Тут нам допоможе тільки дипломатія.

А "гарячі голови" можуть кричати про повномасштабний військовий наступ на "ЛНР" і "ДНР" скільки завгодно.

Вони просто не розуміють, що таке брати населений пункт "в лоб" і вибивати противника з міста. Це - колосальна кількість загиблих, зокрема й серед мирних жителів. Про те, скільки російських військ стоїть на кордоні і чекає на цей привід, я взагалі мовчу.

На жаль, українська армія все ще заслабка - попри всі розмови. Її свідомо руйнували впродовж багатьох років і зараз ми тільки починаємо робити перші кроки до її відродження.

Скажу, що знаю не від когось, а тільки те, що бачив сам: радянські підрозділи зразка 1987-1988 років в Афганістані по взаємодії, по зв'язку, артилерії, авіації, по управлінню бойовими групами - в рази перевершували сучасну українську армію.

Аби вийти на схожий рівень, нам доведеться ще дуже багато попрацювати.

Хочете поділитися з нами своїми життєвими історіями? Напишіть про себе на адресу questions.ukrainian@bbc.co.uk, і наші журналісти з вами зв'яжуться.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram!

Новини на цю ж тему