BBCUkrainian.com
Російська
Румунська
Інші мови
 
Останнє поновлення: середа, 02 липня 2008 p., 15:56 GMT 17:56 за Києвом
 
Перешліть цю сторінку другові   Версія для друку
Блог експедиції: Від краю до краю – Україна 2008!
 
Україна
Схема подорожі
Група ентузіастів з Києва та Львова подорожує Україною. Учасники мандрівки намагаються пішки пройти Україною зі сходу на захід та з півночі на південь за найдовшою та найширшою широтою та довготою.

2 липня 2008 року
Карпати

Адміністративно більша частина Карпат на моєму маршруту попала у Закарпатську область. Почалися ж гори ще в Делятині, звідки ми через невеличкий перевал перейшли в Любижню, а вже з Любижні через справжній перевал перейшли у Пасічне.

Останню ніч на Івано-Франківщині ми з Святославом ночували в Бистриці у дуже привітних людей.

Ґаздиня пані Ольга двічі нас добре нагодувала – бо зібралися далеко в гори – у Закарпаття через перевал Легіонів. Це була вже третя вчителька, з якою познайомився під час подорожі. Коли спілкуєшся з такими людьми, на душі стає дуже спокійно за майбутнє України – віриться, що виховають вони добрих людей.

Привітні пастухи в горах

Була неділя – велике свято християн – Троїця. Майже вся Бистриця принарядилася до церкви. Завітали й ми, та ненадовго – гори чекали на нас. Та зустріли дощем. Дощі в Карпатах дуже звичні навіть влітку.

На перевалі зайшли до родини пастухів, що пасуть тут все літо череду. Разом святково підобідали. Нас пригостили напівфабрикатом бринзи – бадзьом, виготовленим за старовинним рецептом. А далі ми потрапили у Хустський район Закарпаття.

Вранці пройшли перше село – Лопухов - завдовжки кілометрів сім. Його не можна було б відрізнити від останніх сіл Прикарпаття – і мова, і люди, і хати все дуже схоже. Тільки гори з усіх боків вищі та річка ще швидша.

Наступний хребет як справжні герої (що завжди йдуть в обхід) ми обійшли через Усть-Чорну та два цікавих села – Руську Мокру та Німецьку Мокру.

Обидва заснували два століття тому австрійці. Частина будинків певно з того самого часу і стоїть. А ще збереглася бруківка на тротуарах. І по порядку забудівлі видно, що все планувалося та обдумувалось ретельно та навіки.

Проте нащадків тих перших поселенців в селах вже майже не лишилося – репатрувалися до Німеччини за останні десятьоліття.

З Німецької Мокрої через перевал перейшли в Колочаву. В цьому селі жив Іван Ольбрехт – чеський письменник-класик. Чехи-туристи так часто відвідують його музей, що тутешні дітлахи вітаються до всіх туристів «Агой» (привіт – по-чеськи).

Гора Волосяниця

Дуже живописне місце вибрали перші поселенці Колочави. Ми прицінилися до хатинок у цьому селі – від 15000 до 50000 у.о. Газ ось-ось буде. А цілющого повітря вже вдосталь.

Гори і ліс починаються прямо на краю города (наголос на а ). Далі дійшли до Негровця. Походження назви достеменно невідомо. Основною рахується версія що пішло воно від слова негура – густий непроглядний туман. Туман нам і справді довелось скоро побачити. Пішли через гору Косів Верх на Вучкове та у самому селі Косів Верх через той густий туман ледь не заблукали. Живуть там лише у двох хатах ( а раніше була навіть початкова школа) – на них ми не натрапили. Знову прийшов на допомогу GPS- навігатор GARMIN. Спустилися у Завирище, що трохи нижче Вучкового.

По дорозі зустріли рибалку Василя – похвалився нам трьома стругами (форель) та сказав як називається річка через яку переходили по канатному містку, що весело гойдається під пішоходами. А річка називалась Ріка. Святослав ще пару раз перепитав – ну і як звуть ріку? Так і не порозумілися – «просто Ріка» двічі відповів Василь. Вже потім по карті переконалися – що назва у річки Ріка. Насміялися.

Міст через річку Ріка

За Вучковим у селі Каменці зупинилися на ніч у кращого пасічника Закарпаття ( а може й України). Карпатська бджола отримала визнання у всьому світі. Він крім бджіл полюбляє полювання. То ж вечір був цікавий на розповіді. Вранці подерлися на гору Коритище – назву певно отримала за широчену та лису верхівку. З неї перейшли на гору Волосянку – ця була у косах трави ніби в перуці. Далі – на гору Кук.

На жаль дощ та туман не дали розгледіти обрії – напевно, щоб ще раз було цікаво прийти. Почали спускатися у Іршавський район. Натрапили на хату – вийшла ґаздиня, сказала, що це село Сухе. Та ми були мокрі до нитки і планували попасти зовсім не в Сухе, а в Кушницю. Перепитали – з’ясувалось, що таки до Сухого ще кілометрів з сім, а у Кушницю ближче, але через гору.

До села дісталися вже затемна і там нас спіткала перша невдача з постоєм на ніч. Та добрі дівчата з нічної пекарні підсолодили життя – почастували свіженькою випічкою, а дах ми знайшли у дзвіниці, що була при місцевій церкві на ремонті. Вранці через Керецьки дійшли до Сваляви. Можна було б ще позрізати дорогу прямуючи через хребти, та вирішив що на цей раз досить – не терпілося вже до фінішу. Від Сваляви знову йшов сам.

Завершення першої частини подорожі

Сподобалось місто Мукачево. Дуже нагадує невеличкі угорські міста. Якимсь чином промахнувся мимо Замку Паланок (та оглянув його вже на зворотньому шляху – варте уваги – не оминайте!). І вирушив понад трасою Мукачево-Ужгород до Дубровки (замовити таксі J не дозволяв регламент подорожі) очікуючи жахливих годин з пилюкою та газами від машин.

Та мені пощастило - поруч з трасою знайшлася велосипедна доріжка аж до самого Ракошина – і вітер був саме в правильний бік. Далі запам’яталися Руські Комарівці. Село починається з циганського кварталу. Описати це коротенько не можна – будете мати нагоду заїдьте – запевняю – ніколи не забудете побачене.

Далі були Хелмці, Часлівці, Ратівці, Струмківка, Паладь-Комарівці і фініш у селі Малі Селменці (колишні Солонці). Та трапилось щось містичне - фото про ці села витерлися якимось чином з мобілки. Приблизно 100 фото щезли вже коли повертався через Ужгород та Львів до Києва. Добре, що відіслав деякі фото у ММСці, а то б і документу про фініш не залишилось.

  Між тим старт другої частини Від краю до краю з півночі на південь вже дуже скоро – не перемикайте канал, реклами не буде, тільки новини від Бі-Бі-Сі – до речі, на мій погляд, найобєктивніші. І продовження оповідей про побачене в Україні-2008. Підсумки будуть після закінчення другої частини. До речі продовжую запрошувати приєднуватись бажаючих! Незабутні враження гарантую! Україна – найкраща! Слава Україні!
 

