Історик: 22 червня - день жалоби без героїзації

22 червня, 70 років по тому, як за версією радянських істориків, почалася Велика вітчизняна війна, в Україні офіційно оголошено днем жалоби.

Image caption 22 червня на державних прапорах - жалобні стрічки

Влада, сформована Партією регіонів та комуністами, вирішила відзначити ту дату цілою низкою державних заходів. Чим було 22 червня 1941 року для України і чому саме ту дату радянські ідеологи обрали за офіційну точку відліку однієї з найкровопролитніших воєн минулого століття? Про це Ольга Бурда розмовляла з дослідником історії Другої світової війни Владиславом Гриневичем.

Владислав Гриневич: У Радянському Союзі це був дуже сумний трагічний день - день початку радянсько-німецької, чи Великої Вітчизняної війни. Наголос навмисне переносився з 1 вересня (початку Другої світової війни), з 17 вересня (нападу СРСР на Польщу) чи з 22 серпня 1939 року (пакт Ріббентропа-Молотова) на 22 червня, коли “без объявления войны, без предъявления каких-либо претензий” і таке інше, почалося бомбардування. Насправді проголошення війни було, претензії були висловлені на 5 чи 6 сторінках, є пакт Ріббентропа, в якому це все розписано. Річ у тім, що за цим трагічним 22 червня 1941 року радянські ідеологи намагалися приховати неморальні події 1939-1940 років, декілька загарбницьких воєн, також фінську війну, надзвичайно ганебну польську війну, походи у Прибалтику та інше.

Бі-Бі-Сі: Але ж 22 червня має безпосереднє відношення до України, навіть якщо згадати ту пісню “Киев бомбили…”. Що нам зараз робити з цим днем, чи треба його якось відзначати?

Владислав Гриневич: Його обов’язково треба відзначати як день скорботи за загиблими, адже 1941 рік – це і Бабин Яр у Києві, це єврейський Голокост, це багато інших трагедій, які сталися в цей період. Ми маємо про це згадувати і говорити, але без будь-якої героїзації чи помпезності, до якої вдається чинна влада. Ми повинні передусім розуміти, що перед гітлерівським нападом 22 червня на СРСР був союз Сталіна з Гітлером та поділ Європи. І хоч тут існує безліч проблем, для мене найбільш цікава – це проблема лояльності населення до радянської влади. Бо це такий індикатор, лакмусовий папірець – як суспільство поставилося до свого тирана - Сталіна, чи став він для них Богом, чи навпаки.

Бі-Бі-Сі: І що кажуть документи?

Владислав Гриневич: Власне кажучи, на матеріалах з України можна побачити, що більшість українського населення були не лояльні до сталінського режиму. Якраз 1941 рік це засвідчує: українці залишились на окупованій території. Про ставлення до тодішньої влади, а також рівень колаборації і специфіки стосунків з німцями, взаємодія з окупаційним режимом. Цікавим є факт, що 90% населення не зрозуміли, що сталося 22 червня – одні вважали, що це Радянський Союз проводить такі маневри. А коли Молотов сказав про бомбардування, то люди просто не повірили, почали говорити, що це "совєти" самі себе бомбардували для того, щоб напасти на німців. Принаймні такі настрої фіксував НКВД. Мої родичі, до речі, жили у Києві в цей період, перебували тут всю війну і всю окупацію, тому я знаю, як на це реагували. Власне кажучи, це найменш досліджений історичний період, він шоковий, ганебний, і водночас трагічний. Він був дуже неприємний для влади, бо саме у 1941 році суспільство продемонструвало, що воно не хоче битися за цю владу. В Україні було масове дезертирство, здача у полон, переважна більшість населення не виїхала з України - на своїй землі залишилось 92%. Багато можна говорити, чому це сталося, але відповідь одна – це морально-політичний стан суспільства, яке за часів репресій, голоду, колективізації усвідомило, що це таке - сталінський режим, і не хотіло його.

Бі-Бі-Сі: Не так давно російський прем’єр Владімір Путін сказав, що Росія виграла б війну і без України. Чи це реалістична оцінка? І якими були втрати України, чому загинуло найбільше українців?

Владислав Гриневич: Україна у складі Радянського Союзу займала приблизно п’яту частину, десь 20%. Серед 5 мільйонів людей, які були в Червоній армії на початковому етапі війни, був десь мільйон українців. А коли вже почалася мобілізація у 1941 році, яка проходила дуже важко, то переважна більшість тих, які мали бути мобілізованими, все ж таки залишилися на окупованій території – мова йде про мільйони людей. І коли у 1943 році вже поверталися, то відбувалася надзвичайно жорстока мобілізація. Найбільші втрати українців припадають не на 1941 рік, а на 1943-44 роки, коли відбулась мобілізація, і, фактично, в деяких регіонах тотальна мобілізація, тобто вже підприємства не могли працювати, бо всі чоловіки пішли на фронт. Такі мобілізації були на Волині, бо там діяла УПА, і намагалися забрати всіх чоловіків, щоб не залишилось підпільників. На сході України теж мобілізували дуже багато, втрати були колосальні, які і припадають на 1943-44 рр.

У Червоній армії у цей період приблизно кожен третій боєць був українцем. У 1945 році – кожен п’ятий, бо вже вбили багатьох. Тобто, українці складали дуже вагому частку Радянської Червоної армії, велика їх кількість була серед генералів, офіцерів. Річ у тому, що історія дуже складна, не тільки не бажання воювати, нелюбов до Сталіна, а й інші чинники водили духами цих людей, і в цьому розумінні Україна зробила вагомий внесок у перемогу над націонал-соціалізмом, над фашистською Німеччиною. На жаль, сталося так, що звільнившись від одного зла, отримали зло інше, яке заподіяло Україні багато шкоди.