Есеї як інтелектуальна провокація: рецензія на книгу "Мої запасні життя"

Image caption Ірина Славінська. Мої запасні життя. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2019.

Читацька рецензія на книгу Ірини Славінської "Мої запасні життя", яка увійшла до довгого списку Книги року BBC.

"Мої запасні життя" відомої журналістки й громадської діячки Ірини Славінської - "клаптикова ковдра, зібрана зі спогадів, рефлексій та міркувань".

Такі характеристики бронюють книжці місце на полиці "Есеї" і вибивають перо з руки критика. Бо ж визначення есею таке всеохопне й розпливчасте, що нема за що й вхопитися.

Ледве намірився покритикувати авторку за нелогічність викладу й брак структури, аж Оля Гнатюк тобі відказує: "В есеї переважають фраґментарність (не вичерпність), асоціативність (замість послідовного викладу), формальна і змістова свобода".

Щоправда, консервативніший Літературознавчий словник-довідник все ж вважає характерною ознакою есею "логічність викладу", та це в межах одного есею.

Проблема лишень в тому, що в "Моїх запасних життях" окремі есеї ніяк не розмежовані, виділити їх неможливо. Єдине, що відділяє кавалки тексту один від одного - три зірочки, подекуди між них уміщений один абзац, подекуди - кілька сторінок, всередині яких авторська думка вільно ширяє ("асоціативність").

І подумати, що славетному батькові жанру закидали свого часу брак структури! А в Монтеня ж його "Проби" мають не лише чіткий початок і кінець, а й однозначні назви: "Про смуток", "Про стійкість", про "Ледацтво" або принаймні "Чи може начальник обложеної фортеці виходити з неї перемовлятися з ворогом?"

Але Український ПЕН і тут відкидає всі докори вимогливого критика: "Жанр есею передбачає абсолютну інтелектуальну свободу, виключає будь-який доґматизм, пропаґанду чи підпорядкування тим чи іншим вимогам, правилам та утилітарним потребам".

Обеззброєному критикові не лишається нічого іншого, як вдатися й собі до благословенної форми есею й рецензувати книжку Ірини Славінської у повній "формальній і змістовій свободі", пливучи за течією власних рефлексій.

"Мої запасні життя" - своєрідний автопортрет молодої жінки з ранніх мілленіалів, 1987 року народження - віку авторка не приховує, вона феміністка, про це в книжці багато.

Що ж на портреті? Зовнішності немає. Нічого, крім віку й кажуть, гарної усмішки ("beautiful smile" зауважив хтось в Єрусалимі").

Героїня наче запнута непрозорою завісою, з-під якої визирають окремо згадані туфлі-човники.

Читачу лишається тільки слухати, хоч говорить вона радше для себе, не на публіку - надто вже уривчасті, необшліфовані й безладні ці спогади й міркування. Мов теє осіннє листя, що без упину злітає й злітає з дерева, і поки листок летить, кружляє, ти мимохідь зауважуєш якусь деталь - колір чи форму - аж він уже загубився на землі поміж інших, а з гілки на тебе сиплються ще і ще.

Окремі "міжтризіркові" порції тексту наче зовсім з іншого дерева злетіли, як отой коротенький, що починається зі слів: "Згадує, як служив у армії", як солдати слухали "Радіо Свобода", а особіст "назвімо його Гороховим", їх за це не покарав. Хто "згадує", в якому зв'язку? Упав листочок і змішався з іншими.

Імен у книжці насправді багато: кінорежисери, художники, політики, філософи, письменники й письменниці, співаки й співачки, загиблі бійці французького опору, літературні персонажі - цих названо, подекуди детально описано й процитовано.

А от з близькими авторка дотримується прикрої анонімності й непослідовності - займенники, якісь Оленки без пояснень, і кілька разів згадуваний Віталік, що аж на 135-й сторінці виявляється чоловіком Ірини.

