Пекельні співмешканці - мій 23-річний син і я

Морган і С'ю на дивані

С'ю Елліотт-Ніколлз ніжно любить свого 23-річного сина; втім, їхнє життя під одним дахом часом схоже на пекло, каже вона. Він тієї ж думки.

У наш час вже ніхто не дивується, коли дорослі діти роками продовжують жити у батьківському домі, навіть маючи роботу - адже зарплати початківців далеко не завжди дозволяють винаймати житло. С'ю Елліотт-Ніколлз та її син Морґан Елліотт погоджуються, що спільне життя іноді перетворюється на жахіття. Ось розповідь С'ю з коментарями Морґана.

Цього незвично теплого весняного дня я підходжу до дверей нашого будинку. Я добре попрацювала і з задоволенням проїхалася додому на велосипеді. Світловий день став довший, до того ж я рано впоралася з роботою - зараз лише четверта година дня! Зроблю собі чаю і посиджу надворі.

Я відчиняю вхідні двері - і мене вдаряє теплова хвиля.

Таке враження, що з будинку на ґанок вирвалася пустеля Сахара.

ВІН ЗНОВУ УВІМКНУВ ОПАЛЕННЯ!

Я розповідаю про це сусідці. Вона витягає з кишені пробку від ванни.

"Я ношу її з собою, щоби він не валявся цілий день у ванні, поки я заробляю нам на хліб", - каже вона.

Ви, мабуть, думаєте, що ми з нею перебуваємо у дисфункціональних стосунках з чоловіками. У певному сенсі, так воно і є; ці чоловіки - наші сини! Їм уже за двадцять, але вони змушені жити в батьківському домі, бо їхні зарплати не покривають лондонські ціни на оренду житла, не кажучи вже про інші витрати.

За даними аналітичного центру Civitas, 49% 23-річних британців нині живуть з батьками (у порівнянні з 37% у 1998 році)

Це - наші діти. Вони вже втратили благодать доступу до гаманців мами й тата, та все ще користуються привілейованим житлом, з величезною батьківською субсидією.

Мушу сказати, що мій син Морґан - не ледар. Він працьовитий, амбітний, наполегливий, налаштований заробляти гроші й досягати успіху у житті - а інакше як би він купував собі дорогі лахи? Я йому щиро співчуваю: після трьох років вільного життя у Манчестері (коли він міг розправляти крила, днями не мити посуд і кидати використані рушники на підлогу), бути змушеним повернутися у маленьку кімнатку у міському блоковому будиночку, де іншим чутно кожне твоє слово, ба навіть кожен подих... Від хорошого життя на таке не підеш.

Як мені тримати себе в руках, не "пиляти" хлопця, давати йому вільно дихати?

Коментар Морґана Елліотта: "Куртка Moncler і справді коштувала усю мою студентську позику - та навіть її замало для тих арктичних умов, у які я потрапив. Гадаю, сам Беар Гріллз (мандрівник, ведучий програми "Вижити будь-якою ціною" - Ред.) не пережив би того лютого температурного режиму, який мама встановлює у нашій квартирі добровільно. Цікаво, що вона щодня витрачає по десять фунтів на каву, але не має грошей, щоби обігріти дорогого синочка".

У посудомийці я знаходжу склянки, повні брудної води - бо їх неправильно поставили. Він має вищу освіту, то невже не можна второпати, як ставити посуд у посудомийку? Я не песимістка, мої склянки завжди наполовину повні; але ж не по вінця і не СМЕРДЮЧОЮ ВОДОЮ!

Ковбаса чорізо - делікатес, який я берегла для сімейної трапези - раптово зникла. Добре, зварю куряче філе. Ой ні, не зварю - його теж нема. Баранячі стейки? Їх вже й слід прохолов.

Image caption Морган робить паузу під час прибирання

"А що? - дивується він. - Ти не казала, що цього не можна їсти".

Ми з ним деградуємо. Він знову стає зухвалим підлітком, а я - захриплою мегерою.

