Афганський щоденник

24 грудня

Image caption Їхні батьки воювали проти мене

Сьогодні „крайній” наш день в Афганістані – маємо вилітати додому, до хати. Трохи втомилися – нервове напруження дається взнаки. Іноді починаємо сваритися, жарти і анекдоти не мають такого ефекту, як раніше, їжа місцева набридла, вже хочеться вареничків, борщу зі сметаною, й, найбільше – свинини! Про милу серцю жіночу стать українську взагалі, й рідних дружин – зокрема, не розмовляємо. Це – табу, позаяк й без теревенів зуби ломить і язик руба стоїть. Наприкінці відвідали дукани. Вони змінилися з тих часів, що я тут не був – стали майже європейськими.

Image caption Обідня перерва

Впізнавши у мені „свого”, від дукана до дукана передається приємна звістка – шураві з’явився! Дуканщики, одразу ж згадавши російську, навипередки змагаються за клієнтуру, заманюючи до себе за будь-яким приводом. Але ж часи змінилися – колись ми везли з Афгану батніки-джинси, телерадіоапаратуру, килими та дублянки, чого в Союзі тоді не було, хоч вовк траву їж. А тепер? Нічого, ми знаємо – що везти до своїх рідних ханумок! Обійшовши кілька лавок, нарешті потрапляю на потрібний товар – камінці. У цій країні їх до дідька, й самі афганці досі не знають їм справжньої ціни. Чого тут тільки немає? Все є – і гранати, і рубіни, і смарагди з топазами – чого душа забажає! А місцеві раритетні камінці – олександрити з лазуритами, тих на загал – бери, скільки душа забажає!

Image caption Афганські дуканщики

Взяли, зігріли душу собі і продавцям. Ще для свого екстремального відпочинку прикупив у хазарейців їхні знамениті на всю Азію в’язані козячі шкарпетки, що сягають коліна – в них тепло у найлютіші морози, й навіть у мокрому взутті нога залишається сухою. Для своїх хлопців-шураві прикупив паккулів – таких собі млинців, що їх носять на голові таджики-панджшері і пуштуни.

Image caption БРДМ - 2

Нарешті добуваємося аеропорту – несучасної й не дуже чистої споруди. Обшук у чотири чи п’ять разів поспіль, якого ми зазнаємо, затьмарює усе, що було у попередньому житті – митники нишпорять майстерно, завзято й байдуже до усього людського. А ми і не ображаємося – розуміємо, що такі заходи безпеки у цій країні є жорстокою необхідністю. Найбільше дісталося мені і Юсуфові Мухаджиру. Мій шолом сталевий з камінням із Хазари, де ми його назбирали на могилки загиблих, викликав у митників просто неадекватно-звірячий інтерес. Перевіривши кожного камінця ледь не на зуб, мені повертають усе, проте шолома вимагають повернути в Афган – він, начебто, належить національній армії

Втомлено тицьнувши пальцем у літери кирилицею на маркуванні, заводжу пильного нюшку у ступор, й видираю шолома – його буде вбудовано у пам’ятник комбата Корольова, загиблого у Хазарі. Поруч трясуть бідного Юрія-Юсуфа – його професійна камера та інше знаряддя чомусь не сподобалися сторожукам держкордону й ті, ледь не з викрутками і обценьками накинулися на коштовну апаратуру, загрожуючи її фізичному існуванню. Більш за все запам’ятався дивний прилад обшуку, котрий врешті-решт і врятував камеру від прикордонних вандалів. Це був такий собі скіпетр, з поролоновою „пімпочкою” наприкінці.

Image caption Гори Афганістану

Прилад віддалено нагадував собачий ніс, що ловить флюїди запахів, й застосовується при „полюванні” на вибухівку чи наркотики. Не знайшовши нічого, невдоволені нюшки повернули апаратуру спітнілому господареві. А за афганськими спинами за цирком поблажливо спостерігав мовчазно-чемний янкі – мабуть, інструктор просто проводив такий собі тренінг...

Image caption Колишній радянський блок-пост

Зі змішаними почуттями відриваємось ми від афганської землі. Що я тут знайшов? Чи виконав свою місію, досягнув бажаної мети? Так! Виконав і перевиконав! Все, що потрібно – побачив, відчув, доторкнувся, вдихнув. Повернувся у молодість, скинувши геть 21 рік, виявляється – таке буває. Машина часу існує, щоправда, таке можливе лише тут – в Афганістані. Ця країна живе за власними законами, начебто в іншому світі, а не лише на іншій широті чи довготі. Вона існує поза часом, у власному просторі, у своєму вимірі. Цю істину я почав розуміти 21 рік потому, й лише зараз пересвідчився у цьому. Схибили стародавні грецькі мудреці, мовляв не можна увійти двічі в одну й ту саму річку. Тут, в Афгані - все можливо! Чомусь в одну й ту саму річку тричі зайшла Британська імперія, потім – Радянський Союз, наразі на тому ж березі тупцюються сили Коаліції...

Чи не верзеться мені? – хапаю себе за мочку вуха, спостерігаючи, як під крилом зникають закурені квартали Кабула. – Чи не постарів ти, Шер-Алі, що потягнуло тебе на моралізаторство?

Image caption Худоба на ринку

- Ні, навпаки, я тут навіть помолодів (щоправда тимчасово) майже на чверть століття, - відповідаю сам собі. – Скинув 10 кг ваги, ковтнув до одурі адреналіну, прочистив мозок від цивілізаційної цвілі, згадавши, що є у світі інші цінності, окрім долара і євро.

Так, все так, можна пережити дежавю і залишитися нормальною людиною. Немає вже радянської системи, немає двополярного світу, давно сконала Холодна війна, однак афганське дежавю як і раніше не дає спокою світові, вкотре виступаючи в ролі міфічної соломини, яка, за певних умов, в змозі зламати хребта й верблюдові.

Від таких порівнянь щось не хочеться бачити тут наших вояків, най ліпше запрацюють будівельники, медики, вчителі, енергетики, геологи... Тільки б не політики...

- Буру-бухай, Афганістане! – шепочу тихо, як і 21 рік потому, вдивляючись у засніжені гори під крилом. – Не знаю коли, але я до тебе ще повернуся!

23 грудня

Image caption Танк

Настрілявшись досхочу, вирішуємо об’їхати околиці кишлаку, що за наші часи неодноразово ставали ареною кривавих бойових зіткнень. Посеред розмов я нарешті втямив - саме чому образився господар автомата, з якого я стріляв – виявляється, поліцаї... змушені купувати самі собі боєприпаси...

Одразу ж натикаємося на два танки, наш і „зелений” (урядової армії Наджибулли). Обидва завмерли навіки поруч, за лічені сантиметри від них піднімається новітня глинобитна стіна – життя неухильно повертається на місця боїв. Обидва монстри зовнішньо виглядають начебто неушкодженими, у радянському збереглася навіть радіостанція та основні прилади. Що поєднало оці два панцерні вироби у цьому місці? Чому вони тут залишилися назавжди?

Як склалася доля танкістів, чи вціліли хлопці? – питання без відповідей рикошетують черепом. На нашому панцернику збереглися і розпізнавальні ознаки – бортовий номер та емблема, котра доводить – танк належав „за життя” 345-му окремому парашутно-десантному полку, дислокованому колись у Баграмі...

-Вічна пам’ять вам, хлопці! – знімаю шолома, від якого вже гуде голова. – Треба зафіксувати все – може, хтось згадає обставини тієї трагедії? – втім замість каски на голову натягую формену кепі.

