Тамара Горіха Зерня: “На війні витончується межа між світами“

Ольга Герасим'юк і Тамара Горіха Зерня
Image caption Ольга Герасим'юк (зліва) і Тамара Горіха Зерня (справа)

Тамара Горіха Зерня ніколи не писала, але її дебютна книжка "Доця" отримала премію Книга року ВВС у 2019 році. В інтерв'ю Ользі Герасим'юк у Мистецькому Арсеналі письменниця розповідає, як взялася писати книгу про війну на Донбасі через випадкову обіцянку, як замінила прізвище на псевдонім, бо програла спір, та як містика супроводжує її та книжку "Доця" на всьому шляху.

"За один місяць я перетворилася з інтроверта на божевільного логіста"

Ольга Герасим'юк: Я про вас дуже мало знаю, ви така несподіванка. Отак вийшли на небосхил і засяяли. Я хочу розпитати все про вас, щоб і люди знали.

Тамара Горіха Зерня: Я перекладач. Майже 20 років я перекладаю з англійської мови. Ті люди, з якими я працювала, які допомагали армії, - ми всі були прекрасно реалізовані до війни. Це був нормальний, стабільний середній клас.

І коли почалася війна, як і героїня моєї книги, я декілька місяців чекала, що воно саме припиниться. Що нарешті хтось - хто завгодно - втрутиться.

Я не чекала на якийсь міфічний "потяг із бандерівцями", але чекала на якусь силову акцію держави, залучення якихось союзників.

Ольга Герасим'юк: А де ви тоді жили?

Тамара Горіха Зерня: Я киянка. А з початком літа, коли ми почали ходити у шпиталь, побачили поранених, побачили, наскільки це серйозно, я зрозуміла, що це дійсно війна. Що це не антитерористична операція, що на нас напали, у нас величезна кількість жертв і нам усім треба щось робити.

Ольга Герасим'юк: Але це не всі так відчувають. Багато хто і зараз живе спокійно, ніби це "вигадана війна".

Тамара Горіха Зерня: Ми - люди, які свого часу застали Радянський Союз, - дуже травмовані, і нам усім потрібно це розуміти.

Ми весь час чекаємо, що нам дадуть або команду, або дозвіл на все на світі: на одруження, на те, щоб нам завести дітей, дозвіл на те, щоб зайнятися бізнесом, дозвіл на те, щоб зайнятися волонтерством. Ми весь час чекали якоїсь відмашки, якоїсь міфічної мобілізації. А насправді мобілізація - вона всередині.

Єдина моя зброя - це добре володіння англійською мовою. А ще добре володіння фінансовою термінологією, знання угод, а ще доставки, продажу, логістики, адже я переважно перекладала контракти такого типу.

Я зареєструвалась в американському урядовому аукціоні і закупила там партію тактичних окулярів, домовилась про доставку без розмитнення - вийшло по 70 гривень за пару. А потім почала купувати й інші лоти для української армії.

Копирайт изображения Олеся Волкова
Image caption Книги, автори яких отримали премію Книга року ВВС-2019

Ольга Герасим'юк: І з цього почалася ваша справа?

Тамара Горіха Зерня: Так. Був дуже короткий шлях від рішення до того моменту, коли тобі заносять ці ящики. Я стала щасливою власницею кількох тисяч цих окулярів.

У процесі розподілу цього багатства я познайомилася із величезною кількістю людей. За один неповний місяць я перетворилася із інтроверта, який сидить і займається перекладами, на якогось божевільного логіста, експедитора і дуже комунікативну людину.

Ольга Герасим'юк: А ви самі виїжджали із цим на фронт?

Тамара Горіха Зерня: Спочатку я передавала через інших волонтерів, а десь у серпні ми познайомилися із моїм напарником (а потім чоловіком) Святославом, він виїжджав на фронт.

Ольга Герасим'юк: Він був вашим напарником?

Тамара Горіха Зерня: А потім став чоловіком. Але він досі лишається моїм напарником, тому що те, що ми пережили в парі як волонтерський екіпаж, і той досвід, який ми пройшли, те, як ми проявили себе один перед одним - воно на все життя.

Певної миті виникло відчуття, що те, що ми передаємо на фронт - воно як у прірву… Дуже всі зайняті були, хаос великий, колотнеча. А мені весь час потрібно було робити якісь звіти для зворотного зв'язку з тими людьми, які давали гроші. І я сказала Святославу: "У мене є машина, досить містка, давай її завантажимо і проїдемось хоч один рейс, щоб на власні очі побачити, що там є".

Ольга Герасим'юк: Як ви думаєте, вашу книжку прочитають на окупованому Донбасі?

Тамара Горіха Зерня: Я знаю, що її читають. Мені переказують, що "ми купили, веземо". Загортають у пакети, газети, в особисті речі і їдуть, ризикуючи при цьому, як мінімум, свободою, здоров'ям чи життям.

