“Мене б застрелили побратими, якби дізналися” - військовий із ВІЛ

ВІЛ на фронті Копирайт изображения BBC/Олеся Волкова

Василь пішов на війну, бо був переконаний - втрачати йому немає чого. Одна з причин такого настрою - ВІЛ-позитивний статус. Він воював у добровольчому батальйоні.

До Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом, що відзначається 1 грудня, ексдоброволець поділився з нами своєю історією на засадах повної анонімності.

Василь - несправжнє ім'я ветерана.

З 2011-го він знав про те, що є носієм вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ).

Після того, як довідався про свій діагноз, пережив неприйняття матері, самотність і відродження надій завдяки ефективній терапії.

Ветеран АТО пояснив, чому саме на фронті існує небезпека виникнення епідемії ВІЛ/СНІД, гепатиту та туберкульозу.

На його думку, в Україні цю проблему досі не визнали.

Ось його одверта розповідь.

"Я не відчував страху"

Мій ВІЛ-позитивний статус сильно вплинув на рішення йти воювати. Але була й певна спонтанність.

Я відчував провину, злість після того, як на фронті вбили мого друга. Йому ще не було й 30 років. Він жив за пару кварталів від мене.

До війни в мене був бізнес. З її початком замовлення почали падати. Перед від'їздом на війну я роздав усі свої цінні речі.

На фронт мене збирали знайомі з моєї групи людей із позитивним ВІЛ-статусом. У цій нашій групі були волонтери, що допомагали не лише мені, але й іншим військовим. Люди об'єднувалися, розуміли, що всім нам жити в одній країні далі.

На війні я зробив вчинок, який потім назвали "подвигом". Зміг врятувати майно ЗСУ, яке захопив противник. Міг діяти відчайдушно просто на очах у сепаратистів. Вони були розгублені - просто не очікували такої нахабності.

Спочатку у моїх діях на війні був фаталізм. Я не відчував страху, бо думав, що мені нема чого втрачати.

Але згодом захотів жити.

Я пам'ятаю момент, коли прокинувся в прифронтовому шпиталі. Ми були на чергуванні перед тим. Я мав піти погрітися в машину. А хлопець, що грівся всередині автівки переді мною, попросив ще трохи там посидіти.

У ці хвилини туди влучив "град". Ті, хто були в машині, загинули на місці. Замість мене.

Копирайт изображения BBC/Олеся Волкова

А я після цього прокинувся в лікарні. Відтоді діяв обережніше, став упевненішим у собі, у мене посилилося почуття помсти за загиблих товаришів. Я не дозволяв собі більше жодного нехлюйства чи незібраності.

Лежачи в шпиталі, проаналізував своє життя.

Усвідомив, що в житті все відбувається не просто так. Я для чогось ще потрібен.

Після війни зайнявся здоров'ям, зустрів свою майбутню дружину.

Знав лише командир

Я служив у добровольчому батальйоні. Добробат - це як сім'я. Тільки завдяки цьому ми могли перемагати.

Довідку про свій статус я одразу знищив. У мене не було часу пояснювати, що там у мене, чому, як.

Мій командир знав про мій статус. Він поставився до цього як офіцер. Прийняв мене таким, яким я є.

Він мене попросив перед кожним боєм на лівій руці робити напис B20 на випадок поранення. У такий спосіб я міг попередити парамедиків на фронті, що в мене є таке захворювання.

Копирайт изображения BBC/Олеся Волкова

Парамедик носить латексні рукавички. Якщо він чи вона проштрикнули б осколком рукавичку, то відбулося б пряме зараження. Є всього три шляхи поширення цієї інфекції: кров, сперма й материнське молоко. Інших способів немає, зокрема ВІЛ не передається повітряно-крапельним шляхом.

У підрозділі, де воював, про свій ВІЛ-позитивний статус "морозився".

Нікому про нього не говорив, тому що 90% моїх побратимів довелося б розжовувати, що це таке - ВІЛ/СНІД. А на руках в усіх була зброя. Я не хотів отримати кулю від своїх за це, бо втратив би повну довіру до себе.

Розумієте, у людей був би страх їсти зі мною з одного посуду, спати поруч.