Їдемо далі. В джипа сідати чомусь не хочу, маю бажання прокотитися позаду кабіни. Чому? – питають товариші. Не знаю, ще сам в собі не розібрався. Може – хочу відчути (і відчув-таки!) вітер в обличчя, начебто перенісшись у минуле, коли верхи їздив на броні, ковтаючи закурене гаряче повітря?

Image caption Трапеза

А може – відчуваю небезпеку на якомусь інфернальному щаблі, затамованому ще з „тих” часів – не хочу їздити всередині машини, аби вижити, якщо напоремося на фугаса? Хтозна... Іншалла! Сонце вже помітно схиляється у бік далекого Герату, варто поквапитися – нічні шляхи у Вардаку занадто небезпечні, навіть для депутатського авто. Кримінальний авторитет пропонує підобідати у ресторації на мальовничому березі річки, й ми погоджуємося – сил витратили чимало, пора й попоїсти.

Доки у ресторації готують для нашої компанії, вирішили подивитися на гуманітарне розмінування. Це неподалік – на іншому березі річки. Там, на пагорбі, в оточенні недружніх кишлаків, була розташована наша „точка”, сторожова застава. На схилах у заростях бур’яну валяються рештки бронетехніки, здається 20 років тому ці кістяки звалися бойовими розвідувально-дозорними машинами (БРДМ-2).

Саму „точку”, схили та річковий берег поблизу, перед відходом на Північ шураві нашпигували мінно-вибуховим знаряддям настільки рясно, що й досі неможливо розмінувати. Піднімаємося, обережно ставлячи ноги - щокроку трапляються незвичні червоно-білі камінці, викладені у карколомному, одному Аллахові (чи саперам?) відомому візерунку. „Червоно-білі” зазначають проходи у мінних полях – червоним у бік небезпеки, білим – навпаки. Їх багато, цих камінців, надто багато – й за 20 років після „тієї” війни. А ще ж відбулися й інші війни...

Команда фахівців з гуманітарного розмінування – дивна суміш з досвідчених у мінуванні моджахедів та їхніх супротивників з табору Наджибулли (причому останні здебільшого мають вищу освіту, набуту свого часу у Союзі), обступає нас колом на самісінькій верхівці розмінованого пагорбу. Тут дивом зберігся спостережний пункт шураві, вибудуваний з річкового каменю. Пояснюють, показують на місцевості – де, що і як відбувалося у різні роки, де саме зупинилися таліби у своєму останньому (місцеві твердо упевнені в цьому) штурмі.

Image caption Сапери

Про свою техніку сапери-гуманітарії мовчать, вона чомусь втаємничена. Бідкаються хлопці на химерну зарплатню – за 250 доларів у місяць вони щодня ризикують життям. Не усі з них встигають отримати навіть й ці мізерні кошти – щомісяця з їхньої місії (близько 300 осіб) гине на мінах 5-8 людей, вдвічі більше калічиться, утім іншого „гідного” заробітку в цих краях немає, позаяк на „примусово-вакантне” місце у черзі перебувають 10-12 бажаючих...

Квапимося на обід, часу у нас, як і завжди, категорично в обмаль. Розсідаємось навколо скатертини, викладеної на підлозі. Ноги під себе, взуття знято – все як і годиться на Сході. Доки подають обід, поліцаї з ополченцями палять цигарки, вдивляючись у яскраве призахідне Сонце. Вітер доносить провокаційний запах індійської коноплі – хлопці бавляться чарсом. Спокійно „пижую” власну люльку перевіреним тютюном, купованому ще у Дубаї. Запалюю, мрійливо видмухую. Духмяний дим розноситься вітерцем навкруги.

-О! Шураві чарс! – дивуються афганці, принюхуючись до незвичного аромату. – Наша людина - афорин!

Мене, як поважного гостя, садовлять на чолі достархану, спиною до річки. Знімаю бронежилета, однак вішаю його на перила, так як вчили – аби захищав спину від зрадницького пострілу. Місцеві схвально і мовчки спостерігають за шуравійськими маневрами. Зненацька за склом (ми перебуваємо на веранді) вибухає скандал – до ресторану завалюються якісь вояки, обвішані зброєю і амуніцією по самі ніздрі, наче новорічні ялинки.

Нетутешні вив’язки чалмів на розкосих макітрах, груба північна говірка викриває спецназівців – то є хазарейці (нащадки Чингізидів) – а цих у Вардаку відверто не полюбляють. Схопивши якогось чоловіка, один з хазарейців лупить прикладом по спині, зав’язується колотнеча. Наша компанія, похапавши стволи, миттю зривається з місця – аякже, це ж їхня територія, а тут хтось розборки вчиняє! Наш охоронець Ахмад Шах, якого аж тіпає від щирого бажання влізти у бійку, залишаючи нам „чергового” автомата, мерщій несеться „за скло”. А там вже вирують небезпечні процеси – метушаться люди, виблискує зброя, чутно удари і скажені горлові ремигання. Невесело нам тут, на самоті. На трьох - один автомат з єдиним магазином з 30 набоями – на кілька секунд ближнього бою.

- Хлопці, - звертаюсь до стривожених Мухаджира і Панджшері. – Якщо ситуація загостриться, я вас прикрию з автомата, а ви – стрибайте у річку, й тікайте!

- А ти, Шер-Алі? – товариші чомусь не хочуть виконувати вирішального принципу китайської армії: „Сама вирюсяй, товаріся – пагібай!”. – Ми тебе не полишимо!

- Не хвилюйтеся! – заспокоюю їх. – Не встигнете й до води долетіти, як я вас вже наздожену!

22 грудня

Image caption Шашлична

На ранок збираємося їхати просто у провінцію Вардак, аби зняти „крайні” (в Афгані не можна казати „останні”!) зйомки, взяти знов-таки „крайні” інтерв’ю. Як кажуть мої колеги-психологи: „Закрити гештальт”. Що ж, поїдемо, хоча прийдеться нелегко – наш одесит і тарджамон (тлумач) Хашматулла вчора відлетів додому, у нього термінові справи. Десь у дальньому закутку черепа заворушилася зрадницька думка: „А може не поїхати? Все ж депутат попереджував...” Рішуче задавлюю мерзотну посланницю не з мого життя, адже бойове минуле не минулося дарма – про всяк випадок натягую панцерного жилета, й, прихопивши шолома сталевого, завантажуюсь у нашу „барбухайку”.

Image caption Базар

З Кабула встигаємо вилетіти до того, як затори владно запанують містом, дорога на Вардак не дуже і далека. На невеселі зміни у бойовій ситуації навколо столиці, що лунають з радіо, не звертаємо уваги. Мої товариші-військові журналісти вже зовсім акліматизувалися, чи ні – майже натуралізувалися в Афгані. Відпустили поважні бороди з вусами, їхній імідж набув кардинальних регіональних ознак – обличчя вкутані афганськими аналогами „арафаток”, на слов’янські макітри одягнуті тюбетейки чи панджшерські „паккулі”.

Задля безпеки і зручності я навіть змінив хлопцям „реквізити”. Принаймні Юрій Дмитрович став Юсуфом Мухаджиром (мухаджир, у перекладі з тюркських мов - аналог нашому козаку-уходнику). А Сергій Іванович, після відвідин Хазарської ущелини, доброчинно перевтілився у Саїда Панджшері. Сам я, як був Шер-Алі, так ним і залишився – мій шуравійський прикид помітний здалеку... Наш Юрій- Юсуф потрапив у цікаву ситуацію – його молода дружина не знає, що він наразі в Афганістані (у них нещодавно народився первісток). Отже, аби не хвилювати близьких, він наважився на святу брехню, повідомивши, що їде у... Казахстан, висвітлювати перебіг багатосторонніх військових навчань.

