"Я лишався з дівчиною-садисткою. Боявся, що вона мене вб'є"

"Я боявся своєї дівчини-садистки, але жив з нею" Копирайт изображения BBC THREE/SENTURY FILMS

Алексова партнерка стала першою жінкою в Британії, яку ув'язнили за примус і тотальний контроль.

Тепер чоловік намагається боротися з суспільним осудом, що змушує замовчувати насильство над чоловіками.

Стаття містить матеріал, який може засмутити

Алекс Скіл, 22 роки

Ніколи не забуду того моменту, коли моя дівчина Джордан вперше обварила мене окропом. Загнавши мене в куток кімнати будинку в Бедфордширі, який ми винаймали разом, вона нависла наді мною з чайником у руці.

На той час ми вже три роки жили разом. І те, що починалося з дрібниць (наприклад, вона вказувала мені, що не треба носити одяг сірого кольору чи їй не подобається моя зачіска), перетворилось на дев'ятимісячне пекло фізичного насильства. Я дуже її боявся.

У мене досі перед очима та перша крихітна краплина води, що впала тоді на шкіру. Все відбувалося, ніби в режимі вповільненої зйомки. Кипляча вода обварила мою шкіру. Такого дикого болю я не відчував ще ніколи. Я благав її зглянутися, пустити мене у ванну з холодною водою - інших варіантів я не мав, тільки це могло полегшити пекельний біль від опіків.

Вона дозволила мені залізти у ванну, і миттєво настало полегшення. Не передати словами, яке це неймовірне відчуття - коли після опіку окропом занурюєшся в крижану воду. Найприємніше в світі. Та вона звеліла мені вилазити - погрожуючи обварити мене знову.

Якби я застогнав, поскаржився на біль, вона б сказала: "То залазь у ванну". А після того все повторилося б знову - я був би змушений вийти з ванни. Вона обожнювала такі жорстокі ігри. Хотіла повністю контролювати все моє життя. Пам'ятаю, як лежав у ванній і дивився на своє голе тіло. Здавалося, що мене запекли в духовці. Шкіра облазила. То було нереальне жахіття.

Копирайт изображения BBC THREE / CENTURY FILMS

Останні дані соціологічного опитування щодо злочинів, скоєних у Англії та Вельсі, свідчать, що протягом року до кінця березня 2018-го приблизно два мільйони дорослих віком від 16 до 59 років стали жертвами домашнього насильства. І більш ніж третина з них - чоловіки.

Також за приблизними оцінками, один з п'яти британських підлітків зазнавав фізичного насильства з боку дівчини чи хлопця.

З чоловіками таке відбувається значно частіше, ніж нам відомо. За 2017 рік поліцією Англії та Уельсу зареєстровано майже 150 000 випадків домашнього насильства над чоловіками - удвічі більше, ніж було заявлено 2012 року. Втім, за даними однієї доброчинної організації, менше ніж 1% притулків для людей, що постраждали від домашнього насильства, призначені для чоловіків. Як виявилось, у Лондоні немає жодного такого закладу.

Копирайт изображения BBC THREE / CENTURY FILMS
Image caption Алекс (праворуч) і Джордан

У 2012 році, коли ми з Джордан Ворт познайомились у коледжі, нам обом було по 16 років. Вона дуже добре вчилася в школі й вступила до Гартфордширського університету, де вивчала образотворче мистецтво. Джордан хотіла стати вчителькою. Ті кілька місяців усе було чудово. Ми класно проводили час, займалися звичайними справами: дивились кіно, ходили на прогулянки. Мені було приємно казати друзям, що в мене з'явилась дівчина. Вони питали: "Як минули вихідні?" - а я міг відповісти, що провів їх із нею.

А потім, через кілька місяців, сталася низка дивних подій. На той час здавалося, що їй просто потрібна увага. Мої батьки взяли нас у поїздку до Лондона, щоб ми разом подивились "Короля-лева". І там Джордан раптово зникла. Ми всі її досить довго шукали, а коли нарешті знайшли, виявилося, що вона сидить біля рецепції й регоче, аж заходиться. Усе це було якось дивно. Згадуючи цей випадок тепер, я думаю, що таким чином вона намагалася викликати в мене паніку й змусити за неї переживати, щоб міцніше прив'язати до себе.

Але мине зовсім небагато часу, й Джордан повністю ізолює мене від друзів і родичів. Вона заборонила мені з ними бачитися і навіть перебрала на себе керування моїм профілем у Facebook - це класична тактика домашнього насильства. Мені не було до кого звернутися.

Копирайт изображения BBC THREE / CENTURY FILMS
Image caption Алекс святкує 18-й день народження з мамою і братом-близнюком Люком

Вона забороняла мені їсти, тому я сильно схуд.

Я намагався їй протистояти, але вона звинувачувала в усьому мене й знаходила спосіб створити мені проблеми.

Я знав, що ні в чому не винен, але вона постійно мене переконувала в протилежному. Зрештою, починаєш думати: "Що я роблю не так?". Намагаєшся зробити щось по-іншому, але знову щось не так - у відповідь чуєш скарги на те, що ти змінився.