Як таке сталося не знаю, певно пам'ять на карті телефона скінчилася. А може ті села справді вже не Україна, і край був десь у Дубрівці. В тіх селах переважно угорське населення, угорська мова, звичаї, будівлі. Офіційні таблички спочатку подано на угорській мові, а потім на українській. На самому кордоні з Словачинною спостерігав цікаву картину.

Був саме ранок біля дев’ятої години. Перехід у Селменцях піший і з того боку кордону вишикувалась черга, щоби попасти в Україну. А на вулиці, що йде від пункту пропуску на протязі 200 метрів розташувалось з три десятка магазинів, що продають все, що можуть захотіти наші західні сусіди. Певно є для них економічний зиск у такому шопінгу.

Святкував фініш уже у Львові, куди мене зустрічати приїхала моя родина. Місто всім сподобалось. Та це вже трохи інша історія.

Між тим старт другої частини Від краю до краю з півночі на південь вже дуже скоро – не перемикайте канал, реклами не буде, тільки новини від Бі-Бі-Сі – до речі, на мій погляд, найобєктивніші. І продовження оповідей про побачене в Україні-2008. Підсумки будуть після закінчення другої частини. До речі продовжую запрошувати приєднуватись бажаючих! Незабутні враження гарантую! Україна – найкраща! Слава Україні!

Коментарі:

Щиро дякую за блог, отримую надзвичайне задоволення від прочитаного, самій хочеться пройтися так Україною побачити різні куточки. Нехай щастить!
Наталя, Окленд, Нова Зеландія

1 липня 2008 року

Прикарпаття Івано-Франківської області.

Церква у Коломиї

- «Слава Ісусу Христу!»
- «Слава навіки Богу!»

Так вітаються в селах на Івано-Франківщині та майже всюди в Карпатах. Зовнішне відродження християнства помітне неозброєним оком. А як воно йде у душах людей – можуть сказати лише кожен за себе самого.

Гостинність і тут є справжньою ознакою українців. І як всюди, чим багатші люди тим більше спокус їм треба подолати, включаючи жадобу.

Одного разу нас не пустили під дах у недобудований будинок – другий у дворі, і як і перший триповерховий. Казав я Святославу – не ту хату вибрав – не послухав – от і переконалися, що багатшим важче. Хай Бог їм допомога!

Монументи воїнам УПА у селах

Та це був виняток – всюди люди привітні, добрі та щедрі душею. Одного разу у Карпатах ніч застала нас на горі, пускався дощ. Натрапили на якийсь контейнер. Вирішили, що то для перепочинку тих, хто працює в лісі. Та за годину нагодилися хазяї – міліціонери.

Виявилось – що то Пост державної охорони. Але нас не попросили геть, а коли з’ясували обставини, то залиши відпочивати, а самі ночували в службовій машині. Ще поділюсь ноу-хау яке напевне і так відоме у службовому середовищі.

У селах Прикарпаття під знаком, що позначає початок населеного пункту стоять координати дільничного міліціонера (адреса і телефон) – хоч нам ні разу це не знадобилося та морально почуваєш себе безпечніше.

Каплиці з фігурою Матері Божої типові для Західної України

Залишається боятися лише ведмедів та вовків, про яких нам багато хто з місцевих розповідав. Та на питання « Чи бачили вони їх хоч раз самі?» відповідь « Так» була лише одного разу вже у Закарпатті. От і нам пощастило не побачити.

Характерною ознакою на Івано-Франківщині стали ї пам’ятники та меморіальні стели на честь вояків, що боролися за незалежність України. Вони зазвичай поруч з пам’ятникам радянським військовим, що воювали з фашистами у 1941-1945 роках.

Майже в кожному селі стоять пам’ятники Тарасу Шевченку. Найвеличніший у селі Русів – на батьківщині В.Стефаника. Це село запам’яталося також красивими краєвидами та бабусями-довгожителями.

У Коломиї придивлялися до облич мешканців, щоби сформувати типовий образ – не вийшло. Таке враження, що серед їхніх предків ледь не всі народи Євроазії. Для сіл же характерне відчуття близькості гір – це позначається і на вимові і на веденні хазяйства і на характері людей.

Сіно, картопля, ліс, краєвиди на гори – стратегічні цінності простих людей. На заробітках знову ж таки дуже багато чоловіків, але помітний і розвиток приватної ініціативи на місцях.

Прийшов час розповісти про запитання якими я обмінювався з пересічними українцями на всьому шляху подорожі. Я питав людей про їх особисте відчуття розвитку України за останні роки – не про те що вони чують або бачать в телевізорі – а саме про власні, ті що відчутні так би мовити на власній шкірі.

Привітність карпатських мешканців

Відповіді у селах протягом всієї України не були дуже різноманітними. Найоптимістичніші – гірше вже не буде, найпесиместичніші – буде гірше та недовго( у тому сенсі – що не довше за життя). Важка праця натурального господарства не може бути високоефективною, а вписатися у світовий розподіл праці вдається поки що тільки залишивши рідні місця.

Мене запитували про різне – жінки хвилювалися – « А що ж ти їси? Та де спиш?», чоловіки – « А скільки за це платять?». Майже всі казали – що стільки пройти напевне не подужали б.

Хотів би привернути увагу тих, кому під силу якось впоратися з цим, на проблему хворих ніг наших жінок. Всюди на Україні літні жінки скаржаться на біль у суглобах. Що тільки не перепробували, а результату немає.

Ці люди не можуть сидіти на місці без роботи, і часто це власне навіть питання життєзабезпечення – та хворі ноги стають величезною та невірішуванною проблемою.

Чи знає про це наше Міністерство охорони здоров’я? Чи не заболить у кого з можновладців душа за всіх наших матерів? Напевно що поодинці з цим не впоратись.

26 червня, першу частину подорожі подолано!

Буковина

Притока Дністра

Чернівецька область зустріла садами. Багато з них закладені зовсім недавно. Натрапив і на величезне поле з кущами смородини. Побільшало насаджень кукурудзи – напевно полюбляють тут мамалигу та інші страви з неї.
Ночував одного разу у лісника – почастували пухким хлібцем з кукурудзи – така собі тверденька мамалига. Достатньо на Буковині і лісів, в яких переважають, ясна справа, буки. Та найбільше мене вразили види на Дністер неподалік сіл Мошанець та Перківці. Такі бачив хіба що біля Витячіва на кручі над Дніпром.

Частина Чернівецької області перед другою світовою війною побула 22 роки у складі Румунії, можливо це сприяло лінгвістичному розвитку населення. Більшість заробітчан з цих місць подалися не в Москву чи Київ, а у Португалію та Італію. На місцях же як і всюди на селі бракує роботи.
Та не дивлячись на її відсутність саме Сокирянський та Кельменецький райони Чернівецької області зовні справляють враження найбагатших з усіх, що побачив досі.