Image caption Гідроелектростанція

Чуєш, саіб Мухаджир? – підколюю товариша. – В Панджшері є кишлак Астана, ми його знімали, коли проїжджали повз. Ти ж нічого не збрехав, бо дійсно побував в Астані! Дружині після повернення кажи, мовляв, переплутав закінчення у назві країни - „стан”, Афганістан з Казахстаном, „повівшись” на мінливу назву – Астана!

Отак, з жартами, причмихали до родового кишлаку депутата. Наша мета на сьогодні – зняти знамениті кяризи. Це – унікальне рукотворне явище, яке спостерігається лише в Афганістані й деяких місцевостях Ірану та Пакистану. Кяризом звуться підземні арики для зрошення ланів, позаяк влітку тут панують надзвичайно високі денні температури і відомий на усю Азію злий вітер „афганець”, що висушує звичайні арики. Кяризи довбали цілі династії копачів, створивши подекуди справжні лабіринти. З давніх-давен місцеве населення використовувало ці підземні мережі в оборонних цілях, про що відомо з письмових джерел за часів Залізної Кульги, тобто Тамерлана.

Image caption Місцевий транспорт

В наші часи моджахеди часто-густо уникали потужних бомбо-штурмових та артилерійських ударів, влаштовували засідки і диверсії, виходили з оточення, використовуючи саме кяризи як втаємничені ходи сполучень. Втім, наша пошукова експедиція не мала успіху – за 20 років все змінилося докорінно. Навіть у тутешніх кишлаках з’явилися дужі насоси, ґрунти пробили чисельні артезіанські свердловини, населення поступово забудувало місцини, де виходили отвори кяризів, а самі підземні канали за ці роки занепали і майже зруйнувалися. На жаль, про будь-які безпечні і достовірні зйомки, немає і мови...

Наступним об’єктом зйомок має виступити легендарний „Бур”, тобто британська гвинтівка „Лі Енфільд”, з якою пов’язано багато легенд, вигадок, байок, правдивих (і не дуже) історій. На допомогу приходить навіть місцева поліція – по нашу душу припхався дебелий поліційний пікап „Форд” з майже дюжиною поліцаїв – обстановка у провінції надто неспокійна.

Крізь куряву розбитих кишлачних манівців та бурхливу річку, скеровуємо путь на „стрільбище” – пустку поблизу гір. В очі кидаються розбиті, чомусь не відбудовані домівки, поруч проглядаються й досі незагоєні рани на землі - зарослі та обсипані залишки фортифікаційних споруд. Місцеві охоче розповідають - тут колись відчайдушно бився в оточенні загін шураві.

Image caption Табір

Допомога не встигла і усі вони загинули, як один. Поранені аскери підірвалися останніми гранатами разом із моджахедами, до полону не потрапив жоден вояк... На місці кривавої трагедії так ніхто і не наважився побудуватися, а самі мешканці емігрували у суміжні країни, небезпідставно побоюючись помсти. Зупиняємося, як і завжди, на шураві люд біжить подивитися з усього кишлаку. Не знімаючи бронежилета, йду в народ, тисну руки колишнім ворогам, обіймаюся, розповідаю про життя після розвалу Союзу та створення Незалежної України.

Image caption Міни

Раптом до нас протискується сивобородий дехканин, непоганою російською відразу ж оживляючи непересічну зустріч. Виявляється, що це колишній офіцер Царандою (афганської міліції тих часів), котрий навчався у Вищій школі міліції у Ленінграді. Ручкається, лізе обійматися, багато балакає, активно жестикулюючи. Не знаю чому, але я не довіряю цьому типові. Периферійним зором помічаю неоднозначне ставлення одноплемінників до нього - щось тут не так...

Image caption Товариші

Зметикувавши, що царандоєвець не вижив би у цьому середовищі, якщо б залишився вірним ідеалам Саурської (Квітневої, 1978 року) революції, приходжу до суворого висновку – переді мною... зрадник. Зрозумівши це, відразу ж намагаюся триматися від нього подалі – на Сході таких не полюбляють, на чиєму боці вони б не виступали. Афганці, на підсвідомому рівні відчувши зміни у поведінці шураві, радо відтирають колишнього міліціянта подалі – моджахедам є про що побалакати з екс-ворогом... Відхиливши традиційні запрошення на чаювання, видираємося з кишлаку до стрільбища. Тут вже усі в зборі. На сьогодні нами піклується тутешній кримінальний авторитет, близький родич депутата, поруч – купа поліції.

Розпочинаються стрільби, точніше – змагання, хто-кого? Місцеві озброєні виключно Калашами, на які вони ледь не моляться. Калашникові різноманітні – радянські, російські, китайські, арабські. Зустрічаються навіть румунські та югославські варіації – з пістолетним руків’ям попереду. На адресу західної зброї афганці висловлюються відверто негативно, презирливо йменуючи „пластиком”, неспроможним до серйозних бойових дій в умовах афганської повсякденщини.

Спроби заперечень з боку Юсуфа Мухаджира і Саїда Панджшері, високих інтелектуалів, стрілявших з усіх типів зброї, які тільки існують на планеті Земля, зустрічають лише уїдливі професійні посмішки, мовляв, ну-ну: „розкажи мені, розкажи”. Доки чекаємо на „Бур”, якого мають ось-ось підвезти, увага озброєної ватаги навалюється на шураві.

Покажи, саіб дост! - обступають колишні душмани та їхні сини навколо. – Продемонструй уміння!

Image caption Тренування

Виявляється, тут розповсюджена думка, що усі шураві – неабиякі бойовики, котрі народжуються з Калашами в руках, а від того можуть відмінно володіти будь-якою зброєю. Пояснювати, що я вже 9 років як на пенсії, і за ці часи жодної зброї, крім мисливської, не тримав в руках – марна трата часу, все єдно не повірять. Втім минуле знову владно заволоділо мозком – ось він Афган, ось бойова зброя, чужинська мова навколо, стрілянина, луна пострілів так знайомо відбивається од скель, коливаючись понад річкою...

Вмить поринаю у молодість – беру автомата, стаю на коліно, лупцюючи коротенькими економними чергами по імпровізованих мішенях у вигляді камінців, виставлених руба на гірському схилі. Стріляю влучно, начебто і не промайнув 21 рік, коли я промовив прощальне: „Буру-бухай, Афганістане!”. Б’ю хитрим вивертом, на рикошетах, влучаючи ледь-трохи перед цілями аби кулі та камінці завалили геть-усе „мішенне поле”. Скінчилися набої, замовк автомат, підводжусь з коліна, озираючись...

Закляклі обличчя навколо.

-Ну, Шер-Алі, ти й даєш! – наближається дебелий кримінальний авторитет, обіймаючи поверх бронежилета. – Насправді шураві – відмінні вояки, котрі народжуються зі зброєю в руках!

- Так! – повертаю автомата незадоволеному чомусь господареві. – Шер-Алі виріс у військовій родині. Його ліпшою дитячою іграшкою був пістолет Макарова, коли батько зі служби приходили, - не брешу жодного слова. – До того ж, він народився наприкінці лютого, коли в горах щеняться вовчиці, й, за афганськими повір’ями, народжуються найвідважніші воїни! – не даремно колись я ретельно вивчав місцеві звичаї, закони та забобони...

Теревені уриває поліційний джип, що божевільно форсує річку - то везуть „Бура”. Однак радість була передчасною – замість легендарного „Лі Енфільда” приперли доісторичного карамультука, пістонного заряджання. Цей мастодонт, пам’ятаючи, мабуть, ще війни правлячої династії Дуррані, і який брав активну участь у Першій англо-афганській експедиції, не має жодного стосунку до останньої радянської війни.