Добре хоч "Гася" ім'я рідкісне, помилитися важко, а що Гася розмірковує "як дитячі книжки є токсичними для читання з дівчатками.

Як-от "Снігова королева", в якій дівчинка Герда все кинула та побігла рятувати хлопчика Кая, котрий поїхав в дорогу далеку з якоюсь бабою", особу встановлено - Гаська Шиян, новітня польова дослідниця українського сексу і, як виявилось, ще й захисниця дівчаток від гендерних стереотипів перестарілого данця.

Мало-помалу образ героїні вимальовується: столична школярка, відмінниця-медалістка, студентка.

Дівчина спрагло надолужує те, чого не дала їй ще цілком радянська шкільна освіта: знання (зокрема, про Голодомор), почуття власної гідності, сприйняття інших, мову.

Через історію власної родини переглядає радянські штампи про війну й перемогу. Швидко засвоює цифрові ґаджети, мілленіали - покоління "діджітал нейтив".

А ще їх охрестили "поколінням Я" (Generation Me), відзначивши поруч із такими рисами, як довіра й толерантність, нарцисизм і позицію "ми в своєму праві".

"Пригадуєте антологію Зубрицької?" - раптово кидає авторка. Ні, не пригадую, червоніє читач.

Або ще: "П'ятнадцять років по тому я познайомлюся з чоловіком, який у чистому сяйві свого стерильного розуму ніколи не читав поезії Вайльда". І ти враз гарячково силкуєшся пригадати хоч якогось, хоч залежалого вірша знаменитого ірландця, хоч два рядки, господи, тільки б вирватись, виправдатись, уникнути тавра. Ось, ура…ой, ні, це Байрон. Все, кінець, діагноз: "стерильний розум".

Листочки летять, злітають, і завіса, що за нею ховається від нас авторка, набирає вітру, полощеться, мов знамено й поступово набуває забарвлення: синя вертикальна смуга, біла, і остання, червона. Здалека долинають перші акорди "Марсельєзи". Здається, якщо зірвати зараз запинало, нашим очам відкриється бюст Маріанни.

О, так, пані й панове, наша есеїстка - закінчена франкофілка. Що й не дивно, вона ж бо французька філологиня за освітою. Тому цілком зрозуміла й пробачна - тим більше "змістова свобода"! - переобтяженість книжки усім французьким і своєрідне "франкопишання" авторки.

Шкода, лишень, що через завелику кількість "франкофактажу", в ньому трапляється чимало помилок.

Останній листочок злітає з гілки і Ґрета стоїть під голим деревом спантеличена: поміж численних суспільно важливих тем, "відрефлексованих" авторкою-мілленіалкою, немає найважливішої для наступного, покоління Z: теми екологічного апокаліпсису.

Добре хоч, що Ґрета не помітила на 107-й сторінці "шматок м'яса з кров'ю", а то було б уже нам "How dare you?!"

Утім, Ґрета може й не знати, що "есеїст - інтелектуальний провокатор", і що для нього "важливий не висновок, а сам процес мислення, у який він включає свого читача".

Своїх читачів у "Моїх запасних життів" небагато, книжка насамперед для вузького кола рідних і знайомих авторки, тих, хто з півслова вгадає покликання на сімейні події, кому приємно буде впізнати себе в недбало кинутій, незрозумілій сторонньому цитаті, в кого авторка й позичає свої "запасні життя": "Історії інших - це мої запасні життя".

А може, й ні, може, книжка набуде широкого розголосу й здобуде низку літературних премій. Це ж тільки суб'єктивне міркування, варте всіх інших.

Як каже Монтень в есеї з повчальною назвою "Про непевність нашого суду": "Ми міркуємо напропале і навмання, бо як ми самі, так і міркування наші надто вже залежать від випадку".

Орфографію, пунктуацію і стиль автора збережено.

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.ua

Новини на цю ж тему