"В руку або в рот пензлика - і малюємо". Історії бійців, які знайшли себе після війни

Олександр Воробей
Image caption Олександр Воробей

5 років тому розпочалася Антитерористична операція на Сході, яка у 2018 році переросла в Операцію об'єднаних сил.

Десятки тисяч мешканців України взяли участь у цій війні. Як склалися їхні долі після повернення?

Кореспонденти BBC News Україна підготували історії про те, як люди заново збирали себе докупи (і деякі - буквально) після повернення з війни.


Харків. Олександр Воробей

"Джгут в мене один, а ноги-то дві"

Гострий, харизматичний, для спецпризначенців. Це - про найпопулярнішу модель харківського виробництва - диверсійний ніж "Помста".

Його автор - ветеран АТО Олександр Воробей: "Я хотів, щоб з одного боку він міг пробити елементи спорядження. З іншого боку, (я кажу такі жорстокі речі зараз) завдавав широкі рани. Щоб коли він вже у вражину влазив, щоб йому не хотілося воювати більше взагалі!".

"Помста" народилася у шпиталі, коли біль зводив бійця з розуму майже 24 години на добу. Нині зі свого поранення Олександр жартує.

До війська пішов добровольцем з Майдану. Наприкінці липня 2014 року у Пісках на Донеччині отримав кульову рану, а два ВОГи - гранати з підствольного гранатомета - розірвалися під ногами.

Олександр Воробей Копирайт изображения ВВС
Image caption Олександр Воробей

"Мені ноги побило, я заповз за грушу. Постріляв трошки. Думаю, час щось з цим робити. Джгут зірвав, дивлюся - джгут в мене один, а ноги-то дві. І воно херачить (кров), що з однієї, що з другої. Що ж мотати?".

Боєць дивом вижив, втративши майже чотири літри крові. Вчився заново ходити.

"У мене автомат був 61-го року, одноліток моєї мами. І до нього був штик-ніж - частина автомату, яку не можна втратити, - пригадує Олександр - це абсолютний непотріб. Я бачив, як на ньому недопалок кріпили, щоб пальці не обпекти. Але різати ним неможливо".

Під час військових завдань чи у побуті армійці зазвичай використовували власні ножі іноземного виробництва. Олександр вирішив зробити українську сталь. Ножову справу розпочинав з товаришем у сараї.

Зараз у ветерана свій виробничий цех та команда з трьох працівників, яка виробляє 160 лез на місяць за власною технологією.

Ножі
Image caption Вироби Олександра Воробея

"Кожен роботодавець мріє про працівника, який працюватиме до смерті", - посміхається ветеран. У нього своя філософія відбору кадрів. Роботу пропонує учасникам бойових дій, навіть якщо колишні бійці не планують працювати довго:

"Коли я знаю, що є хлопець, який реально повоював, а не десь там "корочку" отримав, руки в нього прямі, працювати він вміє, та з півроку йому треба пересидіти, я кажу - хочеш, працюй в мене".

Штурмовики, ножі для піхоти, "гнів Господа" для самозахисту - харків'яни виробляють близько двох десятків оригінальних моделей, попит на які лише зростає. Секрет успіху у максимальній функціональності: "99,9% виробників ножів не вміють на них битися. А ми спочатку навчилися на них битися, а тоді почали їх робити".

Олександр майстер спортивного ножового бою. Готує інструкторів та навчає роботі з ножами солдатів ЗСУ, спецпризначенців та нацгвардійців. Став у нагоді і бойовий досвід побратимів.

У співпраці з шведським снайпером Міхаелем Скілтом, товаришем Олександра, з'явилося лезо для снайперів: "Робимо макети. Тестуємо, корегуємо. Адже на передовій не буде ідеальних умов".

Завдяки прибутковості справи харків'яни можуть дарувати цілі партії продукту українським військовим.

Нагору


Одещина. Володимир Калюжний

"Я знав, що він загинув. Але як можна сказати мамі або дочці про це?"

"Я тільки з Майдану приїхав, а на село прийшли повістки, десь штук сто. Коли дізнався, що хлопці їх отримали - відразу поїхав у військкомат. Без запрошення. І потрапив у 18-й мотопіхотний батальйон", - Володимир Калюжний з села Курісового, що на Одещині, розповідає, як у 2014 році опинився на Сході.