На жаль. Хоча, звісно, інтерес цей раритет викликав неабиякий – його запижували, з нього вистрелили, знявши весь процес на відео. Гидотний звук (начебто поруч розірвали величезну сорочку) зненацька повернув мене у минуле. Згадалося, як з такого мультука, під час „прочісування” кишлаку у провінції Нангарахар, на кордоні з Пакистаном, був тяжко поранений у спину мій товариш. Стріляла дівчина років 13, замість шроту чи кулі, зарядивши рушницю величезним цвяхом, котрий, злим вихилясом долі, влучив як раз проміж пластин бронежилету, пробивши легеню...

21 грудня

Image caption Олекса Білобров в Афганістані

Сьогодні маємо об’їхати і зняти ті об’єкти, що захоплювалися радянськими військами 30 років тому, коли розпочалася ота кривава колотнеча. Завдання начебто не складне, проте виявилося, що виконати його майже неможливо. В сучасному Афганістані існує величезна кількість обмежень щодо відео та фото зйомок. Військові чи поліцейські об’єкти знімати не можна. Коаліційних військовиків та їхню техніку знімати смертельно небезпечно (на згадку припадає ідіотський випадок, коли під час зачистки Багдаду недосвідчені оператори навели професійну камеру на американський танк, миттєво нарвавшись на снаряд у відповідь).

Image caption Радянський Міг-19 перед аеропортом

Аеропорт – знімати теж не можна, як і літаки з гелікоптерами. На доважок до силових табу додаються місцеві, регіональні – ханумок заборонено фотографувати, процедуру з релігійних вправлянь (себто намазів)– теж зась. Щоправда, мечеті, на відміну від ОАЕ, знімати все ж-таки дозволено. Хоча для мене й досі моторошний крик муедзина з мечеті викликає появу широког о спектру молодецьких емоцій. Хто хоч раз почув отой „Аллах акбар!” під час бою, не забуде вже ніколи...

Так от, основні об’єкти, що їх колись штурмували спеціальні загони КДБ, ГРУ і Радянської Армії, на сьогодні перебувають під тотальним контролем Коаліційних Сил. Не зважаючи на те, що наші друзі-журналісти акредитовані при штабіISAFта МЗС Афганістану, їхніх „бейсиків” геть недостатньо, аби проникнути до палацу Тадж-Бек (в радянському трактуванні – Палац Аміна).

Image caption На задньому плані - палац Тадж-Бек

Також перед нами зачинені дверцята фортець Шер-Пур і Бала-Гіссар, аеродромів у Баграмі і Кабулі. І що його робити? Вихід відшукується хутко. Користуючись тим, що Тадж-Бек розташований на високому пагорбі і видний здалеку, хлопці посіли зручну позицію просто на автошляху. Доки налаштовується телеапаратура, вдягаю на голову берета й, перейнявшись поставою бувалого у бувальцях, намагаюсь коментувати події 30-річної давнини.

На жаль, нічогісінько нового повідомити я не в змозі – усе давно відомо, вигадувати нісенітниці немає жодного бажання, тому здебільшого переймаюсь правдою – поринаю у власні спомини сивої давнини. Спогади перериває гук вертолітного рушія – з’явився гелікоптер, нас-таки помітили. Обережно, не наближаючись до незрозумілої групи, пілоти зафіксували наші фейс-обличчя чудодійною оптикою. Пересвідчив шись, що перед ними не злі таліби, що готують гаплика, пильні авіатори приземлили файного апарата поза Тадж-Беком.

Image caption Афганський парламент

А ми, знявши для звітності ще і споруду колишнього Міноборони Афганістану, зруйновану до ноги тими ж талібами, вирушаємо до парламенту – там погодилися надати кілька інтерв’ю.

Проїжджаємо повз колишню радянську амбасаду, яка перейшла до російської власності – капітальна, нещодавна відремонтована будова схована за велетенським (метрів зо п’ять!) парканом, перед яким громадяться бетонні блоки, тупцюється чисельна охорона. Під її невсипним наглядом потужний екскаватор-японець прокладає протитанкового рівчака, аби шахіди не спромоглися наблизитися до північної сусіди навіть на бронетехніці. Ото дають, круто!

Image caption Колишнє міністерство оборони

Української амбасади в Афгані немає за визначенням, а благенька хатинка, яку орендує у Кабулі наше Туркменське посольство (амбасадор один на дві країни), викликає лише скепсис і здивування. Посеред шляху висить дебелий круглий знак: „Диверсія!”, поруч якісь лю! ди у спецівках порпаються у залишках асфальту.

- Що це? – дивується разом українська команда. – Якщо диверсія – чому не перекритий рух, де сапери, собаки, ланцюг поліційний?!

- Не знаю, – байдуже відповідає дравар. – Може, лише закладають кабеля чи вибухівку? Хтозна – що попереду очікує, яке життя? Іншалла, тобто – на усе воля Аллаха! – афганський гумор доволі специфічний...

Їдемо далі. Тоскною картинкою крізь щільне запинайло всюдисущої пилюки „проявляється” колишній Будинок афгансько-радянської дружби – іржаві жили арматурин, рвані дірки від снарядів, порожні очниці замість вікон, чорні отвори випалин на місці дверей. Каламутні особи відверто пенітенціарного вигляду кучкуються біля підвалу – судячи з усього, руїна дружби двох неіснуючих держав перетворилася на притулок для наркоманів, безхатьків та іншого люмпен-пролетаріату.

В парламент нас запускають доволі легко – постарався депутат від провінції Вардак, котрий очолює якогось комітета по боротьбі з чимось. Живе цей нувориш непогано – кілька коштовних автівок, вишколена персональна охорона, розкішне обійстя у родовому кишлаку – все це кидається в очі. Погодившись на інтерв’ю, наш добрий опікун здивував надзвичайно категоричними оцінками і висловлюваннями.

- Коли я був маленьким, - відбивається перша фраза від парламентських евростін, - я люто зненавидів шураві і кидався камінюччям в їхні танки. Коли підріс, взяв до рук Калашникова і пішов воювати... – несеться надалі.

- Що ж, а чого ти хотів? – наблизився товариш-журналіст. – Багато горя і шкоди нанесли ви Афганові, не слід вважати, що тут усі, як один, до шураві гарно ставляться...

Невдовзі інтерв’ювали армійського генерала, котрий вчився колись на далекому Північному Заході.

- Хлопці, ви ж розумієте – я не можу казати усе, що в мене на душі, - повів мудрий пуштун очима на депутата, що, настовбурчивши вуха, крокував поруч, намагаючись не пропустити бодай слівця. – Єдине, що можу мовити вголос, - тихо продовжив генерал, - у Києві пройшли мої найкращі роки...

Забалакавши народного обранця від провінції Вардак аби не підслуховував, відвожу вбік, закидаючи запитаннями про особливості парламентської діяльності на Сході. Розкусивши нехитрого вихиляса, той раптом змінюється обличчям.

- Ти, Шер-Алі, не дуже хизуйся тим, що ти шураві, не красуйся формою і нагородами! – лунає прихована загроза, замаскована „черговою” вишкіркою. – Я і так ледь стримую своїх моджахедів, аби не помстилися. Може, не мандруй більше моїми кишлаками? Будь обережним, хуб? – начебто співучасть промайнула сталевими очима.

- Хуб! – погоджуюся для вигляду. – Проте саіб (пан) депутат хіба не помітив, що дегерволь (полковник) Шер-Алі приїхав до нього в гості не у шуравійському однострою, а в формі українського війська, яку здалеку можна навіть сприйняти за американську? – починаю потроху заводитися і глузувати.