занепаду не помітно...

Криниці тут ніби беруть участь у якомусь заочному конкурсі краси – кожна оздоблена з душею та натхненням. А ще обов’язковим атрибутом біля них красива керамічна чашка. Хати часто-густо з колонадами та терасами, зовсім не малі за розмірами. У більшості сіл проведено газ. Якогось занепаду чи то запустіння не помітно – напевно тут люди здавна не дуже звертають увагу на центральні власті, а більше зважають на себе та Бога. Капличок все густіше.

Криниці тут беруть участь у якомусь конкурсі краси

Вони не тільки на краях сіл, а часто просто у городах заможних мешканців. Ще запам’ятались - пиріг з начинкою варенням та сиром, що закладені окремими шарами, яким почастували в Сербичанах, вітряки на кручах Дністра (правда вже на пенсії – не працюють), село Дарабани, яке пішло під воду через ГЕС, Хотинська Фортеця (про неї певно можна багато писати, але я напишу критичне – майже половина цікавого в ній на ремонті – і це у розпал туристичного сезону!

У самому Хотині та районі дороги у суху погоду з таким глинястим пилом, що пішоходам не позаздриш), ланцюжки ставків у Заставненському районі. І у останньому селі Чернівецької області, яке попало на маршрут – Малятинцях – вразив дитсадок повний дітлахів приблизно одного віку – розгадку бебібуму взнати не вдалося, одна тільки деталь ще запала в очі – багато лелечих гнізд у цьому селі - таки певно якийсь зв'язок між лелеками та новонародженими існує.

Далі буде розповідь про дві найцікавіші області першої частини мандрівки – Івано-Франківську та Закарпатську – об’єднали їх та розділили любимі всіма українцями величні Карпати. Дуже скоро – заглядайте!

Позаду 2 тисячі км!

Вітряк на Буковині

Пишу вже з дому. Уперше перечитав вже написане – видалось пріснуватим. Та не такою була подорож – екстремальних складових та непростих ситуацій вистачало. Перше – це відстань для пішої прогулянки. Якщо ви спробуєте пройти хоча б 300 км за 5-6 днів – порадьтесь з тим, хто має досвід, бо то не просто.

Позаду приблизно 2000 км за 43 дні, включаючи перехід через Карпати, не по асфальтовим дорогам. По-друге – бюджет мандрівки витримав заплановані 17 гривень на день добових. Третє – це нічний відпочинок. Під зірками довелося спати багато частіше, ніж у людей.

Далі можна згадати прохолодну погоду травня та дощі, яких було вдосталь. Навчився прати у кульках для сміття – набираєте воду, кладете речі, додаєте пральний порошок, чіпляєте до рюкзака і йдете далі. Через пару годин у найближчій водоймі полощете і вивішуєте знову ж таки на рюкзаці, щоб сохло. Та не забудьте білизну зняти, коли заходите в населений пункт, а то буде весело. А ще – спілкування з людьми. Щонайменше з парою сотень людей познайомився та поговорив за життя. Про ці бесіди напишу якось окремо.

Для тих, хто полюбляє рогейн, можу стати кваліфікованим тренером, а хто захоче прикластися до зеленого туризму або спробувати його в Україні на собі можу бути кваліфікованим консультантом.

Не будь на все Божої волі – не впорався б. Хочу подякувати також моїм супутникам – Павлу Совтусу – він був зі мною на самому початку, а початок – то, самі знаєте, майже біда; Артуру Фостяку – не дивлячись на його молодість, він мене багато чому навчив корисному саме для такої подорожі; Святославу Вертію – сильному та вольовому чоловіку – він був зі мною 10 днів і перейшов усі Карпати – найскладнішу частину маршруту. На одинці я йшов 30 днів.

Про що хвилююся перед стартом другої частини – так це про мобілку, що була і фотоапаратом. Вже не нова і 3000 фотознімків, що зробив йдучи зі сходу на захід, схоже стали для неї перевантаженням, а у бюджеті нової на жаль не передбачено.

20 червня. Завтра – фініш!

Кажуть у народі: «Швидко слово мовиться, та нешвидко справа робиться!» Щось у мене вийшло навпаки.

Вже завтра, 21 червня, завершую першу частину своєї подорожі. Тож зустрічайте ранком на кордоні зі Словаччиною у селі Солонці!

Звіт про останні дні подорожі чекайте незабаром, а поки що – перелік пройдених поселень.

Чернівецька область

Василівка, Коболчин, Сербичани, Романківці, Струмок, Іванівці, Бурдюг, Кельменці, Мошанець, Перківці, Дарабани, Анадоли, Хотин, Рукшин, Чепоноси, Рашків, Поляна, Корнешти (на карті села немає), Ржавенці (хутір лісника), Ржавенці (безпосередньо село), Юрківці, Заставна, Веревенчанка, Ставчани, Малятинці

Івано-Франківська область

Стецева, Русів, Красноставці, Задобровці, Ганьківці, Трофанівка, Балинці, Кобилець, Назірна, Перерва, Корнич, Королівка, Коломия, Шеперівці, Товмачик, Іванівка, Саджавка, Ланчин, Доброків, Делятин, Любишня, Пасічне, Зелена, Максимець, Бістриця, Перевал легіонів.
Закарпатська область

Лопухів, Усть-Чорна, Руська Мокра, Німецька Мокра (Комсомольськ), Колочава, Негровець, Косів Верх (живі лише дві хати), Завирище, Вучкове, Каменець, три гора Коритище, Волосянка, Кук, Сухе, Кушниця, Россош, Плав’я, Дусина, Стройно, Свалява, Сускове, Пасіка, станція Карпати, Чинадієво, Кольчино, Мукачеве, Ракошин, Дубрівка, Вовкове, Руські Комарівці, Холмці, Підгора, Часлівці, Ратівці…

Струмківку та Солонці залишаю на ранок.

13 червня 208 р. Дорогами Вінниччини.

Дністер, а далі - Молдова

Шляхове, Заповітне, Теофілівка, Чернятка, Шумилів, Маньківка, Крушинівка, Сумівка, Кошаринці, Тростянець, Северинівка, Летківка, Олександрівка, Капустяне, Вапнярка, Колоденка, Комаргород (село справді виправдовує свою назву; після Сибіру вперше бачив таку кількість комарів – думав, що й з’їдять), Липівка, Яришівка, Ракова, Віла, Калінка, Пилипи-Борівські, Борівка, Абрамівська Долина, Йосипівка, Лозове, Вільне, Пилипи, Сказинці, Воєводченці, Юрківці, Лядів, Козлів, Липчане.

