"Скинула чоловіка з четвертого поверху". Як живуть у центрі інтеграції бездомних

  • Ліза Жарких
  • для BBC News Україна, Херсон
Скинула чоловіка з 4 поверху. Як живуть у центрі інтеграції бездомних

Автор фото, Ліза Жарких

"Один чоловік в мене пив, інший коловся. Одного вдарила сковорідкою - розумію, що це не метод. Це був зрив. Другий коловся - отримав шваброю, а третього просто скинула з четвертого поверху", - розповідає тричі засуджена жінка, яка втратила документи після арешту.

Якби не центр реінтеграції у Херсоні, вона опинилась би на вулиці. Нині вона відновлює документи і повертається до нормального життя.

У 2019 році, за даними Мінсоцполітики, за допомогою звернулись 33 тисячі осіб без житла. В реальності таких людей набагато більше.

Взимку багато з них ризикують просто замерзнути.

За цифрами та їх відсутністю - сотні людських історій, схожих та відмінних між собою.

У деяких містах людям, які не мають житла або щойно звільнились з тюрми, немає куди піти. У Херсоні такий прихисток з'явився лише наприкінці 2019 року силами небайдужих.

Невдалі обставини - причина, щоб потрапити до "Надії".

Половина тих, хто потрапляє до центру, мають схожу історію. Зазвичай, це чоловіки, які зловживають алкоголем і втрачають зв'язки з близькими.

Але не всі історії є типовими, тут можна опинитись через невдалі обставини. Про це розповідає директор центру Валентин Лапицький.

Благодійний фонд "Ісус", який він представляє, став одним із двох об'єднань, які опікуються закладом. Допомагає громадська організація "Мрії Таврії" та координаторка центру Римма Бараненко. Разом вони допомогли змінити життя десяткам людей.

"Були мати та син, вони жили добре, знімали квартиру, потрапили у лікарню. Квартиру перездали іншим. Вони вийшли на вулицю. Два місяці у нас були. Мати влаштувалась на роботу, потім син. Вони зібрали тут грошей і пішли винайняли собі житло. Зараз зустрічаємось, вони дякують", - каже Валентин Лапицький.

У центрі допомагали громадянам Росії, Вірменії та Естонії.

Як влаштоване життя у центрі?

Пропустити подкаст і продовжити
подкаст
Що це було

Головна історія тижня, яку пояснюють наші журналісти

Випуски

Кінець подкаст

У центрі підкреслюють: вони не притулок і не нічліжка. Приходячи сюди, людина має відмовитись від алкоголю та наркотиків і мати бажання знову стати частиною суспільства. Одне з головних завдань - відновити документи. Потім ті, хто може працювати, шукають роботу та винаймають житло, непрацездатних влаштовують до інтернату чи будинку для людей похилого віку.

Проте в їжі та гарячому душі не відмовляють нікому. Ті, хто не згоден з правилами життя у центрі, можуть сюди прийти поїсти, помитись та підстригтись. Під час морозів центр також стає пунктом обігріву.

День у жителів центру розписаний, вони самотужки прибирають і готують для себе. Є спеціальний зошит, у якому записано, хто яке питання має вирішувати.

"Ось, третє березня. Один пішов до лікарні здавати аналізи, інший оформлювати пенсію, третій шукати житло. Я коли чергую раз чи два на тиждень, стараюсь кожного індивідуально покликати і спитати, як справи, на якому хто етапі", - розповідає Валентин Лапицький.

Василь, 65 років

Автор фото, Ліза Жарких

Перший мешканець центру, з яким знайомимось, - це Василь. Він народився у Львівській області, але жив у Херсонській. Розповідає про себе небагато: був одружений, має чотирьох дітей, з якими не спілкується. Після розлучення вирішив повернутись до Львова. Там загубив паспорт, прописаний був у Херсоні, тож довелось їхати сюди.

"Коли приїхав до Херсона, було холодно, карантин, спав на вокзалі. Чергова почала виганяти, сюди послала. Я півночі ходив шукав. Валентин мене прийняв", - розповідає чоловік.

Василь має трудову книжку, але не має пенсії. Його мета її оформити та винаймати житло. Паспорт Василь має отримати вже незабаром.

Роман, 44 роки

Автор фото, AFP

Ще один співрозмовник - Роман. У центрі перебуває вже пів року, весь цей час робить документи. Валентин Лапицький розповів, що їх у чоловіка не було. "У нього ніколи не було паспорта. Він сидів у тюрмі".

Чоловік побував за гратами три рази. Вперше Роман потрапив до в'язниці у 18 років. У періоди, коли був на свободі, працював на полях і вантажником.

Після останнього разу потрапив спочатку до однієї лікарні з запаленням легенів, потім в іншу - з закритим туберкульозом. Потім зламав ноги, вирішивши скоротити шлях і перелізти через лікарняний паркан.

На питання, чому вирішив змінити життя, відповідає: "Скільки ж можна, не витримає організм. Мені 44 роки".

Окрім двоюрідного брата, у чоловіка немає рідних. "Я ж не піду до родича, не посуну його дітей і не скажу: ось він я", - розповідає він.