Для нього це було складне рішення. З одного боку - бажання захистити Україну, іншого - дружина з інвалідністю та 7-річний син.

"Але родина мене зрозуміла".

Володимир Калюжний у Маріуполі, 2014 рік. Копирайт изображения Архів Володимира
Image caption Володимир Калюжний у Маріуполі, 2014 рік.

Про службу на сході говорити важко, особливо про те, як втратив друга та односельця Михайла Святковського.

"На мене відразу вийшли рідні Михайла, бо прочули, що щось трапилось. Я знав, що він загинув. Але як можна сказати мамі або дочці про це? Не знайшов у собі мужності тоді сказати, що це дійсно так", - пригадує чоловік.

Володимир прослужив рік, потім - повернення та питання, чим займатися далі. Хоч чоловік і має вищу соціологічну освіту, але за фахом не працював. Понад 12 років присвятив вчителюванню.

"Спочатку викладав у сільській школі. Працював вчителем історії, географії, іноді - фізкультури. Згодом ще шість років викладав у Петрівському аграрному технікумі", - ділиться Володимир.

Після повернення зі Сходу взяв участь у бізнес-інкубаторі "Новий відлік" та поборовся за міжнародний грант для учасників АТО.

Проект тривав декілька місяців. Попри те, що Володимир живе за 60 кілометрів від Одеси, заняття не пропускав та навчався сумлінно. Далі - підготував бізнес-план та захистив свою ідею створити невеличкий деревообробний бізнес.

Ідею Володимира визнали найкращою та профінансували на максимальну суму - 80 тисяч гривень. На ці кошти він придбав деревообробні станки. Згодом орендував приміщення у кума, де і розташував свій міні-бізнес. Зараз в основному виробляє дошку для підлоги та вагонку, але планує розширюватися.

Деревообробна майстерня Володомира Калюжного Копирайт изображения Архів Володимира
Image caption Деревообробна майстерня Володомира Калюжного

"Я хочу опанувати виробництво вуликів та будиночків для апітерапії. Уже придбав деревину і буду робити для себе 150 вуликів. Це моє хобі. З бджолами легше спілкуватися", - сміється Володимир.

Зараз очолює організацію ветеранів Лиманщини та допомагає бійцям АТО:

"За допомогою міжнародного фонду вибили 5 грантів для стартапів наших хлопців. Один купив собі горіховий сад, другий - корів, комусь - кролів, придбали обладнання для маленької птахофабрики".

Нагору


Кропивницький. Вадим Довгорук

"Я вчився сидіти заново, потім ложку тримати"

"Курити хотів", - зараз вже зі сміхом згадує перші відчуття, коли опритомнів у лікарні Вадим Довгорук.

Ще 18-річним Вадим пішов служити у 2010 році. На війну потрапив з перших днів.

16 лютого 2015 року під час виходу української колони з Дебальцевого у його бронетранспортер влучили з РПГ. Вадиму відірвало руку. Йому вдалося вибратися із підбитої бронемашини, і три доби він пролежав на морозі, поки його знайшли проросійські бойовики. Взяли в полон і відправили до лікарні. Звільнили його під час обміну.

Далі: Сватове - Дніпро - півроку в Опіковому центрі Києва і - Харківський інститут протезування.

"Спочатку в лікарні я вчився сидіти заново, потім ложку тримати. В лютому поранили, а ложку взяв в кінці березня. Все як від народження, але в дорослому віці", - розповідає він.

"До мене прийшов київський протезист і перше, що в нього запитав, чи буду я їздити на автомобілі. Він сказав, що теоретично можливо, але треба замовляти ручне керування. У середині вересня 2015 зробили перші протези, у жовтні купив автомобіль і замовив ручне керування. Але воно так довго йшло, що навчився їздити і без нього", - каже Вадим.

Зараз авто - це необхідність. За перші 10 місяців проїхав по всій країні понад 70 тисяч кілометрів, збираючи медичні довідки.

Вадим Довгорук Копирайт изображения Валерій Лебідь
Image caption Вадим у музеї полку, де і працює

До поранення Вадим жив в квартирі на 5 поверсі без ліфта. Після - переїхав до батьків.