Такою була Вінницька область. Ближче до західного кордону села більшають та частішають. Покинутих будинків зустрічається дедалі менше, навіть там, де немає газопроводу. Характерною ознакою західноукраїнського села є церква, яку можна знайти у кожному селі. Проте служба тут проходить лише раз на тиждень, так як не вистачає сільським церквам священнослужителів.

Сільська церква

Вінницьку область можна ландшафтно розділити на три частини. Не маючи точних координат, можна відразу й не збагнути, що вже почалася нова область. Тут, як і в Кіровоградській області, все ще продовжуються кургани, аж до Південного Бугу. Набужжя – це величезні балки, пересипані лісами. Третя частина – Вінницьке Придністров’я. Перепади висот - великі, русла давніх рік - глибокі. В село Пилипи ледве не впав з неба. По карті бачу, що знаходжуся в десяти метрах від нього, але не видно жодної хати. Лише індики, що пасуться поряд, додають впевненості. Виявляється, село сховалося у висохлому руслі якоїсь прадавньої річки.

Остання коза на фермі

Висохлих річок тут дуже багато. А ті, що не пересохли зовсім, надзвичайно зміліли. Синюху і Південний Буг перейшов по камінцях, не замочивши ноги. Звісно ж, потім скупався як слід, але рівень води вражає . Ще десять років – і від них нічого не залишиться. І це навіть не зважаючи на занепад сільського господарства.

Воно тут зазнало нищівного удару від незалежності. Лише у Набужжі зустрів відразу дві працюючі ферми, але це, скоріше, виключення. Проте, не відомо, що було б з річками, якби все працювало, як і раніше. Ставки подекуди просто розгреблюють, щоб врятувати від остаточного загнивання.

Немає сільського господарства – немає роботи для місцевого населення. Тому чоловіки, зазвичай, на заробітках у Києві чи в Москві. До дружин та дітей, які залишилися у селах, навідуються лише періодично. Ті, хто залишилися, працюють у лісовому господарстві. Своїми лісами вони дуже пишаються. Є тут липи, клени, дуби, ясени.

Гордий господар найбільшого в окрузі сінника пан Слободяник з помічником.

Люди зустрічаються привітні. За їжу грошей зовсім не беруть. Хоча в магазинах ціни на продукти харчування вищі за київські. А от домашнього молока тут не знайдеш ні за які гроші: його централізовано збирають двічі на день по 1,00 – 1,10 грн. за літру (та й то торгуються за жирність).

В Лядові мав змогу побувати в скельному чоловічому монастирі XI століття. Дуже нагадав він мені той, що неподалік від Бахчисараю в Криму. З нього відкривається дивовижна панорама на Дністер. А по той бік - Молдова.

Прикордонників, на щастя, не зустрів, тож відбулося без формальностей. Проте у селі Козлів на мене чекала неприємна несподіванка: помічений на карті паром не працює вже десятиліття. Лише в Липчанах добрі люди перевезли через Дністер і я опинився в Чернівецькій області.

6 червня 2008 р. Побував і на Черкащині.

На півдня трапилася на шляху Черкаська область. Дорога пролягла через села Політвідділовець та Затишок. Зустрілося дорогою молоде покоління «політвідділівців».

А на околиці Затишку заночував на духмяному сіні. Мабуть, таки дуже духмяному! Та й аромат, схоже, видався досить тонізуючим. Бо прокинувся аж занадто рано й незвично бадьорий.

Зранку спробував напитися води з колодязя – витягнув мулу. Виявляється, рівень води на стільки впав, що в колодязях часто не перевищує п’ятдесяти сантиметрів.

Довелося чекати, доки всядеться бруд, і потім потихеньку, сантиметр за сантиметром, повторити операцію. З другої спроби вдалося!

3 червня 2008 року

Кіровоградська область - повернення у дитинство.

Позаду вже й Кіровоградська область. Зелене, Новий Стародуб, Олімпіадівка, Шарівка, Метрофанівка, Червоний яр, Аджарка (третя сотня, друга сотня, перша сотня). Позаду залишився й рідний Кіровоград. А ще Шестаківка, Українка та Новокрасне. В Кіровоградській області вперше зустрілося «мертве» село – Новоонікеєво. Потім були Плетений Ташлик, Злинка, Прохорова балка (теж мертве село), Вербівка, Козакова балка, Олександро-Завадське, Карбівка, Водяне, Тишківка, Тернівка, Тарасівка, хутір Шевченко, в якому залишилося лише дві «живих» хати, Перегонівка, Іллічівка, Вербове, Клинове, Синьки, Ольхове. Нарешті річки Інгул, Інгулець, Синюха, Ятрань, безліч струмків та маленьких річечок звеселяють ландшафт. Немає жодного села без ставка, а то й двох-трьох.

Хочу сказати, що, не зважаючи на покинуті села, не виникає враження про вимирання. Більше схоже на конкурентну боротьбу між сільськими хатинками: поряд з покинутими будуються нові – більші та кращі. Проте досить багато капітальних будівель не дочекалися свого господаря. Так і стоять вони німими свідками своєї епохи – чекають на невизначене майбутнє.
Як говорив раніше, саме в Кіровоградській області розгадав «феномен» покинутих полів. Допоміг мені у цьому мешканець села Зелене - Микола Гайовий – шанована людина, має дві вищі освіти. Він поділився своїми припущеннями. Після розпуску колгоспів наявну землю роздавали сільським жителям на паї.

Зважаючи на меншу густоту сільського населення в Луганській, Донецькій та Дніпропетровській областях, більша частина земель, що залишилася після розпаювання, була зарахована до державного резерву. А обробляти цей державний резерв нікому (а, можливо, знаходяться бажаючі використати цю землю з більш прибутковою метою…). В Кіровоградській же області землі на державний резерв не вистачило. Поля практично перетворилися на городи. Ба, більше - балки, якими милувався в дитинстві та які вражали своєю красою на Дніпропетровщині, тут часто-густо оброблені. Ще зустрічаються де-не-де, але вже не ті.

На полях до пшениці, соняшнику та рапсу додалися соя та горох. Іноді - кукурудза. Лише наприкінці подорожі областю зустрів цукровий буряк. А раніше, пам’ятаю, половина полів була засаджена ним.
На сільських базарах ціна на буряк 8-9 грн/кг, на моркву - 10 грн/кг, а банани та апельсини коштують по 6-7 грн/кг. Ціновий баланс – як у Європі. То може ми вже там? При цьому приймальна ціна на молоко - 90 копійок за літру. Цікаво, скільки воно коштує в магазині?

Рухаючись за картою, часто-густо помічаю її невідповідність справжньому ландшафту. Карти радянських часів вже безнадійно застаріли. А особливо застаріли вони в частині залізничних доріг: в Кіровоградській області 36 кілометрів залізниці місцевого призначення було свого часу розібрано й здано на металобрухт «ділками» з ближніх сіл. Нарешті я скуштував справжнього українського борщу! А у селі Вербівка почастували зеленим борщем.

