"Відео розстрілу не можу дивитися". Як родичі "Небесної сотні" згадують рідних

Чміленко
Image caption Віктор Чміленко-молодший з фото батька Віктора Чміленка-старшого, що загинув на Майдані п'ять років тому

Віктор Чміленко-молодший втратив на Майдані батька, а Микола Тарасюк - сина.

Смерть Віктора Чміленка-старшого зафільмував іноземний журналіст - на відео видно, як 20 лютого на Інститутській чоловік у касці підбігає з ношами й кілька разів питає про пораненого: "Де він"? Це виявилися його останні слова - за мить лунає постріл і Віктор падає.

Іван Тарасюк також загинув на Майдані 20 лютого 2014 року - кулі пробили голову та легені.

BBC News Україна поспілкувалися з їхніми рідними у п'яту річницю загибелі "Небесної сотні" - родичі зібралися біля Вищої кваліфікаційної комісії суддів, щоб запитати про те, чому не відбувається судова реформа і так повільно розглядають справи про смерті на Майдані.

Обоє чоловіків посміхаються, коли пригадують своїх рідних, яких втратили п'ять років тому. Але посмішки зникають, коли вони повертаються думками у 20 лютого 2014 року.

Віктор Чміленко-молодший

У батька була жага змінити державу. Він подорожував у Європу, бачив різницю рівня життя, й у нього було бажання, щоб його діти і внуки жили краще.

З перших днів бував на Майдані - що у Києві, що в Кропивницькому.

Завжди пускали його і підтримували у всіх починаннях. Але саме коли він їхав 18 лютого, не хотіли відпускати...

Казали: "Не їдь, відпочинь вдома". Мабуть, передчували.

Копирайт изображения Скріншот з YouTube
Image caption Віктор Чміленко-старший (з ношами) за кілька секунд до пострілу

Потім я подзвонив, а мені лікар представився, що це не папа. І повідомив, що його більше немає...

По цей день не можу дивитися ні відео, ні слухати, як він говорить на записах.

Навіть на фото важко дивитися - така туга і сум.

Тому стараюся не дивитися, психологічно не готовий до цього.

Біль за п'ять років взагалі не пройшов.

Image caption Віктор Чміленко-старший посмертно отримав звання "Героя України", а на його честь назвали одну з вулиць у Кропивницькому

Батько сниться. Після кожного сну заспокоююся, але потім приходить сум.

Ці смерті були не даремні. Кожна людина приносить свій внесок у державу. Думаю, з часом все зміниться й стане так, як добивалися наші рідні на Майдані...

А за смерть у першу чергу відповідальні наші гаранти, чиновники, які мали б змусити відповісти перед законом тих людей, які повбивали наших рідних. Але всі повтікали.

Звичайно, маю надію, що буде логічний кінець, і всі виконавці і замовники понесуть покарання. Якщо не при житті, то там. (Показує рукою на небо. - Ред.)

Микола Тарасюк

Іван приїхав на Майдан зранку 19-го лютого.

Один день побув, а 20-го зранку йому в сонну артерію влучила куля. О 9:12 ранку його застрелили.

Він хотів приїхати і раніше, коли побили студентів. Казав: "Влада не повинна бити людей".

А коли побили у Маріїнському парку, був клич з Майдану про допомогу, він каже: "Тату, я медик, треба їхати допомогти".

Копирайт изображения ГО "Родина героїв Небесної сотні"
Image caption Івану Тарасюку був 21 рік, він працював молодшим медичним працівником. Перед цим служив у армії

Я сказав: "Так, треба - то треба".

Про слідство. Зараз затримали лише шість людей (Мова про силовиків, яких підозрюють у вбивствах "майданівців". Водночас 11 так званих "тітушок" вже отримали реальні строки у в'язниці. - Ред.)

На судах по перших п'ятьох ми були, боролися там, нам куртки рвали. Їх хотіли випустити, але ми 11 годин сиділи у суді. Стримали, і їх не випустили.

Слідство йде.

Image caption Родичі "Небесної сотні" біля Вищої кваліфікаційної комісії суддів

Але от якось викликали до прокуратури і я там спитав: "Скільки може тривати це слідство?"

Мені відповіли: "У Прибалтиці ще не все розслідували (Події 1991 року у Вільнюсі, де радянські війська штурмували телецентр. - Ред.), а ви хочете так швидко?"

То я кажу: "Тут всі рідні повмирають, поки ви розслідуєте". І пішов звідти.

Я знаю, що до смерті мого сина причетна "чорна рота" (Рота спецпризначення київського "Беркуту". - Ред.).

Копирайт изображения УНІАН
Image caption Колишні бійці "Беркута" з так званої "чорної роти"

Я у них питав на суді, чому вони стріляли. Вони кажуть: "Був наказ". Потім: "Бо у "майданівців" була зброя".

Але ж у вас були снайперські гвинтівки, і ви не бачили, що стріляли у беззбройних людей?

Ті, кого затримали, вони сміються. Вони не каються.

А зразу ще й провокували нас. От Байдовській (Матері загиблого на Майдані Сергія Байдовського. - Ред.) батьки "беркутівця" казали: "Ви синів виховали вбивцями".

Копирайт изображения УНІАН

Чесно скажу, я йому на це відповів: "Що ти хочеш? Твій син вбив її сина, а ти ще до неї діло маєш? Я зараз подзвоню, вас тут закопають".

І тоді вони затихли.

Віра у справедливість є.

От тих пару людей, які вже є - їх посадять. Але ще б знайти тих, хто давав накази - так було б правильно.

Копирайт изображения nebesnasotnya.com
Image caption Іван Тарасюк також отримав посмертне звання "Героя України"

Син завжди зі мною. Прошу його про мир, коли він мені сниться.

Одна у мене була дитина. Зараз ми залишилися одні.

Тоді, 20-го лютого, я йому дзвонив: "Сину, стань на тому місці, де стоїш, і постій 5-10 хвилин. І все буде добре".

А він мені каже: "Тату, а як я потім буду людям в очі дивитися?"

Через півгодини його не стало.

Коли загинув Нігоян, ми з ним плакали. Казали, що от чужі люди гинуть за Україну, а де ж наші герої?

А він сказав: "Тату, будуть і наші". Як у воду дивився.

Але то було горе чуже. А своє - не пережити, кажу чесно.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Новини на цю ж тему