Останнє поновлення: Середа, 24 серпня, 2011 p., 12:06 GMT 15:06 за Києвом

Україна

Незалежність: погляд із Москви

На початку 1980-х років, коли я починав кар'єру в Українському товаристві дружби із зарубіжними країнами, розпад СРСР нікому й уві сні не міг наснитися.

Москва, Кремль

Але співробітники, в основному діти партійної та МЗСівських еліт, постійно вели розмови про те, що "москвичі беруть собі відрядження до Швейцарії, а нам, як недоїдки з панського столу, кидають Нігерію", і що "в Україні 50 мільйонів населення, а в Болгарії десять, але Болгарія чомусь може мати свої посольства і корпункти по всьому світу".

Потім я став працювати в газеті МВС. І там міністерські апаратники бурчали, що "жодного питання не можна вирішити без московських чиновників, тільки бери пляшку горілки з перцем і київський торт і сідай в експрес, ніби у нас своєї голови немає".

Начальники главків республіканського МВС переважно були полковниками, хіба що перед пенсією могли дати генерала за сукупністю заслуг, а могли й не дати. Але після проголошення незалежності всі вони стали генерал-лейтенантами, а їхні заступники - генерал-майорами.

У радянську епоху за публічну демонстрацію синьо-жовтого прапора давали в'язницю. Розбиратися з кожним таким інцидентом повинен був начальник в ранзі не нижче заступника міністра внутрішніх справ. Так і казали: "Де такий-то? - Поїхав на підйом прапора".

Більше за інших старався один із заступників, що прийшов у міністерство з комсомольської роботи. У незалежній Україні він доріс до повного генерала.

Ще б українській еліті не прагнути стати суверенною, незалежно від ставлення до національної ідеї і демократії!

Свої резони були й у простих людей.

Приблизно через тиждень після путчу, коли все вляглося, я зателефонував до Києва колишньому колезі - етнічному росіянинові, який не знав української мови.

Його голос дзвенів від збудження: "Все! Ось тепер ми від вас відділяємося!".

Я зауважив, що, можливо, саме тепер, коли у Росії перемогла демократія, відділятися і не треба, але приятель гнув своє: "Ні! Ви там, у Москві, всі божевільні! Від вас одні клопоти добрим людям! То горілку пити надумали забороняти, то затіяли перебудову, то вирішили, що перебудова - це погано, і почали на танках по вулицях їздити!".

Чи варто дивуватися, що на референдумі 1 грудня за незалежність проголосували 90,3% від тих, хто взяв у ньому участь, або 76,1% громадян України?

Розлучення не було швидким

Написати "індепендентні Сполучені Штати" нікому не спадало на думку, а от українська незалежність викликала припливи сарказму. Як у Маяковського:"Откуда, мол, и что это за географические новости?"

Артьом Кречетніков, журналіст Бі-Бі-Сі

На думку більшості російських істориків, останній цвях у труну Союзу забив саме офіційний Київ і особисто Леонід Кравчук.

Представники України відмовилися брати участь у переговорах в Ново-Огарьово, де Міхаїл Горбачов намагався склеїти уламки імперії, пославшись на те, що до референдуму про незалежність немає що обговорювати.

Референдум 1 грудня створив нову політичну ситуацію. Буквально через день Єльцин, Кравчук і Шушкевич почали телефонувати, домовляючись про зустріч у Віскулях.

Суть Біловезьких угод сторони розуміли дещо по-різному.

На переговорах в Біловезькій пущі йшлося про збереження єдиної держави без внутрішніх кордонів, але зі спільною валютою, громадянством і збройними силами, тільки з Радою глав держав замість Горбачова.

Борис Єльцин вважав, що він як лідер найбільшої республіки гратиме у цій Раді першу скрипку. Його оточення планувало запровадження посади "президента-координатора СНД".

Тому до Біловезьких угод у Росії спершу поставилися несерйозно. Мовляв, озвучили чергові адміністративні зміни, і що з того.

Позиція інших республік, які підписали Біловезькі, а потім Алма-Атинські угоди, дозволяла сподіватися, що так і буде.

Але Україна з початку січня 1992 року стрімко пішла до реальної незалежності, почала приводити дислоковані на її території військові частини до нової присяги, запроваджувати купоно-карбованець і національні посвідчення особи.

При цьому у Москві завжди вважали, що союз у будь-якій формі без України неможливий.

Аж до 1996 року офіційною доктриною Росії була "інтеграція в рамках СНД аж до відтворення єдиної держави". Але ключ знаходився у руках Києва.

"Що це за географічні новини?"

Борис Єльцин

Борис Єльцин запитував підлеглих, що вони зробили для України?

Ставлення росіян до української незалежності ділиться на два етапи.