І ще вперше зустрів лелек – у селі Синьки.

Тож шлях рідною областю був багатий на подарунки, а особливо на нові враження, які часто-густо повертали до дитячих спогадів.

26 травня 2008 р. З Лівобережжя на Правобережжя

Ось уже позаду й Дніпропетровська область: Малаєвське, Новопетрівське, Красногорівка, Троїцьке, станція Брагіновка, Петропавлівка, Шевченко, Сонцеве, Тельмана, Богданівка, Богуслав, Павлоград, Привовчанське, Красне, Тернове, Нове, Майське, Новомиколаївка, Дерезуватка, Широкосмоленка, Ягідне, Ігрєнь, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Українка, Вишневе, Підгірне, Верховцеве, Вільні хутори, Вільногірськ, Доброгірське, Лозоватка, Чистопіль, Нововасилівка, Пальміровка, Жовте.

Природа продовжує вражати своєю красою та химерністю. Тут рідше зустрічається ковила, проте з’явився барвінок. Дуже різко відчуваю збільшення кількості цвіркунів: засипаю щоночі під їх різноголосся. Солов’їв чути менше, проте жайворонків все ще вистачає.

Трапився дорогою пташиний заказник. Зустрів тут лебедів, качок, куликів та багато інших птахів, назви яких навіть і не знаю. Але виявляється, що раз на рік тут організовують полювання – розвагу для високо-посадовців. Чомусь здається, що зовсім не таку, якою займався Шарик з «Простоквашино» - не з фотокамерою.

Поселитися серед всієї цієї краси дніпровського краю досить легко. Маючи бажання, можна придбати будиночок «під ключ» з підведеними водо- та газопроводом і декількома сотками землі на додачу лише за 2-7 тисяч умовних одиниць. І це в 10-15 кілометрах від Дніпропетровська, який вважається одним з найбагатших міст України.

Зустрів на Дніпропетровщині «село зразкового порядку» - Майське. Чудові сучасні будинки, якісні дороги, супермаркети не гірше міських… Але відчуття штучності побаченого не покидало. Не можу назвати це поселення селом – краще містом-супутником великого мегаполісу, який і зріс коштами цього ж саме мегаполісу.

Поряд – ферма. Теж зразкова. Зовсім не очікував зустріти тут страусів! Хоча поросятка теж водяться. Але й місцева ініціатива не спить – складає конкуренцію фермерам: вирощують поросят і у домашньому господарстві. І не по одному чи по двоє, а справжніми міні фермами.

Крім тваринництва займаються тут ще й бджільництвом. До речі, лише у Дніпропетровській області я зустрів першу пасіку на своєму шляху від східного кордону. Потім виявилося, що їх на Дніпропетровщині багато. І вже настав час травневого медогону.

Мабуть, дякуючи бджолам, більше на Дніпропетровщині й квітників, що радують розмаїттям. Хоча все ще переважають півники та бузок.

А ложка дьогтю до всієї цієї краси – це відсутність питної води. Якість води не витримує ніякої критики. В чому причина – з’ясовувати, звісно ж, фахівцям. Але на даний час у селах пенсіонери купують воду. І це у країні, що має величезну кількість природних джерел.

На Дніпропетровщині так само багато покинутих полів. Іноді необроблені землі простягаються на 10 кілометрів. Здається, вже в Кіровоградській області я розгадав цей «феномен». Але про це у наступному повідомленні.

22 травня 2008 р. З Днем Святого Миколая!

Промайнуло 15 днів мандрів. Йду кожного дня по 12 або й більше годин. Середня швидкість руху – 3,3-3,5 км/год. Йду, як і планував, дотримуючись наміченого маршруту – 48 градусів 30 хвилин північної широти. Поки що найбільше відхилення було біля 5 хвилин, зазвичай же «коридор» складає не більше 2 хвилин. Але через щільність населених пунктів досить важко наперед визначити, через який саме населений пункт пройде маршрут. Іноді планую потрапити в одне село, а потрапляю – в інше.

Сьогодні я дійшов до перетину шляхів, що пролягли по найдовшій широті зі сходу на захід та по найдовшій довготі з півночі на південь через всю неньку Україну

Рухаюся більшою частиною ґрунтовими дорогами вздовж лісосмуг або через поля. Найулюбленіші ділянки – балками або пагорбами: звідти відкриваються найширші обрії. А от йти вздовж великих автомобільних трас… Тому, навіть жертвуючи швидкістю руху, обираю, по можливості, альтернативний шлях.
Дощів немає вже десятий день, і степ стає духмяний-духмяний. Завдяки погоді останнім часом ночую в полі, краще на незасіяній землі: пухкий чорнозем та майже повна відсутність комарів та мошки. Де-не-де вже почалися перші покоси, тож скоро сподіваюся спати на духмяному сіні.

В Дніпропетровську ночував у освічених та заможних людей. За бесідою час швидко сплинув. Знову почув про так зване покоління індіго, до якого відносять деяких сучасних дітей. Цей феномен ще має бути вивчений, але вже сьогодні всі говорять про їх надзвичайну толерантність: діти уникають будь-яких конфліктів і мають дуже широкий та незаангажований світогляд, особливо що стосується відносин з іншими людьми.

Колись прочитав, що матеріалістична наука робить нові відкриття лише після того, як філософська думка зробить крок уперед. Можливо, і це покоління є передвісником нового світогляду? В тому числі й у відношенні до природи. Бо, насправді, часто здається, що дика мальовнича багата й різнобарвна українська природа цікавить лише декількох тисяч любителів зеленого туризму та тих, хто застряг у ностальгічних спогадах. Більшість же людей, навіть наближених до землі, не готові чути про екологію. А в місті природа цікавить людей чи не в останню чергу – хіба що, коли черговий раз захочеться «виїхати на пікнік».

"Чудовий" пейзаж Дніпродзержинська

Вулиці великого міста нагадують мурашник. Йдучи, ніби спостерігаю живу ілюстрацію до книг Десмонда Морріса «Гола мавпа» та Денніса Медоуза «Межа зростання – тридцять років потому». Великі машини, фешенебельні квартири, модні «бутіки»… Гонка збагачення як прояв матеріалістичних інстинктів тваринного світу. І ніяких тобі роздумів про наслідки, про майбутнє. Виходить, ми забули, чим саме відрізняємося від мавпи. Адже, щоб бути Людиною, не обов’язково їздити на мерседесі!

Вдихаючи смог, розмірковую про екологічні проблеми. Як тут не згадати європейську доктрину стурбованої громадськості про сталий екологічно збалансований розвиток й збереження національних культур та традицій світу. Про, так би мовити, відповідь світовій глобалізації, яка поглинає не лише окремі види птахів і тварин, а й цілі народи та народності планети. На жаль, можу констатувати, що східна Україна зглобалізована в культурному сенсі майже до тла. Будемо сподіватися на покоління індіго?