Ольга Герасим'юк: Це місцеві жителі?

Тамара Горіха Зерня: Так, це жителі окупованих районів. Вони туди привозять, читають самі та передають знайомим, беруть колосальний ризик на себе.

Люди дякують. Хвалять, говорять, що так і є. Більше того, під час роботи над другим виданням ми оголосили прийом свідчень очевидців, попросили людей, які були свідками подій на початку окупації, поділитися своїми спогадами.

Так от серед тих, хто нам написав, є кілька людей, які досі там живуть. Вони просять, щоб це було анонімно, але вони розповідають свої історії.

Ольга Герасим'юк: Що ви хочете з цим зробити?

Тамара Горіха Зерня: Це буде окремий розділ книги у другому виданні - розділ документальних свідчень. Ми цю книгу і цей розділ також перекладемо на англійську мову, щоб її прочитали в Європі, США.

Чому почала писати?

Ольга Герасим'юк: Серед усіх книг, які мені вдалося прочитати про війну, я би сказала, що саме ваша є однією з найсильніших. Безперечно, я не применшую значення "Інтернату" Жадана, праць Володимира Рафєєнка, який приїхав звідти, чудовий письменник. У книзі "Доця" абсолютно відсутній пафос. У книзі майже немає відрізаних частин тіла, крові, але є сторінки, які просто важко пережити. Як ви досягли цього?

Тамара Горіха Зерня: Спочатку я визначилася з ідеєю, що це має бути книга про початок війни, описаний очима людини, яка живе у Донецьку, а потім - на окупованій території, і книга має бути написана від першої особи.

Ольга Герасим'юк: Так прагматично сіли і подумали? Ви ж раніше не писали.

Тамара Горіха Зерня: Не писала. Я просто подумала про те, як би мені хотілося, щоб це було написано. Я дійсно ніколи раніше не писала книг, я не письменниця. Але все життя я спостерігаю за людьми.

Я підглядаю за людьми, підслуховую. Я можу проїхати всі свої зупинки, якщо у маршрутці чую цікаву розмову. Я можу піти слідом за якоюсь людиною просто тому, що вона мені здається кумедною чи цікавою. Я з тих людей, хто буде розганяти бійку здорових чоловіків.

Ольга Герасим'юк: Було таке?

Тамара Горіха Зерня: А як же.

Ольга Герасим'юк: І самі отримували?

Тамара Горіха Зерня: Ні. Напевно, моє втручання завжди було несподіванкою. У мене є про себе враження, що я дуже висока жінка, тому що я у дитинстві виросла дуже швидко. Я вже у початковій школі була приблизно такого зросту, як зараз.

Ольга Герасим'юк: Вони розбігалися?

Тамара Горіха Зерня: Принаймні відступали. І той, кого били, мав можливість утекти. Але я про те, що я все життя придумую історії.

Я була дуже здивована, коли зрозуміла, що не всі люди так живуть. Що є люди, у яких в голові не говорять чужі голоси, які не розповідають якісь серіали. Є люди, які лягають спати і собі в голові не прокручують кіно, яке існує тільки для них.

Ваш пристрій не підтримує відтворення мультимедійних файлів
Цьогорічну літературну премію виграв роман Тамари Горіха Зерня "Доця"

Ольга Герасим'юк: А чому ви вирішили написати книгу?

Тамара Горіха Зерня: Ну, ми ж бачимо, яка ситуація, ми ж бачимо, що в Україні досі…

Ольга Герасим'юк: Ви тоді просто ходили і вирішили, що ви повинні про це розказати?

Тамара Горіха Зерня: Так. Я відкрила фейсбук і побачила якийсь дуже некрасивий, неприємний скандал з приводу ветеранської літератури. Хтось щось написав, йому почали дорікати "чому не державною?". Відбувся якийсь такий…

Ольга Герасим'юк: Срач.

Тамара Горіха Зерня: Срач. Так. Почалися підрахунки, а скільки у нас воює україномовних, а скільки російськомовних. Це було так некрасиво і так негарно. А потім хтось іще із відомих письменників написав, що ветеранська література - це сировина, якою вони скористаються для того, щоб потім написати "справжні книги".

І хтось із цих хлопців відповів: "Ну так напишіть державною, чого ви не пишете?" І мовчанка, мороз такий.

І раптом у моїй голові спрацював той самий чортик, який мою героїню змушує її побігти за тою дівчинкою, яку веде сепаратист. Це те, що тебе підриває, навіть коли розум знає, що ти робиш неправильно, "Що ти робиш?" - голова кричить. А язик і рот твій говорять.