"У Києві нас взагалі запам'ятали надовго. У мене там в лікарні був товариш із іншого полку. У нього були загіпсовані ноги, перемичка між колінами і він їздив на інвалідному візку, а мені подарували електричний візок. То ми могли з лікарні поїхати на Дарницю пограти у боулінг. На дискотеку хотіли, але нас не пустили, бо я був у спортивних штанах", - сміється Довгорук.

Восени 2015 року пішов вчитися на психолога, щоб працювати з військовими, потім звільнився і поїхав на реабілітацію в Австрію.

Потім Вадим намагався повернутися в полк, але його не брали, бо військово-лікарська комісія визнала його непридатним для служби. Майже рік Вадим чекав, поки запрацював закон, який дозволив військовим, які отримали травми під час служби і визнані медиками непридатними за станом здоров'я, продовжити служити на низці посад.

Зараз він знову на службі та опікується музеєм свого полку - спеціального призначення імені Князя Святослава Хороброго.

"На найближчі років 10-15 я бачу себе на службі. З цим полком у моєму житті пов'язано дуже багато подій - це друга сім'я".

Особисте життя склалося як в кіно: з дружиною Ольгою познайомився в київському опіковому центрі, де вона працювала медсестрою.

Нагору


Львів. Микола Стецьків

"Тоді я сміявся: сьогодні хороший день, аби померти"
Микола Стецьків Копирайт изображения К. Птаха
Image caption Микола Стецьків

Львів'янин Микола Стецьків, батько чотирьох синів, отримав повістку навесні 2014 року, але до війська не потрапив. Місцеві армійці вважали, що багатодітному краще займатися дітьми. Тоді Микола пішов добровольцем у батальйон "Львів".

У 2014 липні потрапив в Луганську область.

"Багато хлопців тоді вперше потрапили на Донбас, хоча вже бачили половину Європи. Дислокувались ми в районі Станиці Луганської. … Тоді я сміявся: сьогодні хороший день, аби померти", - згадує Микола.

"Найважчий день - коли снайпер вбив нашого командира взводу. Він був на рік старшим за мене і на сантиметр вищим", - згадує львів'янин.

У березні 2015 завершилася ротація, і Микола вирішив більше не вертатися на фронт.

Повернення було важким. Вражав контраст між розбитим Сходом і туристичним Львовом, де всіх все влаштовує і ніхто не гуртується.

Роботу знайти не міг, родині бракувало грошей. Пішов на Біржу праці, де запропонували відкрити свій бізнес.

"Я дуже сильно цим загорівся, написав бізнес-план і отримав 28 тис. гривень. Ми з дружиною зайнялися полуницями, хоча двоє виросли в місті, не мали ні досвіду, ні власного авто, а треба було їздити за 28 км в село Новосілки. От на виділених мені 10-сотих землі ми посадили трускавки", - ділиться пан Стецьків.

Перший врожай ледь не "вбив" усі надії. Із 2 тис. саджанців половина не прижилась, частинку вкрали, а ті 800, що вижили, заглушили бур'яни.

"Коли мріючи про "центнер", зібрав півкошика ягід, не знав, куди дітись. Йшов додому просто розчавлений".

Щоб зняти стрес, Микола почав самотужки зводити дитячий майданчик біля їхньої багатоповерхівки. Спершу люди з нього сміялись, потім підтримали.

Микола з родиною Копирайт изображения Микола Стецьків
Image caption Микола з родиною

Однак ідея з полуницями не давала спокою і навесні 2017 Миколі вдалося взяти кредит.

"Мені дали 100 тисяч. Ми зробили свердловину і на 30 тис. купили саджанці, на яких нас і "кинули" - старі, з хворобами, я їх навіть не висаджував", - каже Микола. Але частина була нормальною.

Того ж року грядки дали урожай: кілька сотень кілограмів. Микола знайшов інвестора і облаштував систему поливу. Щоб не кататися, ставив намет біля поля, там ночував, палив вогнище і цілими днями гарував - з сапкою і поливальним шлангом. Щоб не травити бур'яни хімією, землю під рослинами вистеляв соломою.

Ще через рік розширився і придумав забавку "збери собі сам": кожен міг назбирати свіжих ягід і розрахуватись через банківську картку. Люди пішли на "зелений туризм", а господар заощаджував час і сили.

"Вже цього року в нас буде двоє найманих робітників. Ми добрали землю в користування у сусідів - атовців. Власної техніки поки нема, але допомагають місцеві", - ділиться Микола, тепер уже батько чотирьох синів і доньки.