Але в день Святого Миколая хочеться думати про щось світле й радісне. День розпочався по-святковому. Поснідав парним молочком, яким пригостили добрі люди в селі Доброгірське. Це, мабуть, перший день, коли за 4 години походу автодорогами не довелося йти ще й хвилини.

Має цей день для мене й ще один подарунок: сьогодні я дійшов до перетину шляхів, що пролягли по найдовшій широті зі сходу на захід та по найдовшій довготі з півночі на південь через всю неньку Україну. 48 градусів 30 хвилин північної широти 33 градуси 45 хвилин східної довготи – містечко Чистопіль. Позаду – Луганська, Донецька й більша частина Дніпропетровської області. Позаду третина шляху.

Рухаюся далі…

Коментарі:

Все чудово, чекаю наступних розповідей, але чи не можна б більше фото? Може щось на зразок фотоальбому Бі-Бі-Сі.
Михайло, Львів, Україна

Недавно слухав лекцію нашого львівського історика Ярослава Грицака про феномен українських прикордонних міст на прикладі Львова та Донецька. Його доповідь грунтувалась на основі спеціальних соц. опитувань у 94-му, 99-му та 2004-му роках. Одним з висновків було те, що відсоток населення який ідентифікує себе як "українець" у обох містах приблизно однаковий. Можливо і Вам буде цікаво зробити певний аналіз такого питання у час Вашої подорожі. В усякому разі Ваші дописи є цікавими в першу чергу своєю безпосередністю. Сухого Вам взуття і теплої долівки, нехай щастить!
Олег, Львів, Україна

19 травня 2008 року

Все ще шахтарським краєм…

Донецькі краєвиди

Донецька область промайнула дуже швидко. 3,5 дні - і позаду Вершина, Зайцеве, Кліщівка, водоканал Сіверський Донецьк-Донбас. Пройшов через Ступочки, Предтечено і Костянтинівку, Красний Октябрь, Ілліча, Артема та Артемівку. Залишив за плечима й Торецьке, Кутузівку, Ганнівку, Святогорівку і Віровку.

Донецький степ дуже схожий на луганський. Може трішки нижчий, плесковатіший. Обрії сягають на 5-10 км, рідше – на 15-20. Терикони менші, ніж в Луганській області. Порядку на полях та в селах - більше.

Природа йде до літа. Майже на очах бубнявіють на гілках дерев сливи. Ця весна була рясна на дощі, та врешті-решт і вони ніби скінчилися. Потроху теплішає. Сонечко вже не гріє – пече, та рятує вітер.

Ночую просто неба. Вночі досить прохолодно. Інде чути, навіть, про заморозки. Над Торецьким та Ганнівкою вклався на кручі: ледь не Тарасова гора, що у Каневі. Чи то через полин, серед якого ночував, чи то далися взнаки рекордні поки що 50 км. за день, але проснувся аж о 7 ранку - сонечко вже всміхалося: «Вставай, ледацюго!» Проспав світанок. А яку красу міг би побачити! Та попереду ще місяць мандрів, і ще будуть світанки.

Любов Олександрівна

У Вершині зустрів приватну ферму і її господиню – Любов Олександрівну. Бідкалася жінка, що молока цього року стільки – ніде діти. Приймальні служби працюють активно, але здавати по 1,30 грн. фермерка не може – збанкрутує. Минулого року приймальна ціна була 1,80 грн. за літр. А цього року і пальне, і газ, та й молоко в магазині – все подорожчало… а приймальна ціна знизилася. Не може Любов Олександрівна зрозуміти таких економічних законів, лише за старою звичкою сподівається, що влада має щось зробити.

У Святогорівці роздивився сільську школу. Свіжий ремонт, справне обладнання, комп’ютерний клас та Інтернет. Здається, перше таке село на маршруті! І вчителі дуже чуйні (за що в подяку від мандрівника отримали додатковий матеріал для уроку географії: точні координати школи)

В селі є діюча церква. Колись була дерев’яна, старовинна. Та за лихоліття радянщини не дожила до наших днів.

Маленькі річки у більшості своїй зіпсовані шахтами. Останні беруть з них воду на промивку вугілля, а повертають таку, що страшно навіть розповідати.

Загальне враження від Донеччини трішки здивувало. Можливо, маршрут так проліг... Ну хто тут хоче другу державну мову!? Не зустрів таких.

Дуже популярні в цій місцевості моторолери. Схоже, вони все більше виштовхують зі вжитку наші рідні велосипеди. А я ж пам’ятаю, що життя свого не міг уявити без велосипеда! З автомобілів і досі зустрічаються, в основному, радянські марки: Жигулі та Москвичі. Іноді - український Lanos.

Але я крокую пішки. За все новими й новими враженнями.

Відгуки читачів

Дуже хочеться, щоб цей опис якось дійшов до якомога більшої кількості українців. Кожна нова стаття дихає добром та любов’ю до рідного краю, до нашої рідної України. А вона все-таки єдина. Після прочитаного смішно чути про намагання політиків ввести в оману людей щодо неоднорідності населення рідненької неньки. "Ну хто тут хоче другу державну мову!? Не зустрів таких." Більше б добра та примирення, а не штучного роздмухування пустих суперечок.
Наталя, Львів

Дуже цікавий похід. Хотілось знати координати пройдених населенех пунктів, щоб слідкувати по мапі.
Сергій Батюк, Івано-Франківськ, Україна

Дуже цікаво читати ваші повідомлення. Сам я родом з західної України й незважаючи на занепад економіки й сільского господарства занедбаних хат майже не бачив, поля також обробляються. А якщо не дивитись на деякі території колишніх промислових підприємств то картина не така сумна, яка складається, читаючи опис сільських населених пунктів Сходу України. У будь-якому випадку вам би не вдалося перейти село не зустрівши ні одної людини. Бажаю вам успіхів, приємних зустрічей й цікавої подорожі. Залюбки приєднався б до вас, але поки, що - ніяк.
Ігор Кушнірчук, Санкт-Петербург

Слідкую денно за дописом про вашу унікальну подорож маршутом упоперек та впоздовж України, сподіваємось, що піся вашої експедиції напишете книжку спогадів. Щасти вам, Боже, успішно повернути додому..
Дмитро, США

Не думав, що це буде так цікаво. Я з нетерпінням чекаю кожної Вашої наступної розповіді. Дякую за ідею, за розповіді, та повагу до України. Особливо відчувається контраст між простими громадянами та політиками і діями їх у Верховній Раді.
Олександр, Золотоноша, Черкаська обл.

13 травня 2008 року

Терикони вражають не менше, ніж єгипетські піраміди!

... мов єгипетські піраміди

Як і позаду Луганщина. Сьогодні йду вже Донецькою областю. Загалом пройдено більше 150 км. Пройдено Давидо-Микільське та Іванівку, Водоток, Лисів, Новосвітлівку та Тельмана. Позаду залишилося і Розкішне, Біле та Юр’ївка, Михайлівка, Алчевськ та Брянка. Пройшов і через Замкове, Анінку, Алмазне, Калинове, через Троїцьке, Червоний Пахар та Роти.