І я тоді на цих емоціях написала у фейсбуці про те, що "я напишу вам книгу, якщо ніхто не хоче, то я це зроблю". У мене тоді була досить велика фейсбучна аудиторія, досить серйозна волонтерська публіцистична репутація. І цим людям я сказала, що напишу книгу. І всі мені поплескали, "чекаємо", значить.

Ольга Герасим'юк:І ви сіли і думаєте, що тепер мусите це зробити?

Тамара Горіха Зерня: Коли спав цей перший азарт, я подумала: що я наробила? Далі я підійшла до роботи так, як до того, що я писала перед тим - дипломні, курсові, реферати. Який там принцип? Спочатку ти збираєш інформацію. Якщо ти не знаєш, що робити далі - то ти читаєш літературу з цієї теми.

Ольга Герасим'юк: Ви не спілкувалися ні з ким із письменників, не читали ці твори за назвою "Як написати книгу"?

Тамара Горіха Зерня: Не читала такого нічого, не закінчувала ніякі курси типу "Письменник за три тижні". Я почала збирати інформацію. Я почитала донецькі форуми від 2014 року. Різні, не політичні, а побутові якісь, форуми людей, які проводять екскурсії Донецьком, форуми автолюбителів, і т.д.

Ольга Герасим'юк: Ви натрапили там на якісь історії?

Тамара Горіха Зерня: Ні, звичайно. Усе пов'язане зі вступом російських військ чи сепаратистів, виступи, мітинги, все що пов'язано з "боїнгом", вже повитирали все. Тож далі я вишукувала людей, які виїхали звідти. Спочатку в колі своїх знайомих, потів розпитуючи знайомих знайомих.

Я говорила, що письменниця, яка пише книгу про Донбас, вирішивши для себе, що я собі дозволяю нею бути. Можливо, лише в своїй голові, можливо, але штраф же мені не випишуть за це.

Я зустрічалася з цими людьми, ставила питання щодо фактури, про ціни, про маршрутки, про запахи, атмосферу, про те, що вони бачили, що запам'ятали. Які рішення вони ухвалювали і на якому етапі. Я була дуже занудним журналістом чи письменником у цьому сенсі, бо я дуже багато випитувала.

Ольга Герасим'юк: А ви туди потрапили хоч один раз?

Тамара Горіха Зерня: Я була в усіх околицях Донецька, в усій прифронтовій зоні. А бути безпосередньо в Донецьку у мене не було потреби, мені люди розповіли.

У мене була героїня, у мене був прототип - жінка, з якою я була заочно знайома до війни, з якою я зустрілася у прифронтовій зоні. Вона була дуже ефективним координатором волонтерської допомоги, розвідником, підпільником, але у 2016 році виїхала.

Я поїхала до неї у Львів, і ми проговорили дуже довго, фактично півдня. Вона і є "Доця", і фактично велика частина біографії і пригод Доці - це історія живої людини, Наталі з позивним "Ельф". В принципі, кожен герой цієї книги має за спиною живого прототипа.

Ця книга не була б написана, якби в один прекрасний момент не відбулося відчуття, що у мене є співавтори, які спочатку були в моїй голові, а потім ставали реальними людьми.

Одного ранку я прокинулася, і зрозуміла, що знаю кожне слово у цій книзі. І що вся наступна моя робота - це записати. За бажання я могла би цю книги написати задом наперед.

"На війні витончується межа між світами"

Ольга Герасим'юк: У книзі "Доця" є містика, яку ви також так вправно вплели. До речі, я абсолютно вірю в те, що це буває, тому я до цього не має жодного питання.

Тамара Горіха Зерня: Так, є епізод, коли головна героїня ночує в Пісках на горищі, і її будять двоє військових. Цей епізод трапився зі мною.

Ми приїхали із чоловіком, напарником. Мали зустрітися там із розвідниками, але якось не склалося, і ми зупинилися заночувати в Пісках. Саме ішов бій, досить жорстокий. Кругом вибухи, перестрілка, близький бій, контактний фактично.

Мене хлопці залишили в одному будинку на горищі. Кажуть, що тут за комином у нас найбільш безпечне місце, тут є матрац, лягайте. Свят взяв зброю, пішов із ними хоча би патрулювати, тому що людей було мало. І я лишилася одна.

Лежу, кругом вибухи, стріляють, десь щось горить. Але я була настільки втомлена - тому що фронтові дороги, волонтерство дуже виснажують, - і я задрімала на цьому матраці. Прокинулась від того, що мене дуже сильно шарпає за ногу солдат. Так сильно, що у мене болить кісточка, розумієте, дуже грубо трусить тебе. А коли ти засинаєш із лінзами, ти не зразу можеш роздивитися. Поки я очі протерла, поки проморгалася, піднімаю голову (а двоє їх стояло) - а нема нікого.

Ваш пристрій не підтримує відтворення мультимедійних файлів
Привіт усім! Це знову Книга року ВВС, цього разу – не проста, а ювілейна.