В тюрмі Роман отримав спеціальність зварника. Планує влаштуватись на роботу та винайняти житло. Вже нарешті отримує паспорт.

Андрій

Автор фото, Ліза Жарких

Чоловік став одним із перших мешканців центру. Зараз він волонтер і вже допомагає іншим соціалізуватись та показує на власному прикладі, що це можливо зробити.

Андрій зізнається, що раніше вживав наркотики. Спробував у п'ятнадцять - тридцять років тому.

Чоловік має освіту моряка, ходив в рейси. З'явилися гроші, почав колотись, - потрапив до тюрми. Коли звільнився, працював вже у місцевому порту. Знову - тюрма.

Не працював і потрапив за грати втретє. Після був слюсарем у реабілітаційному центрі для дітей з інвалідністю. Розповідає, що коли померла мати, його стан погіршився, намагався покінчити життя самогубством, але його врятували та відправили до місцевої психіатричної лікарні. "Я знайшов віддушину в наркотиках. Думав поколюсь, поколюсь і помру", - каже Андрій.

З Валентином Андрій познайомився, коли той годував гарячими обідами бездомних: "Він запропонував: хочеш - пішли, допоможу тобі вилізти з цього лайна".

Сестра Андрія працює неподалік від центру. Він її інколи бачить, але не хоче йти на контакт, бо занадто багато наробив, і тепер це розуміє. Каже, що найскладніше для нього було знайти сенс, для чого жити. Тепер це допомога тим, хто хоче змінити своє життя.

Альона, 50 років

Автор фото, Ліза Жарких

У жіночій кімнаті дві жінки. Обидві читають книжки. Одну з них звати Альоною, вона відволікається від детектива.

Альона народилась у Таджикистані, але школу закінчила вже в Україні. Має вищу освіту, навчалась у Національному авіаційному університеті. Щоправда, диплом, як і інші документи, втрачені.

Альона була за гратами три рази. Стаття одна й та сама - тяжкі тілесні ушкодження. Фізичне насильство вона вчиняла щодо своїх чоловіків, які мали залежності від алкоголю чи наркотиків.

"Один чоловік в мене пив, інший коловся. Одного сковорідкою - розумію, що це не метод. Це був зрив. Другий коловся - отримав шваброю, а третього просто скинула з четвертого поверху".

У 2016 році вона отримала вісім років, вийшла через чотири. Розповідає, що тоді під час обшуку в неї вилучили пакет документів. В тюрмі виявилось, що їх немає. Вона написала скаргу в прокуратуру, але це не допомогло. Після звільнення за рекомендацією адвоката Альона потрапила до центру.

Через кілька днів влаштувалась на роботу завгоспом. Через п'ять місяців її звільнили. Жінка розповідає, що тоді спробувала винайняти квартиру, їй вдалось це зробити та навіть прожити певний час, але під приводом приїзду родичів власниця квартири її виселила.

"Мене виставили ввечері за двері. Гроші не повернули. Я коли вимагала повернути кошти, мені сказали: "А договір на квартиру складали? Чого ти хочеш, зечка?" І я о дев'ятій вечора знову приїхала до Валентина".

Каже, що зрозуміла свою помилку: документи треба було робити одразу. Одна з проблем - відновити диплом. Вона ходить на консультації до центру зайнятості та констатує, що людину, яка відсиділа за подібні злочини, неохоче беруть на роботу, але працювати готова будь-ким, двірником також.

Альона має двох доньок, одна живе у Празі, друга у Києві. З ними жінка спілкується онлайн. Каже: "Більше ніколи не буду зв'язуватися з чоловіками". Її мета - знайти офіційну роботу, винайняти житло за договором і завести хатню тваринку.

Пліснява і дірки у даху

Херсонський обласний Центр реінтеграції бездомних і звільнених осіб "Надія" утримують коштом благодійників. Влада надала тільки приміщення.

Під час екскурсії Римма Бараненко розповідає про те, що центр має проблеми. Це старий дах, який протікає; вікна, затягнуті плівкою; через відсутність централізованого опалення на стелі є пліснява; вдається зігріти тільки окремі кімнати.

На дах і вікна виділили кошти з бюджету, проте через пандемію коронавірусу отримати їх поки ще не можуть.

Без нових вікон і даху, кажуть, робити ремонт немає сенсу. Основні кімнати розташовані на другому поверсі.

На першому тільки ванна кімната, яку Валентин з помічниками екстреними темпами відремонтували напередодні 2020 року, аби у морози почати приймати перших жителів. Тоді на ремонт допомогли назбирати небайдужі.

Автор фото, Ліза Жарких

Така ж ситуація з комунальними рахунками, харчуванням, одягом - допомагає, хто чим може.

На лавках біля центру відпочивають ті, для кого "Надія" стала тимчасовим домом. Римма Бараненко посміхається до чоловіка, якого називає паном Мещеряковим, раніше він "жив" на лавці у центрі міста.

Нещодавно колишній бездомний отримав паспорт і скоро переїде жити до будинку-інтернату. Римма називає його красенем. Мещеряков усміхається у відповідь широкою беззубою посмішкою.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!