Коли вона казала: "Мені не подобається сірий колір" чи "Я не люблю ці туфлі", я думав: "Добре, не буду їх носити". Бо хотів справити на неї враження. Але насправді вона ліпила з мене те, що було потрібно їй. Це підриває твою впевненість. І в цій битві тобі не перемогти. Від власного безсилля опускаються руки.

У нас народилося двоє дітей, і я сподівався, що щось зміниться. Діти, звісно, хоч і були маленькими, бачили, що діється. Вона їх не била, але я постійно боявся, що вона зганятиме зло на них, якщо я її покину. Тому я не зміг піти.

Авжеж, у нас із Джордан були й по-справжньому приємні моменти - я був щасливим, коли ми сміялися разом і розважались. Тому назвати наші стосунки суцільним жахіттям не можу. Мені дуже хотілося, щоб усе налагодилося. Зрештою, я її кохав.

Через півтора роки психологічне насильство переросло в фізичне.

Почалося з того, що вона, лягаючи спати, клала поряд із собою скляну пляшку. Джордан звинувачувала мене в тому, що я займаюся різним неподобством з іншими жінками: розмовляю з ними чи переписуюся, хоча насправді такого не було. Вона постійно повторювала, що їй повідомляють про це інші люди. (Вже згодом я дізнався, що все це були вигадки.)

Потім, дочекавшись, коли я засну, вона била мене по голові пляшкою. І вимогливо запитувала: "Ти про що думаєш?".

Копирайт изображения BBC THREE / CENTURY FILMS

З часом я перестав відчувати біль. Просто звик до нього, він більше не дошкуляв. Тому Джордан вирішила, що настав час підняти ставки. І знайшла гірший спосіб мене мучити. Після пляшки настала черга молотка. А потім - усе, до чого могла дотягтися, аби мене угріти.

Наприклад, зарядка від ноутбука. Обкрутивши кінець дроту навколо зап'ястка, Джордан розмахнулась і вперіщила мене по голові металевою вилкою.

Зацебеніла кров, полилася на підлогу. Я закричав: "Будь ласка, допоможи мені!". А вона розвернулась і, сміючись, пішла сходами нагору. "Та, хоч здохни, - сказала вона. - Нікому нема до тебе діла".

З часом Джордан перейшла до ножів. Вона робила мені порізи. Одного разу лише дивом не зачепила велику артерію на руці. Далі був окріп.

Я мав опіки третього ступеня. Щоразу, коли я звикав до болю, вона переходила на наступний рівень. А після окропу мала бути смерть.

Копирайт изображения BBC THREE / CENTURY FILMS

Авжеж, я боявся Джордан, боявся того, на що вона здатна.

Я відчував: якщо комусь про це розповім, вона мене вб'є. У лікарні я розповідав, що перечепився і вдарився головою або що ненароком обварився гарячою водою в душі.

Сусіди кілька разів викликали поліцію, коли чули крики, а я знаходив виправдання для Джордан і брехав. Нічого доброго в цьому немає, але так я рятував своє життя. У мене були синці під очима та інші травми. Вона замащувала їх тональним кремом, бо хотіла приховати сліди своєї діяльності.

Я відчував, що тіло мені відмовляє, бо втратив 30 кілограмів.

Вже опісля лікарі сказали, що ще 10 днів - і я помер би, бо занадто довго голодував і мав надзвичайно тяжкі пошкодження.

Але 2018 року настав кінець усьому - коли поліцейський прийшов до нас удруге після попереднього візиту і допитав мене. Вся жахлива правда вийшла назовні. На той час мої травми були дуже тяжкими, а виснаження і втрата ваги сягнули критичної точки. Доти я заперечував усе. Але терпіти далі не мав сил.

Копирайт изображения BBC THREE / CENTURY FILMS
Image caption Алекс у критичному стані (знімок з нагрудної камери поліцейського під час візиту після виклику)

Якби на тому етапі не втрутилася поліція, я б уже лежав у землі. Жодних ілюзій щодо цього я не маю.

Мені пощастило (так би мовити), що на моєму тілі було так багато беззаперечних доказів тортур, завдяки яким вдалося відправити Джордан за ґрати.

Я думаю, що до таких вчинків її спонукала звичайна заздрість. Вона заздрила моїм чудовим близьким стосункам з родичами, з прекрасними друзями. Тому ізолювала мене від них. Вона відібрала в мене все, що я мав. Пам'ятаю, як одного разу Джордан процідила: "Я хочу зламати тобі життя".

Один з шести чоловіків рано чи пізно стає жертвою домашнього насильства, але тільки один з 20 звертається по допомогу.

Джордан ніколи не відчувала каяття. Навіть коли поліцейські знову прийшли, щоб забрати її на допит. На записах поліцейських камер у неї винуватий вигляд. Але я думаю, її більше турбувало те, що її спіймали на гарячому, ніж те, що вона зі мною зробила.

У суді вона визнала себе винною, але, мабуть, лише для того, щоб їй зменшили термін покарання.