- Хуб, хуб! – візаві нарешті втнув, що розмова набуває некерованого ракурсу, поквапившись виказати нібито міжнародного жеста - вип’ятив великого пальця лівої руки вгору.

- Хуб! – демонстративно випихаю аналогічного пальця у відповідь.

Товариші, спостерігаючи збоку, навіть не здогадуються, що поруч точиться справжня невербальна дуель, позаяк вищезазначений жест в Афганістані означає геть не те, що у Європі, тим більше – лівою рукою...

Image caption Інтерв'ю в парламенті

20грудня

Повернувшись з Панджшеру, нервово ковтаємо горілку, задоволено видихаючи – небезпека промайнула поруч, як куля, тільки посвист у вухах... Як кажуть у байці: „У повітрі тхнуло адреналіном”... На ранок збираємося нанести візит до афганської Академії наук – налагоджувати взаємовигідні відносини, теревенити за наукове життя, обговорювати проблемні питання. У призначений час притикаємося до блок-посту неподалік АН.

Image caption Афганська мечеть

Проте сталося ген не так, як планувалося – Голова навідруб відмовився надавати будь-які інтерв’ю іноземним журналістам, машині нашій заборонили в’їзд до цієї поважної установи, тому прохід усередину дозволили лише двом науковцям – Хашматуллі та мені.

Назустріч вийшов сам Голова – сивий високий дядько, породистим обличчям якого легко вгадувався неабиякий інтелект.

Image caption Колишнє Товариство афгано-радянської дружби

Невисока одноповерхова споруда виглядає бідненько, і лише витіювата вивіска на арці повідомляє, що ми пронишпорилися у свята-святих афганської науки. Всередині будівля вражає мінімалізмом і воістину спартанським дизайном – тьмяне світло, пічки-буржуйки, комп’ютери часів занепаду друкувальних машинок, старенькі меблі, що пам’ятають, мабуть, візити Захір-Шаха, останнього афганського монарха. Відчулося, майже шкірою, що тутешній уряд, м’яко кажучи, на науку звертає не надто уваги...

- Що ж, - переглядаємося з Хашматуллою, - у нас в Україні наука теж не користується владними пріоритетами. Нічого дивного.

Натомість вчені, з якими довелося познайомитися, вразили надзвичайно. Розумні, кмітливі, закохані у свою справу, якісь по-доброму одержимі, якщо застосувати вислів Лесі Українки. Не зважаючи на відсутність самого необхідного, науковці жваво обговорюють злободенні проблеми світової науки, у полеміці легко перестрибуючи з фарсі на російську, згодом – на англійську. Деякі знаються німецькою і арабською. Ми з Хашматуллою очманіло заклякли – у нас так не балакають. Деякі вітчизняні керманичі за все життя не можуть подолати навіть титульної мови, себто рідної, солов’їної...

У багатьох кабінетах, закутавшись у теплі зимові хиджаби (з відкритими обличчями), біля комп’ютерів мовчки працюють жінки-науковці – явище донедавна фантастичне!

Після ритуалу знайомства і офіційних розмов, відбулося звичайне у цих краях чаювання. Раптом афганські науковці радо вітають Хашматуллу зі... зміною паспортних даних. Виявилася чудернацька місцева цікавинка – щойно афганець захищає науковий ступінь доктора наук, як до його ймення додається закінчення „улла”.

Тобто наш друг-одесит з Хашмата доволі очікувано перетворився на Хашматуллу, доброчинно захистивши докторську дисертацію (так і Наджиб став колись Наджибуллою). І в цьому афганці свято зберігають традиції, аби нащадки мали перший-ліпший привід пишалися розумним предком.

Image caption Парламентський двір

Питання навчання афганської молоді в українських вищах вирішується безпроблемно – більшість столичної професури закінчило свого часу вузи на теренах Півночі. З наших навчальних закладів сиві метри з особливим теплом згадують Університет імені Шевченка, де пройшли найліпші молоді роки.

Орієнтуючись у світових цінах на освітні послуги, мудрагелі досить справедливо схиляються на користь наших навчальних закладів – за співвідношенням „ціна-якість” український фахівець має попит на ринку праці Афганістану.

Як і очікувалося, довелося взяти участь у палкій дискусії з проблем сучасного джихаду. Тактовні вчені цього разу вперто відстоювали право Афганістану на власне бачення проблем виходу з системної кризи, без збройової допомоги з будь-якого боку...

Image caption Коаліційні війська на вулицях Кабула

- Патріотизм, - вирішальна якість нашого етносу, - пояснив на прощання один з сивобородих маулаві (мудреців), потискаючи мені руки. – Цим ми і відрізняємося від багатьох народів. Для нас минуле вже відбулося, усі ключові постаті тих часів мертві, і ми не тривожимо їх, позаяк це не вітається нашою релігією. Ми – боремося за своє майбутнє...

- Чим не приклад для нас? – закинув Хашматулла, крокуючи поруч до автівки. – Й, що саме цікаве – ані скарги на фінансування, ані слівця кепського про очевидні проблеми...

- До того ж, - зареготав я, викликаючи зчудовані погляди вуличної публіки (геть позабув, що вирядився у цивільне по-місцевому, вив’язавши чалму і прикривши нижню частину обличчя), - жодного натяку на вибори!

19 грудня

Image caption Долина смерті - ущелина Хазар

Вилізаю з авто, озираюсь. Картинка шантажно-демонстративна–ми оточені геть недружнім натовпом, не треба бути провідним фізіономістом, аби прочитати настрій кошлатих дехкан, які обступили групу. Неподалік труться молодики, під широким одягом знов-таки – абриси зброї. Тихо і непомітно, як коти, макосії заходять за спину, проте бойове минуле швидко повертає у дійсність – з нами таке не проходить. Крутимося у натовпі, доки не вишикуємося у каре, спина до спини. Невесело... Виручив Хашматулла, наш одесит.

-Шановний! – звертається він до „фахівця з безпеки”, котрий нещодавно запитував за нас ціну. - Ми приїхали до вас у гості. Нас послали матері тих шураві, що загинули тут, у Хазарі, 25 років тому. Нам потрібна ваша земля на їхні могилки...

- Хуб (добре)! – чомусь миттєво реагує візаві.

Незабаром у супроводі місцевого парубка дістаємося Долини смерті. Тихо, булькотить річка, яскраве світло призахідного Сонця відбивається на скелях. Час від часу згори падають камінці, і бойовий досвід підказує – там хтось є, за нами стежать звідусіль... Не відволікаючись на ризики, розпочинаємо скорботну процедуру – викладаємо на сніг державний прапор України (кожен третій загиблий у тому бою – українець). На прапор лягають вінки, сталевий шолом „тих” часів, ікона Святої Покрови, стрічки з надписами. Запалюємо лампадку, витягуємо пляшку горілки, наливаємо склянку, зверху кладемо шматок чорного українського хліба. Трохи поміркувавши, витягую офіцерського жетона покійного батька і обережно викладаю на зледенілий жовто-синій шовк...

Image caption Вічна пам’ять вам, хлопці!.. Простіть, що не врятували, не змогли, не встигли...

- Вічна пам’ять вам, хлопці! – набуваю стройову поставу, підкидаючи правицю під берета. – Простіть, що не врятували, не змогли, не встигли...