Нагору


Харківщина. Олег Качкалда

"Я не герой, а просто один з тих десятків тисяч хлопців"

Це так дивно: бачити тоненькі манікюрні ножиці у руках чоловіка, що звикли до автомата.

Прапорщик Олег Качкалда не майстер манікюру, цим займається його дружина. Він гострить інструменти на спеціальному верстаті, а ще виготовляє ключі, робить дрібний металевий ремонт і все інше, з чим до його майстерні приходять мешканці селища Пісочин на Харківщині.

Сам Олег з Шахтарська Донецької області. Влітку 2015 року пішов до військкомату. Воював із Нацгвардією від Станиці Луганської до Трьохізбенки і Кримського. За понад рік на фронті жодного поранення.

Олег у своїй майстерні Копирайт изображения ВВС
Image caption Олег у своїй майстерні

Коли повернувся з війни, як і його побратими, просто не знав, з чого починати нове життя.

"Селищний голова Пісочина дав землю під гараж 80 кв.м. Проте я мрію влаштувати там кузню. Люблю метал. Втім, то справа майбутнього. А тоді треба було забезпечити себе надійним заробітком", - згадує Олег.

Побратими порадили взяти участь у грантових проектах, пояснили, як правильно все оформити. Одержав свій перший грант від Міжнародної організації з міграції - 23 тисячі гривень на верстат для гостріння манікюрних інструментів. Потім були ще два гранти, завдяки яким зміг взятися вже за виробництво манікюрних інструментів.

"Суспільство, влада постійно наголошують на тому, як багато ми зробили, як нам вдячні, і через це дехто з побратимів втрачає почуття реальності. ... Я знаю справжніх героїв, але я не герой, а просто один з тих десятків тисяч хлопців, які робили те, що було треба", - каже Олег Качкалда.

Нагору


Луцьк. Руслан Кашаюк

"В руку або в рот пензлика - і малюємо"
Руслан займається арт-терапією з побратимами Копирайт изображения ВВС
Image caption Руслан займається арт-терапією з побратимами

Руслан - ветеран добровольчого батальйону "Айдар", був снайпером. А ще - четвертокурсник факультету культури і мистецтв університету в Луцьку. Малювання - хист, який Руслан відкрив у собі після і унаслідок АТО. У результаті - 300 портретів на склі. Та основною справою свого теперішнього життя Руслан Кашаюк називає арт-терапію для хлопців з АТО. Він навчає їх малюванню, щоби навчити видихати війну.

"У Клевані Рівненської області є центр нейротравми. Там хлопці з різними травмами і візочники на таких, як я, добре реагують. Приїхав Брат, з Братом можна (Відкритися. - Ред.). ... Нам треба, щоб ми "назад" не верталися! ... Буває таке, що резинку на пензлик одягаємо і - в руку або в рот пензлика - і малюємо", - розповідає Руслан.

Раніше Руслан не малював і не любив цього. До Майдану та війни працював трохи пожежником, жив у сільській місцевості, тому, каже, уміє робити все. Зрозумів, що має хист до образотворчого мистецтва, коли побачив посилену увагу до себе місцевих художниць, які брали участь у проекті з арт-терапії для атовців. Тоді чоловік сам лікувався після важкої контузії та інсульту, навіть не міг розмовляти. Але швидко відчув, що його уміння дійсно оздоровлює:

"Райони - це "сутінки". Людина після бойових дій на городі щось робить і в неї на лиці нічого не написано… Раніше їздив до хлопців, які в хатах барикадувалися. Тепер уже у нас є група швидкого реагування. …Треба "виговорюватися". Але все-таки порятунок потопельника - справа рук потопельника".

Руслан задумливо перебирає портрети побратимів, волонтерів, мальовані переважно безсонними ночами. Серію "Айдар" береже для майбутньої музейної експозиції.

Образи загиблих - на темно-червоному тлі. Війна забрала у нього багатьох, але "звела" з майбутньою дружиною.

Усміхається, коли згадує знайомство в госпіталі з волонтеркою Вікою, і без секундної паузи киває, коли чує питання, чи пішов би знову воювати, якби усе повернути.

Говорить про те, що люди більше мають вболівати один за одного, бо іноді рятують навіть кілька гривень у спільну скарбничку.