Найбільші враження – від природи. Вона тут захоплююча та прекрасна. Коли одночасно вісім жайворонків співають у небі… Цю мелодію, на жаль, не можна сфотографувати. Різнобарв’я луганських степів милує око. В селах квітне бузок, горобина, глід, тернослив, пізні яблуні. В ярах та лісосмугах стоять молочно-зелені дуби, клени, липки. Край дороги та у полі гойдається червоний мак.

Вже бачив зайців, лисиць, всіляких птахів, змію і багато домашньої худоби. А повітря! Ми звикли їхати за чистим повітрям у Карпати, а тут, на Луганщині, у луках, у степах таке чисте п’янке повітря!

Проте, повітря не скрізь таке чисте. В селах топлять, схоже, не дуже якісним вугіллям і дим від цього вугілля не дуже «смачний». Та й вугільна промисловість дає про себе знати: шахт тут вдосталь. Якщо окинути оком безкраї простори, то можна одночасно побачити три-чотири, а то й п’ять велетнів-териконів. Ці штучні навали породи вражають не менше, ніж єгипетські піраміди.

В с. Водоток мав змогу на власні очі побачити перше на своєму шляху природне диво. Навколо згустилися зловісні хмари, ось-ось піде дощ, а в полях на повну працюють зрошувальні системи. Вже подумав було, що в селі процвітає рисове господарство. Аж баба Олена розповіла , що які б грози не шуміли поряд, у них у селі дощів немає.

край дороги і в полі - червоні маки

Вражає своїми розмірами будівля незрозумілої конструкції радянських часів в с. Лисів. Величезна, ніби ангар для літаків. Однак, справжнє її призначення так і не вдалося дізнатися, бо не зустрів у селі жодної людини.

В Алчевську багато виробничих труб, з яких іде різнобарвний дим. Багато пилу. Та мені пощастило: дощ, якому не дуже й радів, все-таки став у нагоді.
Люди трапляються різні, та частіше добрі й привітні. Двічі пускали ночувати до хати, інші рази ночую у покинутих будинках. І в селах, і в маленьких містечках їх дуже багато. За деякими доглядають сусіди, але більшість - руйнується.

Віктор Микитович пустив переночувати до сторожки парникового господарства. Чоловік цей родом з Оренбурзької області. Служив на Далекому Сході і був учасником військового конфлікту між СРСР та Китаєм у березні 1969 року на о. Даманському. А, об’їздивши потім майже весь Радянський Союз, закохався в дівчину з Луганщини і ось уже майже 20 років живе в Україні. Все-таки наші жінки справді найкрасивіші!

В шахтарському поселенні Замкове, що під Брянкою, ночував у Миколи Івановича Єріна, колишнього шахтаря родом із російського Черноземья. 21 рік він пропрацював під землею. Зараз отримує 1000 грн. пенсії та безкоштовне вугілля для опалення житла. Хвилює його, що з 12 навколишніх шахт зараз працює лише одна.

Микола Іванович прощається з гостями на світанку

Старший син ледве знайшов роботу, а молодший вже півроку як з армії, та все ніяк не знайде. Багато місцевих чоловіків на заробітках у Москві чи в Києві. Не подобається Миколі Івановичу модний нині пірсінг та «бєспрєдєл». Всі поля навкруги покинуті - нічого не сіють. Зате приїде екскаватор, розриє поле, накопає дві-три машини вугілля і так і залишить все – «під паром». А ще бідкався він, що пенсії якось несправедливо нараховують: кому 2000 грн., а кому й 3000 грн., хоча пропрацювали на шахті не більше за нього.

За розмовами під співи солов’їв засиділися до глибокої ночі. Та прокидаємося разом о 5 ранку: він – поратися по господарству (має дві корови і поросятко), я – збиратися у дорогу.

Зазвичай стартую о шостій ранку. Плутаю дуже рідко завдяки JPS навігатору Garmin, люб’язно наданому партнером проекту – ТОВ «Аероскан». Швидкість пересування потроху зростає, до рюкзака звикаю, погода радує, а природа надихає.

8 травня 2008 року

Отже, старт.

Позаду потяг «Київ-Луганськ», а попереду… А що попереду? Поки що лише мрії та здогадки.

Зараз стоїмо біля дорожнього знаку «Давидо-Микільське», приміряємо рюкзаки на плечі. Щось схоже, що у заплановані 9 кілограм на кожного ми не вклалися і лямки впиваються у шкіру. Після цивілізації міста перші хвилини походу здаються неймовірно тяжкими. Погода у порівнянні з київською прохолодна. Проте, схоже, нам щастить – загрозлива хмара обійшла нас стороною.

Давидо-Микільське останнє українське село за яким - Росія. На фото: Павло Совтус та Микола Сахно

Позаду нас – Сіверський Донець і кордон з Росією, попереду – довгий шлях через рідну Україну. Проте перед очима пейзаж доволі сумний: покинуті хатини Давидо-Микільського, чи то недобудована, чи то в процесі реставрації церква, люди з останніх сил тримаються за життя…

Баба Валя продала нам шість курячих яєць – отже, вечеря у нас буде. Решту продала чоловікові, який приїжджає з міста і закуповує всі продукти птахівництва гуртом. Цікаво, яку рентабельність він собі запланував? Проте фотографуватися з нами баба Валя не захотіла. Можливо, я погарячкував, заговоривши з нею українською мовою? А можливо, це лише звичайна скромність нашого українського народу.

Перші дари природи – надзвичайно смачна вода з криниці. Нею ми запаслися вдосталь і вирушаємо в дорогу. Кожен замислений. Мабуть, намагається передбачити завтрашній день. На скільки мрії співпадуть з реаліями походу? Але оптимізм у очах кожного. Адже ми йдемо рідними дорогами, навколо нас рідні люди, які споконвіку славляться своєю людяністю та доброзичливістю. А, отже, нам не варто нічого боятися!

Відгуки читачів:

Хочу побажати п. Миколі Сахно та його товаришам пішоходної подорожі по Україні доброго здоров’я. витривалості, погідних днів та приємних зустрічей з добрими людьми по всій Україні від Сходу до Заходу, від Півночі до Півдня. Хай щастить! Пригадую собі, що в 1993 році українець з Торонто, Канада, відбув таку пішу мандрівку від Заходу до Сходу і від Півночі на Південь, встановивши по дорогах України 97 хрестів, описавши опісля свою мандрівку у своїй книзі "Хрещення Незалежності" Степан Горлач народився в Україні на Мелітопільщині, пережив голодомор 1932-33 років. Після Другої Світової Війни поселився в Канаді. Відомий письменник і громадський діяч, великий український патріот. Це прекрасно, що п. Микола Сахно та його товариші, громадяни Незалежної України проявляють у подібний спосіб свою любов до Рідної Землі і до українського народу. Честь і слава Їм!!!
Стефанія Гурко, Торонто, Канада

7 травня 2008 року
В дорогу, або Коли обрії були далеко

Наразі, у нас все йде по плану. Сьогодні о 16-20 київського часу ми потягом вирушаємо до Луганська. 8 травня як і планували о 12-00 стартуємо з Давидо-Микільского.