Минуле владно захопило мозок, горлянка пересохла, шкірою мчать тисячі мурах, доволі холодно, втім, я не відчуваю нічого, крім горя і розпачу. Так, машина часу спрацювала, я повернувся у минуле, ось воно, поруч - лише простягни руку. І відразу ж давить з нелюдською силою одне-єдине запитання: „НАВІЩО?!” Для чого було починати оту криваву веремію? За що загинув батальйон напередодні того довбаного першотравня?!

Ніхто не відповів, непрохані сльози виступили в куточках очей, але ж темні окуляри приховали прояв емоцій. Завмерли товариші, і навіть колишні вороги поруч мовчать. Що їм, що нам - нема чого казати, час усіх розсудив, розставивши крапки над „і”.

- Ну що, саіб дост (шановний друже), - звертаюсь до моджахеда Латіфа, що воював проти нас. – Час збирати каміння? Пішли, допоможеш, - беремо сталевого шолома, починаємо збирати камінці на могилки хлопців.

Image caption Вінки опускаємо у річку...Сльози матерів у гірській річці Хазара...

А наш рятівник Хашматулла, позабувши, що у тому, „мирному”, житті у себе в Одесі він – поважний професор і доктор юриспруденції, мобілізує бачат, і ті завзято видирають каменюччя зі скелі. Вагаємося – куди подіти вінки і лампадку, бо ж мусульмани не знають наших звичаїв? Рішення знаходиться – вінки опускаємо у річку, і вони уносяться бурхливою водою, гублячись у водоспаді. Сльози матерів у гірській річці Хазара... А лампадка не пропаде – афганці вельми прагматичні...

Прощаємося з колишніми ворогами, нас навіть запрошують на обід, однак час у цейтноті, і ми неабияк квапимося – до Кабулу звідси далеченько. Раптом згори сиплеться каміння, і за мить звідти спускається двійко макосіїв, гвинтівкові цівки виблискують за спинами. Махають руками, мовляв, бувайте, шураві, цього разу все відбулося добре, тобто, без бою...

- Спочатку нас неправильно сприйняли! - запізніла здогадка проштрикнула мозок, щойно авто вискочило з темної пастки ущелини. – Ще з „наших” часів тут вирощують опійний мак, отже, і чужинців не полюбляють...

18 грудня

Image caption Якої тільки техніки тут немає!

В’їжджаємо до Панджшеру, суворі скелі обступають прохід, залишаючи вузеньку щілинку неба. З одного боку – прірва, на дні якої божеволіє бурхлива річка П’яти левів, з іншого просто над головою нависає похмуре каменюччя. Підсвідоме мимоволі відсилає на 20 з гаком років назад – руки шукають зброю, відчуття небезпеки підступає під саму горлянку, м’язи напружуються до стану тятиви... Невдовзі виринаємо з гірської тісняви, і з Сонечком стає якось веселіше. Велетенські засніжені гори, байдужі до усього людського, неохоче розступаються, відчиняючи шлях. Хутко минаємо кишлаки – і новенькі, відбудовані, й зруйновані, що лишилися після „тієї” війни. Рвучкі спогади викликають скелети нашої бойової техніки... Її багато, занадто багато - Грозний відпочиває (нехай простять мені росіяни)... Якої тільки техніки тут немає! І легендарні танки Т-34, котрі свого часу торували битим берлінським шляхом, і більш сучасні пам’ятки радянського ВПК. Трапляється кілька БМР-2 (бойових машин розмінування) – унікальних створінь тієї кривавої експедиції. Вивести з ладу цього монстра вкрай складно – його панцир скомпонований удвічі „крутіше” за танк...

Image caption За мною - мавзолей Ахмад Шаха Масуда

Віддавши данину пам’яті відважному супротивникові Масуду в його усипальниці, котимося далі, вище і вище, у саму серцевину Панджшера, його осине кубло – в долину річки Хазара. Саме тут 30 квітня 1984 року потрапив у засідку і поліг, майже цілком, радянський мотострілецький батальйон. Командував ним капітан Корольов О.Ф, котрий і загинув разом з підлеглими (батальйон неофіційно звався „королівським”)...

Знайшовши потрібний міст, повертаємо на Хазару, всіяну рештками радянських бронеоб’єктів. Двигун працює нерівно, відчутно холоднішає – ми подолали трьохкілометрову відмітку, якщо вгору... Відразу ж починаються неприємності – за крутим рогом на нас чекає жахлива ожеледиця, й некерована машина несеться юзом... Аллах цього разу виявив схильність до мандрик–авто зупинилося внизу, розвернувшись поперек шляху... Вилізаємо, струшуючи прохолодне повітря нетутешніми зразками дефектних форм комунікації. Йти складно – ноги роз’їжджаються, ковзаємося, як швандьор на вилці. У рівчаку голосить натовп афганців – звідти виглядають чотири колеса... Допомогти ми не в змозі, й тяжко-важко виштовхавши свій апарат, продовжуємо сумну подорож. Найти достеменне місце трагедії майже неможливо – мапи бою немає (а топографічна карта зберігається в електронному варіанті у лептопі, що в багажнику, утім при місцевих демонструвати апаратуру не варто), доводиться випитувати тубільців. Таким штибом напоролися на зграю молодиків бандитського вигляду, в котрих з-під курток проглядається щось до болю знайоме...

- Хто такі? Звідки приїхали? Чому тут з’явилися? Чого шураві тут шукає? Чи він забув, як їх тут убивали, де заманеться? – лунають дурні запитання, відверті глузування.

Image caption Цей афганець втратив ногу у боях із радянськими військами

Миттєво поринаю у бурхливу молодість, у глибині душі виникає бажання вирішити проблему не в самий ліпший спосіб. Натомість, мудрість і досвід беруть гору – випитавши дорогу, намагаємося їхати далі. На жаль, це неможливо – ожеледиця сильніша за нашу чортопхайку. Побудувавши непарламентські ідіоми досхочу, вирушаємо пішки – маємо добутися місця загибелі батальйону будь за що. Часу обмаль, незабаром споночить... Долина смерті (так її прозвали після весняної трагедії) обвисає нас скелями, хитрує манівцями, оманює вузенькими терасами, де дехкани вирощують опійний мак. Зустрічаємо кілька з макосіїв, кожен вказує шлях по-своєму, і ми, геть заблукавши, премося у кишлак Пізґаран. Раптово позаду почувся рокіт рушія - швидко наближається наша „барбухайка”. Як виявилося, водія намагалися обеззброїти оті молоді потіпаки, й він з переляку, попри усі закони фізики, птахом вилетів зледенілим узвозом. У кишлаку зустрічають похмурі непривітні піки, метод „запитання-відповідь” завів у тупик, й далі авто не проїде – сніг по коліно, до того ж висота помітно тисне на вуха. Підозрілий суб’єкт з „уоки-токи” в руці, презентуючись співробітником Управління національної безпеки Афганістану, мрійливо вдивляється в нетутешні обличчя, обнадійливо обіцяючи допомогу...

- Латіфe, тут журналісти якісь приїхали, четверо, скільки за них зможемо отримати? – насправді несеться до ефіру.

Замість лайки-бійки мовчки сідаю в авто, душачи в собі молоді спогади, вмикаю лептоп, відкриваю електронну мапу... Нар-Баркаш (люта афганська лайка, що означає: „Верблюд одногорбий, нав’ючений”), ми геть не там! Кишлачок Сах, де душмани поклали батальйон, ми проминули пішки, місцеві свідомо заманили чужинців сюди...

17 грудня

Image caption Цвинтар радянської битої техніки біля кишлаку Гульбахор. Її стягнули звідси ледве не з усього Афганістану.

