П’ять публікацій, що здійснили революцію у медицині

Медицина Копирайт изображения No credit
Image caption Перший науковий журнал у світі і його засновники віконт Браункер, король Карл ІІ і Френсіс Бекон

Навряд чи у приймальні вашого лікаря розкладені такі серйозні медичні журнали, як Lancet, Thorax чи Journal of the American Medical Association; утім, вони корисніші для вашого здоров’я, ніж популярні видання про стиль життя.

Саме в таких журналах дослідники викладають свої знахідки щодо того, як виникають різні хвороби, які ліки рятують життя чи як обрати правильну хірургічну процедуру. Поруч з авторськими матеріалами публікуються рецензії колег з тієї ж галузі.

Цього місяця виповнюється 350 років від заснування першого наукового журналу Philosophical Transactions ("Філософські записки"). Цей журнал і досі виходить друком, а до нього приєдналися тисячі інших.

Ось п’ять важливих публікацій з-поміж багатьох тих, які змінили медицину – і життя людей – за ці століття.

Джеймс Джурин про інокуляцію: запобігання віспи

Копирайт изображения SPL
Image caption Гравюра 1873 р., що зображає вакцинацію від віспи

У ХVІІІ столітті головним вірусним вбивцею була віспа.

Уявлення про інокуляцію як захист від цієї хвороби потрапили у Британію зі Стамбула у 1721 р. Їх привезла з собою леді Мері Вортлі Монтегю, дружина британського посла у Туреччині.

Коли у Британії почалася епідемія віспи, вона попросила лікаря інокулювати її дочку. Ідею підхопили королівські лікарі, а за ними й інші медики по всій країні.

Втім, цей метод вважався суперечливим – люди боялися, що їх просто заразять хворобою.

Тоді сер Джеймс Джурин, редактор журналу Philosophical Transactions, зібрав свідчення про застосування інокуляції у різних точках країни.

У дослідженні, опублікованому у 1723 р., він з’ясував, що ймовірність померти від віспи була значно вищою, ніж ймовірність смерті від інокуляції.

Його висновки також поширювалися у вигляді брошур і зіграли важливу роль у тому, щоб переконати громадськість у цінності інокуляції.

Джозеф Лістер про антисептику: як пережити операцію

До кінця ХІХ ст. пацієнти лікарень мали лише 50-відсотковий шанс на виживання.

Хірурги не мили руки між операціями і були переконані, що хвороби передаються повітряним шляхом.

Джозеф Лістер знав про користь карболової кислоти, яку використовували для знезараження каналізаційних відходів. У 1867 р. він опублікував у British Medical Journal статтю про те, як він використовує карболову кислоту в лікуванні пацієнтів зі складними переломами кісток.

Ця кислота, писав він, "схоже, украй деструктивно впливає на нижчі форми життя".

Лістер описав, як він промиває рани цією кислотою, аби знищити "септичні мікроби". Після того він змащував рани антисептичною маззю, зробленою з карбонату кальцію, карболової кислоти і лляної олії – і рани загоювались без інфекцій.

Утім, на батьківщині його дослідження сприйняли не відразу. Колеги не вірили в існування бактерій, оскільки не бачили їх, тож спочатку його теорією зацікавилися у континентальній Європі та США.

Річард Долл: про куріння і рак легень

Копирайт изображения SPL
Image caption Колись куріння вважалося не тільки модним, але й корисним

Наприкінці 1940-х рр. лікарі помітили, що після закінчення Першої світової війни число смертей від раку легень сильно зросло. Це помітили у Великій Британії, Австралії, Канаді, США, Туреччині та Японії.

Основних підозрюваних було два, оскільки за цей час змінилися два фактори: промислове забруднення і куріння.

У 1950 р. Річард Долл, фахівець зі статистики і член Ради медичних досліджень, опублікував у British Medical Journal революційну статтю, де заявив: існує "реальний зв'язок між раком легень і курінням".

Він помітив, що рак легень спостерігається у великої кількості пацієнтів-курців, і порівняв цю групу з пацієнтами з іншими видами раку – так званою "контрольною групою".

Його спостереження підштовхнули його до того, щоб кинути курити.

Попри велике число подальших досліджень, які підтвердили висновки Долла, тютюнова індустрія досі відмовляється приймати їх до уваги.

Баррі Маршалл: про виразку та бактерії

Копирайт изображения SPL
Image caption Бактерія Helicobacter pylori викликає виразку шлунку

Виразки зазвичай пояснювалися такими причинами, як стрес, особливості характеру, куріння чи генетичні фактори, і єдиним видом лікування були медикаменти, що зменшують кислотність.

Але у 1980-ті рр. двоє австралійських науковців Робін Воррен і Баррі Маршалл почали досліджувати іншу можливу причину.

У середині 1982 р. вони доповіли, що знайшли винуватця – спіралевидну бактерію Helicobacter pylori (H.pylori). Але колеги їм не повірили, вважаючи, що жоден живий організм не виживе в умовах кислотності шлунку.

Пізніше – отримуючи Нобелівську премію – Баррі Маршалл сказав: "Жодні логічні аргументи не могли змусити людей відмовитися від думки, у яку вони вірили всім серцем: виразки спричиняються стресом, поганим харчуванням, курінням, алкоголем і генами. Шукати там якісь бактерії безглуздо".

У відчаї Баррі вирішив провести експеримент на самому собі. Він випив бульйон з H.pylori і, як і очікував, захворів.

Після десяти днів блювання і поганого запаху з рота він попросив колегу дослідити його шлунок ендоскопом. Там знайшлася бактерія H.pylori, разом з іншими ознаками виразки.

Отже, було доведено, що причиною виразки є H.pylori. Дослідження вийшло друком у журналі Lancet за червень 1984 р.

У 2005 р. Воррен і Маршалл отримали Нобелівську премію з медицини.

Тепер виразки лікуються коротким курсом антибіотиків.

Фредерік Бантінг: про діабет та інсулін

Копирайт изображения Science Photo Library

У січні 1922 р. 14-річний Леонард Томпсон потрапив у лікарню Торонто з серйозним загостренням діабету першого типу.

Єдиним доступним лікуванням було повне виключення цукру з раціону, тому хлопець дуже схуд і був на межі смерті. Але йому пощастило стати першим отримувачем інсуліну, який Фредерік Бантінг щойно видобув з телячої підшлункової залози.

У хлопця розвинулась алергічна реакція на першу ін’єкцію, але друга (з чистішим екстрактом) подіяла надзвичайно добре, і Леонард прожив ще 13 років.

Лікарі знали, що при діабеті першого типу виникають проблеми у функціонуванні підшлункової залози і, як наслідок, підвищується рівень цукру у крові.

Але до Бантінга і його колег нікому не вдавалося видобути рятівну речовину, яка сьогодні відома як інсулін.

Звіт про це відкриття був опублікований у журналі Canadian Medical Journal уже через два місяці після лікування Леонарда.

У 1923 р. Бантінгу і його колезі Джону Маклеоду було вручено Нобелівську премію з медицини і фізіології.

З того часу інсулін допоміг зберегти життя мільйонам людям.

Новини на цю ж тему