Копирайт изображения BBC THREE / CENTURY FILMS
Image caption Джордан на допиті в поліції

Я не знаю, як Джордан виправдовувала таку поведінку сама для себе. На мою думку, люди, які піднімають руки на своїх близьких, просто ловлять від цього кайф. Це як наркотик, як залежність.

Що далі, то міцнішою стає впевненість у тому, що їм усе зійде з рук. Тому вони дедалі більше дають волю рукам. Таке відчуття, що вони в раю, а ти - в пеклі.

Вони отримують те, що їм дуже потрібно. Цілковитий контроль. А тобі дістається те, чого ти за всяку ціну хотів уникнути в житті, і навіть більше. Усе це триває, аж доки їх не викриють. Отоді їх це б'є обухом по голові.

Ще до знайомства з Джордан я чув про чоловіків, із яких знущалися вдома. Я усвідомлював, що вона робить. Знав, що це дуже погано. Та тільки не знав, чим зарадити.

Поки все це відбувалося, я не зміг би назвати жодної статті, за якою її можна заарештувати, такий був дезорієнтований.

Хоч яким дивним це здається, я не поспішав розвернутися і накивати п'ятами. Вибратися з тієї ситуації я не мав жодних шансів. Бо не мав у житті абсолютно нічого. Плюс, авжеж, у нас було двоє дітей.

Я просто сподівався, що вона припинить з мене знущатися. Якщо за день я діставав на одного стусана менше, то вже було свято. Отак просто.

Найбільше мене турбували діти, щоб з ними все було гаразд. Не можна казати людині в такій ситуації, щоб вона не була ганчіркою і пішла від мучителя.

Ось у чому найбільша прикрість. Ви можете тільки запевнити: "Якщо тобі потрібно буде поговорити, вилити душу, ти завжди можеш звернутися до мене".

Копирайт изображения BBC THREE / CENTURY FILMS
Image caption Алекс із донькою Айріс на руках після того, як його виписали з лікарні

У квітні 2018 року Джордан засудили до семи з половиною років ув'язнення.

Вона визнала себе у насильницькому поводженні й умисному заподіянні тяжких тілесних ушкоджень. Але я після цієї новини не відчув нічого. Тепер мене вже мало що хвилює.

Раніше, коли вигравала футбольна команда, за яку я вболівав, я надзвичайно радів. Тепер єдина моя реакція - щось типу "виграли, от і добре". Гадаю, що це через психічну травму, яку я пережив.

Коли оголосили вирок, я подумав: "Нарешті правосуддя взяло гору". І тільки трохи згодом відчув полегшення - неначе кам'яна брила звалилася з плечей. Вже знаючи, що вона їде в тюремному фургоні до в'язниці, я вперше за п'ять років зміг озирнутися через плече без найменшого страху за своє існування.

Діти ще не розуміють, що діється. Я зберіг багато інформації (судові документи й таке інше), щоб вони могли прочитати, коли підростуть. Коли вже подорослішають достатньо, щоб зрозуміти, я їм усе поясню. А якщо одного дня вони мені скажуть: "Тату, ти все правильно зробив", то більше мені нічого не треба буде.

Джордан стала першою жінкою в Британії, яку засудили до ув'язнення за контролююче або насильницьке поводження.

Це доказ того, що тепер на таку поведінку не дивляться крізь пальці. Чоловіки не хочуть розповідати, що з них знущаються вдома, бо не хочуть стати об'єктами суспільного осуду.

І навіть поліція часто не сприймає насильство над чоловіками всерйоз. Кампанії проти домашнього насильства не враховують чоловіків. Це неправильно. Хіба потяг до насильства залежить від статі?

Я не настільки дурний, щоб вважати всіх жінок такими, як Джордан. Але до нових стосунків поки що не готовий. Я просто хочу насолоджуватися тим, що радувало мене в дитинстві. Бо Джордан усе це відібрала й знищила, як і футбольні трофеї, квитки на футбольні матчі, всі речі на згадку. Усе зникло.

Мені довелося по цеглинці відбудовувати життя з нуля, і я впорався з цим - завдяки доброчинним організаціям, які опікуються чоловіками, що постраждали від насильства.

А в майбутньому хочу відкрити притулок для потерпілих чоловіків.

Копирайт изображения BBC THREE / CENTURY FILMS

Мені часом здається, що я залишився живим лише для того, щоб донести важливість проблеми до суспільства. Чому той ніж не влучив у артерію? Чому жоден удар не виявився смертельним?

Після незліченних ударів по голові в мене не було жодного перелому черепа. Це дивує і не дає мені спокою. Чому? Напевно ж, є якась причина. І вона в тому, щоб допомагати людям. Я лише сподіваюся, що життя інших жертв покращиться.

Записала Софі Гейдок

Хочете поділитися з нами своїми життєвими історіями? Напишіть про себе на адресу questions.ukrainian@bbc.co.uk, і наші журналісти з вами зв'яжуться.

Хочете отримувати найцікавішістатті в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Новини на цю ж тему