На Панджшер виїжджаємо рано-вранці, аби пробитися через карколомні затори. Проскочили площу Масуда, скеровуючи шлях до майже рідної Хайрахани. Раптово з кілометрової далечини машину наздогнала шалена вибухова хвиля, хворобливо гепнувши по контуженим барабанним перетинкам крізь відчинені віконця.

«Теракт» - спокійно мовив наш водій, додаючи газу, намагаючись якнайдалі віддалитися від місця трагедії. – «Таліби бешкетують...»

Подальша путь торує до болю знайомими місцинами – Чарікар, Джабаль-Уссарадж, Баграм, Гульбахор... Від простого переліку цих населених пунктів у будь-якого з воювавших шураві від негарних спогадів строєм пройдуться мурахи по шкірі. Ще б пак!

Пролітаємо колишню Аміновку, так називали в наші часи кілька кишлаків, приписуючи їм приналежність до родового майна колишнього володаря Афганістану Хафізулли Аміна. На тому місці, де стояла „точка” (так йменувалися тоді блок-пости) нашої піхоти, працює заправка, слідів війни, якщо не приглядатися, майже не видно. Новенькі глиняні дували, дукани в контейнерах, сучасні біг-борди з рекламою мобільного зв’язку на узбіччях, все начебто, по-мирному. Проте, машина минає ще кілка кілометрів і старі дували, побиті снарядами і бомбами, виринають з небуття.

Image caption Колишній радянський блок-пост в Афганістані - на підході в Панжшерську ущелину

Ось він – той Афган. Поруч понівечені війною, порубані шереметками дерева тягнуть до зимового Сонця гілки-руки... Колись Чарикарську „зеленку” (зона тропічних заростів) радянські війська „прочісували” ледь не щотижня, втім – дарма.

Припхалися до кишлаку Гульбахор («весняна квітка», на дарі), зупинившись на місцевому шиномонтажі. Компресора винахідливі хлопці-бачата випхали ледь не на проїжджу частину, аби повз ніхто не проїхав, приєднавшись телефонним дротом до лінії електропередач над головою. Дешево і сердито. Ми вийшли з авто – розім’ятися, прокоментувати новини про теракт, почуті по радіо. Побачивши європейські обличчя, навколо нас миттєво збирається натовп. Знайомство відбулося швидко – з першої фрази: „Салам алейкум!” мене миттєво „вираховують”... «Шураві!»

Натовп збільшується вдвічі – усім не терпиться побачити відважного суїцидальника. Бачата і навіть маленькі ханумки-дівчатка, протискуються серед дорослих, смикають мене за рукава, допитливо зазираючи в очі – хто він, що за невідомий науці звір, цей шураві? А я не відчуваю страху – хотіли б убити, вже б убили.

Image caption Афганський сервіс трохи "вилюднів" у порівнянні з 80-ми

Як і завжди в Афгані, серед юрби одразу ж виникають колишні моджахеди, що воювали з нами у ті роки. Підходять, здоровкаються, тиснуть руки, деякі навіть обіймаються. Зустріч бойових товаришів та й годі! І не скажеш, що Панджшерська ущелина була колись місцем найзапекліших боїв. Дива. Згадуємо старі не геть добрі часи, коли воювали один проти одного. Дивним образом колишні вороги уникають образ і претензій, згадуючи лише добре. Й воно знаходиться, виринаючи з глибин пам’яті. Когось з місцевих, коли був ще підлітком, шураві відпустили до неньки додому, вилучивши автомата, комусь пощастило менше – вибухом йому відірвало гомілку, втім першу допомогу надали саме шуравійські військові медики, врятувавши життя. Про сучасні проблеми, про військову присутність НАТО тубільці розповідають неохоче, відразу ж змінюючи тему розмови. А ми і не тиснемо – ми своє відвоювали...

16 грудня

Image caption Сивочолий гід по афганській кіностудії добре пам'ятає, що зробили зі студією таліби

Прогулянки Кабулом і околицями, незважаючи на підсилені заходи безпеки, все ж містять певні ризики. Тому ми пересуваємося у авто з тонованими вікнами, намагаючись повернутися до готелю засвітла. Виходить таке не завжди, але ж намагання щоразу слабшають і слабшають. Надто багато роботи, а грудневий день куций, немов заячий хвіст. Сьогодні проїхалися по місцях кабульських подорожей 21-річної давнини.

Студія „Афган-фільму” залишилася на тому самому місці, де і була. Багато співробітників, не зважаючи на війну, вік та не зовсім успішне фінансове становище, зберегли вірність кінематографу. Один з „могікан”, забілений сивиною в голові та бороді, зустрів нас з радістю, згадавши півзабуту „шуравійську” мову. Майже зі сльозами на очах розповів, що відбувалося в Кабулі за талібів. Заборонивши будь-які масові видовища, крім публічних страт, ті намагалися знищити будь-які зображення людей (і тварин), котрі, нібито, не відповідають нормам Шаріату. «Вони спалили 40 тонн безцінних пам’яток кіномистецтва!» – тремтячим голосом розповідав старий.

Image caption Містечко Джабаль Уссарадж на північ від Кабула. Місцевий художник (ліворуч) малює портрети, хоча зображення людей заборонено ісламом, і відповідно - Талебаном

Виявилося, що дякуючи співробітникам, які залишилися безкоштовно працювати на студії, вдалося зберегти від талібів майже половину державного кіноархиву. Ризикуючи життям, митці пішли на хитрість – під виглядом ремонту даху, посеред порожнього сховища виросла... глинобитна стіна, в яку працівники студії стягували потайком кінораритети, що їх таліби не встигли знищити. Про нелегальну і смертельно небезпечну оборудку не знав ніхто, навіть близькі родичі „нелегалів”... «Приїздіть, хлопці, у гості!» – на прощання запросив дід. – «Живемо ми небагато, проте чай, плов та нан (хліб) завжди найдеться...»

Image caption Радянський гарнізон в Кабулі. Вірніше, все, що лишилось від нього.

Наступна поїздка відбулася на Хайрахану, столичну околицю. Колись тут стояв потужний радянський гарнізон, з найсучаснішою на ті часи інфраструктурою. Перед від’їздом до Афгану мій товариш, котрий свого часу служив у Хайрахані, просив подивиться на четвертий та п’ятий „модулі”, де колись стояв його полк. Переконати товариша, що за 20 років з дерев’яних збірно-розбірних споруд не залишилося і попелу, я так не зміг – в його пам’яті залишився ще „той” Кабул, з нашими військовими містечками і „модулями”...

Замість 4-го та 5-го „модулів” розкинувся дитячий спортивний майданчик, де хлопці завзято гуляють у футбола, окремо граються дівчатка, поруч красується сучасна мечеть... Жодного натяку на військову присутність шураві. Афганці вельми прагматичні.

14 грудня

Image caption Засніжені верхівки Гіндукушу на підльоті до Кабулу

Тяжкий шлях від Києва до Кабулу, через вимушене добове байдикування у суперовому аеропорті Дубая нарешті закінчується. Почалася довгоочікувана глісада – літак пішов на зниження. Хмари не дозволили милуватися краєвидами Індійського океану та пустелями Белуджистану, тому коли з білого місива виринули гострі засніжені верхівки Гіндукушу, стало якось моторошно – наш аероплан летів нижче їх...

Старовинний Кабул виринув у сірій імлі, яка дивним чином нагадувала пекінський смог. Низенькі будиночки, коробочки автівок на запруджених вуличках – все нижче і нижче... Серце скажено колотиться, очі шукають знайомі місцеві предмети, аби „прив’язатися” до чогось. І ось – підсвідоме, що мовчало довгі роки, проявило – праворуч гордливо пропливає знаменита гора під назвою Стовп Македонського. Невдовзі у колі зору з’явився старенький аеропорт, стоянки авіаційної техніки, неподалік – до болі знайомий так званий Старий радянський мікрорайон, а з іншого боку, під гіркою – Хайрахана, місцева околиця, місце дислокування потужного гарнізону наших військ.

