Геї в армії: вони захищали країну, яка їх не приймає

геї в армії Копирайт изображения Антон Шебетко
Image caption Всі учасники проекту "Ми були тут" закривають свої обличчя

Вони вижили на лінії вогню, врятували життя й здоров'я десяткам побратимів, постачали на передову все, що неспроможна була дати своїм солдатам держава в перший рік війни. Але більшість із них досі не може розраховувати на прийняття себе в українській армії та в соціумі в цілому.

Це геї, лесбійки, трансгендери та бісексуали, які служили, були парамедиками чи волонтерами. На війні їм бракувало часу думати над прихованою правдою свого життя. Але все одно приходить момент вибору: розповідати чи ні? І постає питання: що буде далі?

Український фотохудожник Антон Шебетко записав інтерв'ю та створив фотопортрети вісьмох представників ЛГБТ-спільноти, що пройшли війну на сході, дехто з них досі там перебуває. Вони не розкривають своїх облич на фотографіях і називають лише імена, деякі з них - змінені. Так постала виставка фотографій та відеоінсталяцій "Ми були тут".

30 серпня вона відкрилася в київському арт-просторі Izone.

Image caption У проекті "Ми були тут" узяли участь вісім військових, волонтерів і парамедиків

Автор працював над виставкою у рамках проекту для українських митців, присвяченого недискримінації ЛГБТ-спільноти, яку фонд "Ізоляція" проводив спільно з КиївПрайд у березні цього року.

"На початку війни ці люди йшли добровольцями захищати Україну з голими руками, країну, яка не готова їх прийняти", - так розповідає про своїх героїв Антон Шебетко.

"Я просто з ними говорив. Мені важливо було почути не завчені розповіді, а зрозуміти людські історії", - додає фотограф, визнаючи, що Україна залишається "консервативною, гомофобною країною".

Image caption Один із учасників проекту Віктор Пилипенко здійснив повний камінг-аут

Після спілкування з Антоном один із учасників проекту, екс-боєць добровольчого батальйону "Донбас", 31-річний Віктор Пилипенко, здійснив камінг-аут, тобто відкрив своє обличчя й публічно розповів про свою сексуальну орієнтацію.

"Я усвідомив, що живу напівжиттям, що сам собі брешу. Коли показуєш обличчя, люди вірять більше. Важливо, щоб люди бачили: геї, лесбійки, бісексуали - це звичайні люди, які також воюють за них на фронті", - пояснює свою мотивацію Віктор.

Він двічі подавав анкету в "Донбас". Перший раз йому відмовили. Вдруге зробив це під час Іловайського котла. Пояснює: просто не міг інакше.

Копирайт изображения Антон Шебетко
Image caption Всі учасники проекту "Ми були тут" закривають свої обличчя

До Майдану й війни хлопець жив і працював в Арабських Еміратах. Мав гарну роботу. Але не зміг залишатися за кордоном, коли в Україні почалися історичні події.

"Я був тоді під Генштабом, бачив, як виходили дружини хлопців, які були в оточенні під Іловайськом, і розповідали, що їм телефонують чоловіки й прощаються. Я тоді заповнив анкету в батальйон "Донбас" удруге. Цього разу мене взяли", - пригадує атовець.

Він провів на фронті півтора року: з вересня 2014-го по травень 2016-го. Служив на Луганщині, потім - півроку в Широкиному на передовій під постійними обстрілами.

Мав позивний "Француз" через те, що вільно володіє французькою, а також й англійською. За фахом є професійним перекладачем. Завдяки цьому саме його часто делегували давати коментарі іноземним медіа.

Копирайт изображения Віктор Пилипенко
Image caption Віктор Пилипенко прослужив у зоні АТО півтора року

На війні Віктор Пилипенко не відкривав нікому правди про себе: "Мені ставили питання щодо дівчини, куди це я бігаю, коли ми з бойових завдань поверталися в наше місце розташування в місті. Я вимушений був вигадувати історії, що це якісь дівчата, хоча це було не так".

Коли ж у червні 2018 року написав відверто про себе на Facebook, несподівано отримав багато слів підтримки, але й без погроз не обійшлося.

Воєнні побратими, які його знали на війні, підтримали: "Вони кажуть, що завжди будуть мене поважати й приймати таким, яким я є. Дехто з них писав, що вважає цей крок за геройство".

І якщо Віктор Пилипенко сидить перед нами з відкритим обличчям, інша учасниця проекту "Ми були тут", Софія (ім'я змінене), закриває обличчя. Вона лесбійка.

Image caption Лесбійки-учасниці бойових дій здебільшого воліють залишатися інкогніто

Ми не зможемо розповісти про її воєнний досвід, бойові завдання, тип зброї, з якою вона їх проходила, гарячі точки, де вижила. На місці цієї частини оповіді - пробіли. Дівчину не розуміють рідні та знайомі, тому досі воліє зберегти інкогніто.

"Сприйняття теми ЛГБТ було різним у різних підрозділах. Приміром, в одному не лише гомофобія панувала, а там ще й були дуже проти жінок в армії. А були підрозділи, де всім було все одно, хто ти, якщо ти бойова одиниця, що добре виконує завдання", - розповідає Софія.

Вона, як і Віктор, не розкривалася перед своїм оточенням в армії, за дуже рідкісними винятками. "На війні я сказала одній волонтерці, що є лесбійкою, після того, як вона написала у Facebook гомофобний пост. Та була шокована, що ми нормальні люди, а не якісь пародії на них. У її середовищі були такі уявлення", - пригадує дівчина.

Image caption Ці люди воювали й вижили, але не можуть показати свої обличчя, хоч і не є засекреченими розвідниками

Про те, чи варто й навіщо ветеранам війни з ЛГБТ-спільноти розповідати про свою сексуальну орієнтацію, Софія каже: "Військовим дуже важливо робити камінг-аути. Я б хотіла, щоб першими це робили ті, хто вже відслужив і повернувся, тобто ті, хто не буде одразу стикатися з неприйняттям".

Віктор описує зміни в собі, які приніс камінг-аут: "Це неймовірне полегшення. Мені приємно тепер жити не ховаючись. Я би радив багатьом не приховувати це. Сексуальність, коли ти її затаюєш, починає тобою керувати, перетворюватися на комплекси та страхи".

Він визнає, що, як це не парадоксально, в Україні досі заявити про те, що ти гей чи лесбійка, видається сміливішим рішенням, аніж піти на війну.

Новини на цю ж тему