Ідея походу з краю в край запала зернятком у душу ще тридцять років тому, коли малим хлопчиськом ходив на літніх канікулах у мандри степами десь зовсім поруч бабусиного села. Це зараз поле соняшників чи кукурудзи – не ліс. А тоді…

Це зараз знаю, що більше 70% території України задіяні у сільському господарстві, 16% - під лісами, водоймищ в Україні - майже 33 тисячі, а щільність населення – менше 50 чоловік на квадратний кілометр.
Ще знаю, що населення України зменшується з року в рік. А міста тим часом повнішають, тоді як майже щодня одне село в Україні залишається лише на карті.

А ще чути, що пестициди та нітрати отруїли майже половину криниць; що ліси вже повикупляли, «зазаборили» та по гриби пускають за гроші; що ставки всі в оренді - та риби більше не стало…

Все це побачу на власні очі й розкажу як зможу. Зі мною молодші – їх враження будуть без спогадів. Можливо, це допоможе нам збагнути, чи вартий турецький пляж завдовжки 200 метрів наших безкрайніх обріїв.
Про смаки сперечатися не буду. Просто розповім про те, що побачу. Розповім.

6 травня 2008 року
Завтра у подорож!

Буває з кожним – відкладаємо щось важливе для себе на потім, поки вивчимося, поки грошей заробимо, поки діти підростуть, поки з кар’єрою складеться… Ледь не виходить що чекаємо на старість та пенсію, коли нікому не потрібні і вже тоді настає час для здійснення якоїсь заповітної з дитинства мрії. Але виходить що і мрія вже не здійснена, або не цікава, або ще щось. Так і лишаються дитячі мрії десь в неосяжному просторі ментальностей.

Через особисті обставини у мене мотивація для здійснення мрії дитинства зросла так сильно, що вже не зміг її відкласти на потім, хоча і до пенсії далеко і дітей ще треба на ноги поставити. Та старт призначено і знаю, що зупинитись неможливо.

Мабуть багато хто з мого покоління мріяв про мандрівки – була добра реклама – Клуб кіноподорожей, Тур Хейєрдал, Жак Ів Кусто, таке інше. Проте виїжджати за кордон було привілеєм для обраних, а заборонене - особливо солодке, тому і зростав інтерес до зарубіжжя. Часи змінилися, і багато хто може собі дозволити різноманітні подорожі. Так само і я побачив досить світу. Та переконався – кращого за Україну місця на Землі нема. І хай зі мною не погодяться мільярди людей - я українець, і Україна для мене благословенна земля.

Микола Сахно

Моєю дитячою мрією було побачити що там - за обрієм. І ось вона має здійснитися. Ми пройдемо пішки від краю до краю всю Україну слід за сонцем зі сходу на захід та Чумацьким шляхом з півночі на південь. Щоб не здалося мало, ми вибрали найдовші на території України північну широту (48*30’) та східну довготу (33*45’). А щоб людям теж було добро, коли нам добре, ми вирішили скрізь, де закінчимо денну частину подорожі, шукати людину, що потребує допомоги, і надавати її скільки зможемо. А на світанку засіємо квітник і помандруємо манівцями далі – до нових обріїв.

Учасники експедиції

Микола Сахно, 43 роки, киянин, активіст екологічної громадської організації
Павло Совтус, 32 роки, киянин, IT-спеціаліст
Артур Фостяк, 21 рік, львів’янин, студент Академії книговидання.

Відгуки читачів:

Щиро дякую за блог, отримую надзвичайне задоволення від прочитаного, самій хочеться пройтися так Україною побачити різні куточки. Нехай щастить!
Наталя, Окленд, Нова Зеландія

Дуже цікава та корисна подорож. Сам пішов би,та ноги вже не ті. Але всією душою з вами. Розповідайте далі. Дякую.
Михайло, Los Angeles

З приємстю читаю ваш Блог, котрий насолоджує мої думки з минувшини, коли то переходив з крісом в руках та немав часу подивитись на ті чудові краєвиди, що ви їх так гарно описуєте, сподіюсь, що ви завітаєте в Бережанщину, де є багато легендарних та історичних памяток з часів козаччини гетьманщини, з часів боротьби УПА...
Дмитро, Іст Ганошер, США

Прочитала розповідь про Вашу мандрівку зі Сходу на Захід по нашій Українській Землі, оглянула всі фотознімки й мені здавалося, що я мандрую разом з Вами, шановний пане Миколо й милуюся чудовами краєвидами. Мені пригадалася давня пісня, яку я співала, як була молодою юначкою в 1941 році в молодіжному таборі на Прикарпатті: "Від синього Дону до сивих Карпат одна нероздільна родина, без панства, без рабства, насильства і зрад - Вільна Незалежна Україна. Ми діти Вкраїни широких степів, ми все є готові до бою за Правду, за Волю, за Славу Батьків наш прапор леліє горою.." Надіюся, що всі негаразди в багатьох українських селах, про які згадуєте , що створились там після розвалу колгоспної системи, будуть подолані й молоді люди, які їдуть на заробітки в чужі краї зрозуміють, що треба взятися за господарювання на наших плодючих чорноземах, щоб Україна стала житницею Європи і таким чином одною з найбагатших європейських країн. Щасти Вам, Боже, пане Миколо, подолати другу частину Вашої мандрівки, з Півночі на Південь. Буду молитися за Ваше здоров'я, читати Ваші розповіді й душею мандрувати разом з Вами по нашій рідній Батьківшині.
Стефанія Гурко, Торонто, Канада

Пане Миколо яка переконлива ваша правда, що немає в світі кращої країни як Україна. Я з военних причин залишив Україну примусово в 1943 року служив в кількох арміях та перейшов дуже багато країн, але ненадибав такої країни як Україна де люди так привітні та завсіди усміхнені та гостинні сподіюсь, що ваша мрія увінчиться успішно щасти вам Боже.
D.W, USA Ukraine

 
 
Читайте також
 
 
Перешліть цю сторінку другові   Версія для друку
 
  RSS News Feeds
 
BBC Copyright Logo ^^ На початок сторінки
 
  Головна сторінка| Україна| Бізнес | Світ| Культура i cуспільство| Преса|Докладно| Фотогалереї| Learning English| Погода|Форум
 
  BBC News >> | BBC Sport >> | BBC Weather >> | BBC World Service >> | BBC Languages >>
 
 Технічна допомога|Зв’язок з нами |Про нас|Новини е-поштою|Права та застереження