“Салам, Кабуле!” – видихнув я сухими губами на трапі. – “Ось ми і зустрілися. Прости, що потурбував твій спокій...“ – згадав слова півзабутої пісні „наших” часів. Ніхто не відповів, натомість дивне кабульське повітря просоталося в ніздрі. Воно залишилося тим самим, у дивовижний спосіб поєднавши в собі хвилюючі запахи недалеких гірських верхівок, дров’яний дим, нудотні викиди двигунів внутрішнього згорання і всюдисущу тутешню куряву.

Image caption Олекса Білобров (другий ліворуч) братається з афганською поліцією

До ока потрапили чужинські обриси велетенських „Геркулесів”, хижі силуети штурмовиків з білими зірками на крилах, що мирно сусідили з бувалими у бувальцях трударями війні - „Горбатими” (військово-транспортними літаками ІЛ-76) та „Мішками” (гелікоптер Мі-8). Прикордонно-митні процедури затягнулися – зненацька виявилося, слід заповнити купу анкет, потрібні світлини, а де їх взяти, позаяк ніхто не попереджував заздалегідь? Іноземці мають бути підконтрольні – для чогось нам виписуються особливі картки, хоча - навіщо, в кожного і так є свій паспорт?

Безпрецедентні заходи безпеки кидаються в очі буквально з перших кроків афганською землею. За повітряною брамою афганської столиці – блок-пости, чек-пойнти, військові джипи, бетонні блоки, розташовані у зигзаг – „антишахідські” заходи витримуються неухильно, унеможливлюючи можливі диверсії.

Вузенькі вулиці зустріли такими креативними заторами, перед якими наші рідні київські пробки виглядають дитячими забавками. Подекуди машини пруть к кілька рядів просто у лобову атаку, наче кавалерійська ватага, одна на одну, ігноруючи усі писані-неписані правила і норми. Поняття „зустрічна смуга” зникло, здається, що ти – глядач голівудського трилеру. Дорожні поліцаї з олімпійським спокоєм на обличчях посідають місця на заторованих перехрестях. Утім „кавалерійські ватаги”, зблизившись на швидкості у зустрічному бою, раптом гальмують, здіймаючи щільну сіро-коричневу куряву... Проте минає мить – і завзяті водії-„дравари” хвацько видираються з клінчу, роз’їжджаючись одним їм відомими манівцями, посигналивши один-одному та зробивши вітальні жести.

Містом обережно маневрують чисельні наворочені „хамери” з кулеметними цівками на усі боки. Повно коштовних автівок, геть як у Києві, й це вражає – у наші часи такого в Кабулі не було. Тоді найкоштовнішим декором вулиць виступали радянські бронеоб’єкти. Нарешті діставшись готелю, зустрічаємося з новими заходами безпеки – нас охоронятиме майже взвод автоматників, на вході гидко дзвенить рамка металошукача. Ціни на готельні послуги світові, проте сервіс – на рівні афганському. Знову заповнюємо купу анкет, і квапимося (зимовий день в горах надто короткий!) заявитися при натівському штабі ISAF, при афганському МЗС, плюс - Міністерстві друку та інформації – потрібен дозвіл на зйомки й пересування, інакше можуть заарештувати, запроторивши до «зіндану» (місцева в’язниця)...

Колоритний люд на вулицях зустрічає нас по-різному. Моя камуфльована форма, європейська зовнішність та відсутність зброї збиває народ з пантелику – миротворці в Афгані отак не поводяться. Відчуваю на собі цілу палітру невербальних проявів – від жорстких вовчих прижмурів, наче у приціл роздивляються, і здивовано-обурених поглядів, до схвальних жестів, мовляв, «афорин» (молодець), вояк, й не лячно тобі без зброї серед нас тертися... Напівзабуті слова і висловлювання на пушту, дарі і фарсі, наче дочекавшись свого зіркового часу, потроху виринають з глибин підсвідомості, де пробайдикували 21 довгий рік.

Image caption За 20 років Кабув змінився до невпізнаності

Але це ще не все. Козир прихований в рукаві. Серед залюдненого вкрай кварталу, у забитій вщент різноманітним афганським людом фотомайстерні, вирішую полоскотати нерви собі та іншим. «А я то – шураві!» – оголошую голосно, дочекавшись, коли кілька звіруватого вигляду кремезів-пуштунів з племені джадран, років під 50, проштовхуються ближче. Німа сцена – народ закляк, очманіло озираючи мене з усіх-усюдів, наче перший марсіянин завітав на планету Земля, обравши для цього занедбану конторку у неспокійному Кабулі. «Все, гаплик!» – промайнула дурна думка. Втім пересічний кабульський люд вважав інакше. Зашуміли, забалакали усіма афганськими мовами, обговорюючи дивака. Здивували пуштуни. Один зі здорованів, нависнувши наді мною, уважно роздивився, а потім подав жорстку сильну долоню. «У Панджшері був, шураві?» – запитав, дихаючи свіжевипаленим чарсом (анашею). «Ні!» – відповідаю. – У Панджшері не бував, а ось у Гардезі, провінція Пактія, служив...» – і багатозначуще протягнув паузу... «О!!!» – полізли обкурені пуштунські очі на лоба. – «І у Хості бував?!» «Молодець, командос!» – роздумливо промовив кремез, з силою потискуючи руку колишньому супротивникові...

Вступ

Image caption Олекса Білобров почав свій шлях в афгані старшим лейтенантом

Все відбулося, як і мріялося – незабаром, за кілька днів я вимовлю довгоочікуване: „Салам алейкум, Афганістане! Ось ми і зустрілися!”.

Ми не бачилися довгих 21 рік, зі спекотного літа 1988-го, коли закінчився перший етап виводу радянських військ з Афганістану. І всі ці роки я марив тим, щоб повернуся туди, де провів кращі, як це не дивно, молоді свої роки. Так, було важко: і психологічно, і фізично. Було поранення. Була контузія, був гепатит, і була малярія. Втім ті 19 місяців виявилися ледве не найліпшими спогадами довготривалої військової служби.

Потім зажадав повернутися в Афган, коли дізнався, що Ахмад Шах Масуд, котрий воював з нами усі довгих 10 років, майже безнадійно і на самоті, на межі можливого, бореться з Талібаном, маючи військових радників та поставки зброї від своїх колишніх супротивників по „тій війні”. Ходив по інстанціях, пояснював, вбалакував, доводив. Доки ходив – „пестунчик долі„ саме так перекладається слово „масуд” з дарі, - загинув.

Image caption Олекса служив у провінції Пактія, на сході Афганістану

Снився мені той Афган, і коли був капітаном, і коли закінчив академію та став полковником. Уві сні уявляв, що я тепер – такий розумецький і досвідчений старший офіцер, нарешті повертаюсь до такого омріяного Афганістану. Натомість сам Афган у снах залишався незмінним – спекотним, закуреним, брутальним, захоплюючим і манливим водночас.

Нарешті я повертаюсь... Вже не віртуально, а достеменно реально. Випав такий Джек-Пот у долі, поталанило. Не лячно, настільки не лячно. Я повертаюся туди... у формі полковника ВДВ, у тельнику та в береті, з колодками бойових орденів і медалей на грудях, з шевронами і нашивками, з усіма розпізнавальними ознаками. Так, це не омана і не дежавю.

Я - „шураві„ з 80-их.