"Мертві моделі": коли побутова сварка обертається серією вбивств"

Image caption Мартин Якуб. Мертві моделі. - Київ: Смолоскип, 2019

Читацька рецензія на книгу Мартина Якуба "Мертві моделі", яка увійшла до довгого списку Книги року BBC.

Макс Ґедзь, повернувшись з АТО, не знаходить роботи, охороняє великих начальників.

Його племінниця, Даша, наївно вірить у кращу долю для рідної людини, і, намагаючись допомогти, онлайн реєструє дядька як приватного детектива. Все, що знає Макс про роботу детектива, він прочитав у книжці під час монотонної роботи охоронця.

І ось, перше замовлення. Якраз вчасно, коли починаються проблеми з грошима. Клієнт "жирний", платить кешем, сум не перепитує.

Макс береться за завдання: знайти дівчину, яка зникла безвісти, після сварки в клубі. Все схоже на звичайну побутову сварку, якби дороги не привели головного героя до модельної агенції, де, за дуже схожих умов, уже пропали чотири дівчини.

Що мені сподобалось у книзі

Я не цільова аудиторія, читала цей детектив більше з інтересу, що пишуть молоді українські автори, і не знаю, як виглядає цільова аудиторія Мартина, але автор вміло розставив гачки не тільки для цінувачів детективу, але й для тих, хто прийшов за хорошою історією.

Здавалось би: вбивство, вбивця, пошук, повороти сюжету. Що ще очікувати від детективу? Письменник зміг зробити декілька речей, які мене зачарували й змусили подивитись на звичні речі свіжим поглядом.

По-перше, трансформація героя заворожує. Під кінець книги стає зрозуміло, чому Макс поводиться саме так, і це зберігає додаткову інтригу протягом усього детективу.

Від людини, яка втратила майже все, до людини, яка відштовхується від дна і пливе нагору. Таку силу інколи непросто знайти в собі, а знаходити такі підтвердження в літературі надихає до особистісних трансформацій.

По-друге, діалоги. Не знаю, як Мартин це зробив, але склалось враження, що, щоб написати цей детектив, він пів року ходив на вулиці без навушників і записував розмови перехожих, такі вони вийшли реалістичні.

Віриш кожній фразі. Наприклад: "Як її в тому інстаграмі?" - так же точно хтось на Вокзальній сказати може. Або: "Прилетіла відповідь, без жодного смайлика". Ну правда зразу напружуєшся, де смайлик, чого так серйозно?

По-третє, емоційні описи героїв реалістичні й доречні. Наприклад, є фраза: "Злість давала мені енергію" - нема навіть з чим посперечатись, бо злість таки рухає світом. Чи описи сцен такі об'ємні, що починало або трусити, або накривало теплом. Щоправда, на обкладинці варто писати: занадто чуттєвим не читати, потім ще може наснитись.

По-четверте, несподіваний кінець. Знову ж таки, можливо, я не цільова, невибаглива аудиторія, але кінець змусив табуни мурах бігати по потилиці.

Це браво. Автор майстерно вибив стілець з-під читача. Хоча до того було декілька сцен, коли закотила очі від "не вірю".

По-п'яте, йому вдалось вплести сюжет у сучасний Київ так, що, здавалось, я ходжу поряд з Максом, бачу світ його очима, відчуваю страх його шкірою.

Окремим плюсиком для вибагливого читача будуть прекрасні образи та алітерація: "швидко мчала, як поранений звір", — поєднання звуків "ш-ч" та "р". Або "машина закашляла, як туберкульозний бомж", - "ш-к-ж".

Що не сподобалось

Були деякі недоліки по сюжету. Наприклад, одного з героїв поранили, і вже згодом він бігає вечорами. Чи як у гуртожитку вдалось завести цуценя. Такі маленькі прогалини викликали недовіру й підозру.

Деякі повороти сюжету були занадто передбачуваними. Наприклад, справа, яку веде друг головного героя, неочікувано виявляється тією самою, з приводу чого ведеться розслідування.

Але на фоні всього, що сподобалось, ці недоліки настільки непомітні, що аж бісилась, коли перегортала книгу у пошуку, за що б Мартина посварити.

І останнє: куди подівся Рудольф?

В цілому, моє враження від прочитаного високе, і я буду рекомендувати роботу Мартина цінувачам української сучасної літератури.

З повагою до автора та жюрі ВВС Україна.

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.ua