Сам Руслан живе на пенсію, гроші, виручені з продажу своїх ікон, картин, портретів передає гроші на лікування побратимам і онкохворим дітям.

Картини Руслана
Image caption Картини Руслана

Нагору


Чернігів. Павло Мамченко

"Після війни я став більш творчою людиною"

34-річний чернігівець Павло Мамченко два роки прослужив у батальйоні особливого призначення "Чернігів". Пішов на війну добровольцем:

"У квітні 14-го року вирішив, що потрібно займатися безпосередньо захистом своєї країни. Сім'я тоді відпускала зі сльозами. ... Я обрав піти туди, щоб це не поширювалося далі".

До війни Павло працював на заводі, потім продавав техніку. Після служби почав зніматися в українських серіалах. Оголошення про набір акторів йому показав товариш, Павло написав, і його запросили.

"Це був кастинг безпосередньо на телебаченні. Їм потрібні були актори другого плану, певні характерні типажі. У моєму випадку потрібен був бритоголовий хлопець гарної статури. У мене, завдяки моїй комплекції, ролі були агресивні", - сміється чоловік.

Павло знявся у двох серіалах. Навіть задумався про акторську освіту, але захопився тату.

Павло Мамченко Копирайт изображения ВВС
Image caption Павло Мамченко

Спочатку відкрив власний салон, але згодом об'єднався з товаришем. Два роки в зоні бойових дій не надто його змінили, як людину - переконує Павло, а ось в професійному плані стався переворот:

"Після війни став більш творчим. До війни я був більш спокійною людиною. Мене влаштовувала монотонна робота. А сьогодні моя професія мене дуже сильно надихає. Це те, що мені подобається, те, що я люблю, те, чим я хочу займатися надалі. Ми намагаємося робити тату якісно, зробити так, щоб було видно, що це картина, а не просто малюнок".

Про війну Павло згадувати не любить. У липні 2015-го року в Станиці Луганській його поранило розривом снаряду. Наслідки лікує і досі. Але якщо потрібно, то каже, що готовий повернутись в зону бойових дій.

Нагору


Дніпро. Вадим Джур

"Безкоштовно відправляю воду в палати військовим в міську лікарню"
Вадим Джур Копирайт изображения Вадим Джур
Image caption Вадим Джур

Вадим Джур родом із Запорізької області, переїхав до Дніпра, щоб навчатись. Там і залишився працювати на Придніпровській залізниці. Звідти його призвали. Служив у Попасній на Луганщині, а в липні 2016 року демобілізувався.

Після війни Вадим Джур повернувся на залізницю, але мріяв про власний бізнес. Сама ідея з'явилася ще під час бізнес-тренінгу у військовому реабілітаційному центрі, де познайомився з волонтером Стасом Корневим:

"Стас став тим, хто підштовхнув мене зайнятися своєю справою. Він запропонував мені з'їздити на український завод з виробництва фільтрів для очищення води "Ecosoft" в місті Ірпінь Київської області. Накопичені гроші я вирішив вкласти в цю справу".

Вадим підключив систему очищення до звичайного водопроводу. Після очищення воду розливають у 19-літрові бутилі та розвозять клієнтам.

"Увесь процес від очищення самої води до розливу і доставки роблю самостійно. Працюємо практично без вихідних. Зараз серед моїх клієнтів міський залізничний вокзал Дніпра, волонтерські організації міста, обласна адміністрація, безкоштовно відправляю воду в палати військовим в міську лікарню №16".

Має ще багато планів, наприклад, відкрити магазин, де продаватимуться бургери: "Кожен бургер відрізнятиметься кольором залежно від наповнення: червоні зі свининою, чорні з яловичиною, жовтий з курятиною, зелений вегетаріанський бургер, але наповнення може вибрати і сам клієнт. Крім того, маю ще один соціальний проект - відновити теплиці в школах міста для занять з біології".

Нагору

Над матеріалом працювали: Оксана Коваленко, Ганна Чугай, Олена Сидоренко, Тетяна Сімка, Анастасія Дзюбак, Анна Гринів, Вероніка Лобанська, Віталіна Зіньківська.

Стежте за нами в Telegram! Ми надсилаємо туди головні новини і добірку найкращих статей.

...

Також на цю тему

Новини на цю ж тему