Ольга Герасим'юк: Але ж вони вас торсали?

Тамара Горіха Зерня: Так, у мене нога болить. Я відчуваю це. Я спускаюсь униз, на перший поверх, там знову нема нікого, тільки один боєць сидить куняє, той, якого лишили мене стерегти. Я кажу: "що сталося, куди ці двоє пішли, що від мене хотіли?"

Він питає: "Хто пішов?" Я відповідаю: "Двоє бійців мене розбудили зараз, куди вони пішли? Один такий високий, а другий менший, такий опецькуватий". А він на мене дивиться: "Знаєте що, у нас учора двоє загинуло". І каже, так, отакі, він описав їх. Він каже: "Ходімо в іншу хату". Ми перейшли і ночували вже в іншому приміщенні.

А вранці, коли все стихло, я повернулася і побачила на горищі у вікні отаку-от величезну дірку від кулі чи осколку...

Те, що є війна, що є місце, де люди переживають такий досвід… я абсолютно впевнена, що там витончується бар'єр між світами.

Ольга Герасим'юк: Коли я читала "Доцю", згадала розмову з однією жінкою, яка втекла з Макіївки. Вона втікала з дитиною під рукою і з простирадлом в іншій руці. Те, що вона мені сказала, я потім прочитала у вас. Вона говорила: "Чим більше я думаю про свій дім, про свою батьківщину, Макіївку, я думаю лише про кладовище, де поховані мої батьки, діди. І тільки так я уявляю свій дім". Люди, які слухали її, подивувалися, тому що воно звучало нібито дивно, але в тому був глибинний смисл, який я прочитала і у вас. Як ви це сказали?

Тамара Горіха Зерня: Що "наша земля є лише тоді наша, коли її знизу наші мертві підпирають". Тоді вона наша, коли там могили наші лежать.

Ольга Герасим'юк: Це відчуття у вас звідки?

Тамара Горіха Зерня: Звідти ж, звідки і вся книга. От, наприклад останні слова цієї книги, на які ви звернули увагу в своїй рецензії: "Будемо жити"...

Після виходу цього сюжету мені одна жіночка надіслала останній допис Олени Куліш - це була волонтерка Луганського аеропорту, яку розстріляли разом із чоловіком.

Останній допис Олени Куліш "ВКонтакте" закінчується словами "Будем жить". Тобто "у нас там закривають помідори, копають картоплю - все як у мирному житті, будем жить"... Це був її останній-останній пост перед розстрілом. Через два дні їх з чоловіком убили.

А, ну звідки воно взялося? Я думаю, що немає випадковостей.

Копирайт изображения Олеся Волкова

Взяла псевдонім, бо програла спір

Ольга Герасим'юк: Ви будете далі тепер писати?

Тамара Горіха Зерня: Я не знаю. Можливо, буду, можливо, я б хотіла. Те, що мені було зробити цією книгою, я думаю, що я зробила. Принаймні те, що було в моїх силах на даному етапі.

Ольга Герасим'юк: Скажіть, чому ви Горіха Зерня? Я прочитала і не знаю: от що ця людина собі думає? Чого ви саме так себе назвали? Ви ж раніше були хто?

Тамара Горіха Зерня: Я - Тамара Дуда.

Ольга Герасим'юк: От. А чому раптом Горіха Зерня? Дуже, погодьтеся, несподіваний псевдонім.

Тамара Горіха Зерня: Мені треба було змінити псевдо на фейсбуці. Я просто програла тоді бажання, і мені треба було змінити на фейсбуці собі ім'я на короткий час. І коли я сіла вигадувати собі псевдонім, зрозуміла, що не так легко його вигадати. І потім оце виплило.

Я поставила його на фейсбуці лише на два місяці. Але воно так приклеїлося, більше того, у волонтерських якихось справах мене всі почали називати "Горіхом". Тобто ми зжилися з цим. І коли прийшов час, коли можна було поміняти назад, я подумала: хай буде.

Ольга Герасим'юк: Назад не можна. Ви уже перемогли, письменниця Горіха Зерня. Взагалі, що відчувають ті, хто перемогли всіх у книжковому рейтингу?

Тамара Горіха Зерня: Я дуже рада за те, що герої цієї книги пробилися до людей, я дуже рада за Доцю, за тих, хто за нею стоять. За тих, які не дожили. У мене таке враження, що за них більше ніхто не скаже, крім мене.

Коли я це писала, то це було відчуття одночасно причетності до чогось великого, відчуття, що коло тебе є оці люди прямо на плечах поряд стоять, і одночасно відчуття самотності - ти пишеш і не знаєш, чи тебе хтось взагалі почує, чи комусь це потрібно?

І зрозуміти, що… виявилося, що потрібно.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

Новини на цю ж тему