Коментар Морґана: "Я ж її син - здавалося б, мами люблять годувати своїх нащадків. Але не в нашому випадку. Часом я помічаю у холодильнику шматочок курки і думаю, о, з цього вийшов би корисний і повноцінний обід! На дзвінки мама не відповідає… та невже вона буде проти того, щоб її син поїв? А потім мені доводиться про це шкодувати. Такі дрібниці призводять до погроз вигнати мене з дому - і, боюся, мама не перебільшує. "Ти ж дорослий 23-річний чоловік!" - верещить вона. Так отож! Дорослому чоловікові треба їсти!"

Візьмімо, наприклад, опалення. Я уже згадувала про опалення?

Якщо я працюю з дому, а вдома холодно, я вмикаю опалення в одній кімнаті, як Ебенезер Скрудж. Уявіть собі мою лють, коли він вештається по квартирі у футболці й трусах, накрутивши усі батареї на максимум?

Що мені робити?

Варіант 1. Поставити його у куток. Ні, йому 23, так не вийде.

Варіант 2. Попросити його робити більший внесок у квартплату, ризикуючи розпалити суперечку про гроші.

Варіант 3. Зберігати дзен і самій оплачувати рахунки, ігноруючи внутрішній голос, який нашіптує: "Ну ти й дурепа!"

Варіант 4. Сказати, що йому доведеться з'їхати, якщо він не почне економити. Досить радикально, правда?

Найбільша проблема в тому, що Морґан не помічає прихованих витрат. Запускати окремий цикл пральної машини, щоби випрати шнурівки, - це дорого. Вмикати духовку на 220 градусів, щоби розігріти сардельку, теж дорого - особливо якщо забути її вимкнути аж до вечора.

"Я навіть думав повністю перекривати газ, коли йду з дому", - сміється мій чоловік. Я теж сміюся, а потім замислююся й кидаю у його бік питальний погляд: "А що, так можна?"

Він розповідає синові, що свого часу мусив вкидати у сімейний котел - а буквально, у спеціально призначений чайничок - більшу частину зарплати.

"Але ж це було сто п'ятсот років тому! Тоді були складніші часи!" - перебиваю я, знову підриваючи чоловіків авторитет, як і тоді, коли наші хлопці були ще малі. Ми деградуємо усією родиною.

Якби ми були просто сусідами, когось із нас знайшли б під паркетом у мішку для сміття. Та ми сім'я - і за кілька хвилин ми всі разом сміємося на кухні, забувши про суперечки.

До наступного інциденту.

Коментар Морґана: "На свою біду, у мене багато заможних друзів. Тому сама ідея того, що мама бере в мене гроші, - а не дає їх мені, щоб я винаймав собі квартиру, - видається мені абсурдною. Я розумію, що рахунки треба якось оплачувати, але моя орендна плата росте майже щомісяця. Мама хапається за будь-який привід її підняти - наприклад, чим більше я заробляю, тим більше грошей вона вимагає! Я почуваюся, ніби мене дурять: спочатку спокушають красивою рекламою, а потім ти знаходиш примітку дрібним шрифтом: "Щомісячне підвищення плати - 50 фунтів". Краще б я тоді підписав контракт на шість місяців - тоді я принаймні знав би, як планувати свої витрати. В тому числі і на кросівки".

Морґан каже, що відчуває на собі наш осуд, і це певною мірою правда. Ми в його віці розплачувалися за свої помилки непомітно, наодинці з собою у комірках, які винаймали за безцінь. До батьків ми з'являлися добре вмитими, з сумлінним виразом обличчя, відпрацьованим спеціально для них.

Але я теж відчуваю на собі його осуд! У п'ятницю ввечері, коли ми лежимо на дивані з чіпсами і пивом і думаємо, чи можна вже йти спати, а хлопці тільки збираються на гулянку, я почуваюся соціальною невдахою.

Коли ж ми все-таки ідемо в гості чи когось запрошуємо, я гордо сповіщаю про це дітям - а потім усвідомлюю, що чекаю від них схвалення. "Бачите, я теж маю друзів і соціальне життя! Я теж крута!"