Коли на фронті я іноді відходив в сторону й випивав ліки, побратими думали, що на чомусь "сиджу". Але скуплюсь і не ділюся з ними.

Коли наш батальйон почали вводити в структуру силового відомства, зрозумів - медкомісію не пройду.

Повія за їжу

На фронті можуть бути цілі вогнища епідемії ВІЛ/СНІД, але це нікого не цікавить.

Людей на фронті в любовних справах поєднувала одна-єдина купюра в 200 грн. Саме стільки коштували послуги секс-працівниці в прифронтовому містечку. От вам і всі стосунки між чоловіком та жінкою.

У половині випадків за секс розраховувалися бартером. Презервативи купували найдешевші в найближчому кіоску. Якісні туди ніхто не завозив.

Добровольці вживали різні стимулятори, щоб витримувати по вісім безсонних ночей поспіль і постійний стрес війни: амфетаміни, енергетики, кофеїн. Так 70% часу. Уявіть собі, чи буде людина в такому стані на війні заморочуватися тим, щоб у неї був безпечний секс із повією за 200 грн? Половина людей себе сприймали як смертники. Могли думати: "А може, це в мене останній раз із жінкою?"

Ті жінки, які пропонували свої секс-послуги на війні, також не переймалися тим, що можуть заразитися. У декого з них на очах загинули рідні. Їм не було куди їхати й не було що їсти. Поруч із фронтом є багато голодних людей, готових за гроші робити що завгодно. І дехто цим користується.

Копирайт изображения BBC/Олеся Волкова

Коли в мене побратими просили: "Дай сотку, не вистачає зняти проститутку", - я не давав їм гроші.

Читати їм лекції про те, що можна заразитися чимось, сенсу не було. Я міг навіть на горілку давати, бо розумів: у людини перенавантаження, потрібно швидко розслабитися. На повію - ні.


ВІЛ/СНІД у цифрах

  • За різними оцінками, у 2018-му в Україні проживало від 244 000 до 360 000 ВІЛ-позитивних людей.
  • 1,5% українців у віці 15-49 років мають ВІЛ/СНІД.
  • Лише 47% інфікованих знають про свій статус.
  • У 65 % випадків вірус передається через секс, у 20% - через ін'єкційні наркотики.
  • Основні групи ризику: чоловіки, що мають секс із чоловіками; секс-працівники обох статей, наркозалежні, трудові мігранти, учасники війни на Донбасі.
  • Україна - друга в Європі після Росії за кількістю інфікованих.

Джерела: UNAIDS, ЦГЗ МОЗ України, ВООЗ, БО "100 % життя".


Донори на війні

Ще один складний момент для мене - здача крові в прифронтовому місті для поранених. Я її ніколи не здавав, знаючи про свій статус. Виникало питання, а чому це я "морозився"?

Тому коли інші бійці здавали кров, я йшов розвантажувати мертвих. Бачу, під'їхав "КАМАЗ" із 200-ми, тобто загиблими, я швиденько масочку вдягнув і вперед. Деякі тіла були спотворені, їх просто так не можна було б впізнати. Я тоді збагнув, як важливо створювати базу ДНК ще при народженні дитини.

Наші бійці "злили" свою кров - і все. Велике питання, чи на фронті хтось її перевіряв. А як було: "Хлопці, дуже потрібна кров - давайте здавати, вперед!'' І вони здавали. А у ВІЛ інкубаційний період триває пів року.

Копирайт изображения BBC/Олеся Волкова

До речі, пригадую, що разом зі мною свідомо уникнув здачі крові ще один боєць. Втім, його причин я не знаю.

Крім ВІЛу, людина може мати, приміром, гепатит, що так само передається через кров. Його бояться менше, хоча такий вірус складніше стримувати в організмі, якщо вже відбулося зараження.

Як дізнався?

Про свій ВІЛ-позитивний статус я дізнався в 2011 році. Тоді моя однокласниця готувалася до операції та мала здати аналіз на ВІЛ. Я пішов "по приколу" з нею разом. І мене питають: "Як ви ставитеся до такого діагнозу? У вас він є".

Мені дуже бракувало інформації про це. У мене фактично не було жодної підтримки, я пережив жорстке неприйняття.

Копирайт изображения BBC/Олеся Волкова

Після того, як дізнався про свій ВІЛ-позитивний статус, у мені щось обірвалося, з'явився страх щодо того, як інші до мене поставляться, що подумають.

Колись в аптеці мене шокувало те, як інша людина, підійшовши до віконечка, спокійно сказала: "У мене ВІЛ, гепатит і туберкульоз". Я стояв поруч і млів.

Лише через два роки почав знайомитися з людьми, в яких є така сама проблема. Я побачив чимало успішних людей із ВІЛ-позитивним статусом.

Копирайт изображения BBC/Олеся Волкова

У 2013-му я став на офіційний облік, почав приймати антиретровірусну терапію, відвідувати зустрічі в групі, до якої входили люди з ВІЛ-позитивним статусом.

Дехто з них жив із таким діагнозом по 10-15 років. Вони виглядали краще, ніж деякі здорові молоді люди, бо ретельно стежили за власним здоров'ям. Є певні технічні нюанси щодо прийому терапії, але я зрозумів завдяки цим прикладам: все не так погано.

"Мати думала, що наркоман"

Коли мати дізналася про мій ВІЛ-позитивний статус, думала, що я наркоман. А я ніколи не вживав наркотиків і не користувався послугами секс-працівниць.

Перших три роки після того, як я дізнався про те, що є носієм ВІЛ, вона взагалі мене не приймала.

З матір'ю досі більше п'яти хвилин не спілкуємося.

Мати родом із села із Західної України. Для неї це щось немислиме.

Сестра освіченіша, поставилася спокійніше до цього, насамперед сама здала аналіз.

Але після мене могли викидати стакан, з якого пив воду.

Тест на ВІЛ для військових

У Дніпрі можна було б проводити тести на ВІЛ на волонтерських пунктах. Чим більше людей здадуть тести, тим більшим буде відсоток виявлених носіїв цієї інфекції.

Можна було б перевіряти військових паралельно з оглядами в звичайних лікарів - стоматологів, терапевтів. Мовляв, давайте заодно пройдемо й тест на ВІЛ про всяк випадок. Чом би й ні?

Можна організувати пункти для таких тестів на вокзалах Києва, Харкова, Дніпра, найбільших перевалочних пунктів для фронтовиків. Боєць сам прийде, бо розуміє, що "згрішив".

Копирайт изображения BBC/Олеся Волкова

На мою думку, потрібно забезпечити системне тестування на ВІЛ. Воно має бути доступним. Державі досі це не було потрібно, спеціалізовані фонди теж не надто хочуть мати з цим справу.

Я вважаю, що проблему поширення ВІЛ у зоні бойових дій не усвідомлюють. Спілкувався з медиками, які їздили на фронт. Вони кажуть про це відверто.

BBC News Україна попросила міністерство оборони пояснити, чи перевіряють військових на ВІЛ/CНІД перед відправленням на фронт, а також пізніше, після проходження там служби. На момент виходу матеріалу відповіді ми не отримали.

Там також можуть поширюватися гепатит, туберкульоз. Люди, що живуть поруч із лінією розмежування, харчуются значно гірше за нас у тилу. Вони не отримують достатньо білків, мікроелементів, вітамінів. Погане харчування - один із чинників розвитку туберкульозу.

Ті, хто там обіймає посади, звісно, добре харчуються, проте 70 % - ні. На початку війни ці люди були напівголодні.

Який вихід?

Що б я сказав тим, хто пройшов війну й переживає посттравматичний стресовий розлад? Ти приходиш з війни і нікому не потрібен. Тобі можуть налити сто грам чи дати гроші, а після цього попросити більше не турбувати.

Якщо почуваєшся дуже погано, то, будь ласка, або їдь назад, на війну, або припини "виносити мізки" рідним людям.

Копирайт изображения BBC/Олеся Волкова

Потрібно взяти відповідальність за себе у власні руки й вести здоровий спосіб життя.

Малюнки Олесі Волкової, Російська служба BBC.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

Новини на цю ж тему