Коментар Морґана: "Про осуд. Уявіть собі таку негіпотетичну ситуацію. Я приходжу додому з роботи втомлений, як собака, і хочу покурити (що буває вкрай рідко). Влітку я б залюбки пройшовся до парку у кінці вулиці, та зараз наш двір видається набагато привабливішою альтернативою. АЛЕ! Якщо мама мене на цьому зловить, то подумає, що я пропащий наркоман. А судячи з того, який ґвалт вона здіймає, коли я вмикаю опалення, на реабілітаційний центр у неї грошей не вистачить. До того ж, у брата в кімнаті прочинене вікно, і якщо вітер віднесе дим у тому напрямку, тато його пронюхає і негайно перерве мої релаксаційні вправи. Нібито він у моєму віці поводився інакше!"

Так, я справді його засуджую - коли бачу його нові кросівки.

"Чому ти купляєш кросівки по 150 фунтів (близько 200 доларів - Ред.), коли міг би відкласти ці гроші на перший внесок іпотеки?" - зауважую я між іншим.

Не встигла я закінчити цю фразу, як уже про неї шкодую. А чому б і ні? У молодості - вже тоді, коли у мене був маленький син - я купувала собі дорогий одяг, бо навіть не надіялася придбати власне житло. Що ж тоді мало мене спиняти?

"Якщо я оплачую своє проживання, у мене принаймні мусить бути право приводити додому подружок", - каже він.

Подружок - звісно! Якщо це справжня дружба. (Його брат-підліток дуже зрадіє такому дозволу, бо він автоматично пошириться і на нього). Але ж не треба й забувати, що в нас не якась там холостяцька хата, а сімейне гніздечко.

Image caption Морган (ліворуч) та його молодший брат Спенсер

Живучи в оточенні домінантних самців, я обожнюю синових подружок. Коли вони вже збираються йти, так і хочеться попросити їх залишитися назавжди. Та принаймні я волію з ними знайомитися і спілкуватися.

Ну от, тепер я відчула себе ханжею. Невротичною і педантичною старою фарисейкою.

Можливо, в інших культурах з цим простіше? Може, є якісь чарівні правила, сімейні традиції, що полегшують співіснування різних поколінь?

Коментар Морґана: "Третя година ночі, і здається, я щойно зустрів свою майбутню дружину. Ми вийшли з клубу і з десяток разів обійшли район у спробі знайти досі відкритий бар, але марно… Я поводжуся так, ніби не маю, куди її запросити. Насправді я маю, але не впевнений, наскільки зручно їй буде на цьому етапі знайомитися з сімейкою монстрів. Вони вирішать, що це моя постійна подруга, і закидають її питаннями. Або ще гірше - що як у туалеті лишаться якісь, кхм, сліди? Я починаю сумніватися, чи не помилився я, обравши дешевий варіант винайму житла у батьків. Коли я був молодше, приводити дівчат додому було простіше. Та зараз я приводжу вже не дівчат, а дорослих жінок - ніби кидаю виклик старшій левиці у прайді".

"Ти й оком не змигнеш, як він піде, а ти за ним сумуватимеш", - каже подруга.

"А потім знову повернеться - і знову піде. Це називається "покоління-бумеранг". Звикай!"

Image caption Різдво: Морган і Спенсер на ліжку батьків

Минулорічне дослідження Лондонської школи економіки показало, що поведінка "дітей-бумерангів" має значний негативний вплив на психічне здоров'я батьків.

Та я знаю, що справді за ним сумуватиму. Наразі моїм синам 17 і 23, і коли ми всі разом балакаємо на кухні чи коли я чую з вітальні їхній сміх, то розчулююсь: які ж вони обидва неймовірні! З ними цікаво, весело і завжди є про що поговорити.

Одного дня вони підуть. "Та це нестрашно, - заспокоюю я себе. - Невдовзі вони знову повернуться!"

Хочете поділитися з нами своїми життєвими історіями? Напишіть про себе на адресу questions.ukrainian@bbc.co.uk, і наші журналісти з вами зв'яжуться.

Стежте за нами в Telegram! Ми надсилаємо туди головні новини і добірку найкращих статей.

Новини на цю ж тему