Визначити чіткі часові рамки неможливо, але, судячи зі спостережень, російській еліті та суспільству потрібно було близько 10-ти років, щоб більш-менш звикнути до думки, що Україна - інша країна, і будувати з нею відносини треба відповідно.

За словами добре обізнаного головного редактора радіостанції "Эхо Москвы" Алєксєя Венедиктова, Владімір Путін і сьогодні у душі вважає Україну "канонічною територією" Держави Російської.

Навіть прихильники імперської ідеї завжди розуміли, що Таджикистан чи Естонія - не Росія. Відносно України багато росіян дотримувалися, та й сьогодні дотримуються думки, що ніякої української нації і української мови не існує, а є росіяни, що "відбилися від рук", які щось там корчать із себе, говорячи на південному мужицькому діалекті. Навчилися б правильно говорити російською, і проблем би не було!

Прямо такого не заявляли, принаймні, на офіційному рівні, але навіть респектабельні російські ЗМІ дозволяли собі називати українську мову "мовой" і жартувати у дусі булгаковських "котів" і "китів".

"Московский комсомолец" у 1990-х роках мало не в кожному матеріалі про Україну транскрипував російськими буквами слова "самостійна" і "незалежна". Написати "індепендентні Сполучені Штати" нікому не спадало на думку, а от українська незалежність викликала сарказм. Як у Маяковського:"Откуда, мол, и что это за географические новости?".

У масовій свідомості існують національні стереотипи: німці педантичні, французи велелюбні, італійці гучні. Про українців в Росії поширене уявлення як про людей хазяйновитих і практичних, з життєвою хитринкою, але приземлених, нездатних на великі справи і політ фантазії. Мусується теза про те, що ось-де в армії з українців завжди виходили чудові старшини, а полководці якось не дуже і тому подібне. І навіщо їм, у такому випадку, державність? Пустощі, та й годі!

"Тютюнець нарізно"

У 1990-х роках російські прихильники реформ відчували себе в Києві приїжджими з більш передової країни. Після ''помаранчевої революції'' все перевернулося. Для прихильників російської ''вертикал'' Україна стала жупелом і поганим прикладом, для лібералів - предметом заздрощів.

Артьом Кречетніков, журналіст Бі-Бі-Сі

Тільки з початку нульових років в Росії почали ставитися до України не як до одного із подружньої пари, що розлучилася, а як до сусіда. Відносини від цього, мабуть, тільки погіршилися.

Раніше, судячи з результатів опитувань громадської думки, більшість росіян вважало возз'єднання неминучим. Серед еліти також превалювала думка, що українці неодмінно "одумаються", а щоб це сталося швидше, треба поводитися з ними м'якше і йти назустріч скрізь, де тільки можна.

На одній з нарад з підлеглими Борис Єльцин, перефразувавши знамениті слова Джона Кеннеді, сказав: "Кожен росіянин має прокинутися і запитати себе, що він зробив для України!".

Росія Путіна поставила запитання інакше: бажаєте державності - ваше право! Але весь пострадянський простір - виняткова сфера впливу Москви; сусіди зобов'язані слухатися її, як колись члени Варшавського пакту; самостійна політика - бунт, за яким має слідувати покарання; спроба третіх країн набути там впливу - агресія.

У 1990-х роках російські прихильники реформ відчували себе в Києві приїжджими з більш розвиненої країни. Реклама, численні вуличні магазинчики, пункти обміну валюти, туристичні агенції - все з'являлося в Україні із запізненням на кілька років. У Росії вирувало політичне життя, а Україна за Кравчука і Кучми залишалася відчутно "пострадянською".

Після "помаранчевої революції" все перевернулося. Для прихильників російської "вертикалі" Україна стала жупелом і поганим прикладом, для лібералів - предметом заздрощів.

Владімір Путін застерігав від "українізації в Росії" як від чогось страшного, його опоненти аплодували словам колишнього міністра внутрішніх справ сусідньої країни Юрія Луценка: "На Україну немає царя-батюшки!".

Ілюзії та реальність

Ще в 1990-х роках в Україні народилася приказка: "Вибори виграють на сході, а політика роблять на заході".

Жоден кандидат в президенти не може ігнорувати густонаселений і, в основному, російськомовний Схід і Південь країни, де сильні промосковські і навіть об'єднавчі настрої. І жоден, прийшовши до влади, не виконуватиме даних у ході кампанії обіцянок.

Медведєв і Янукович

На людях Дмітрій Медведєв та Віктор Янукович тримаються як старі приятелі

Українській еліті тільки в кошмарі може привидітися повернення часів, коли за вказівками та дозволами доводилося їздити до Москви. Тим паче, що в наші дні тортом не обійдешся.

У Росії цього довго не розуміли, пов'язуючи з Леонідом Кучмою і Віктором Януковичем надії на мало не нову Переяславську Раду. Протверезіння виливалося в образу.

Нинішній український лідер всередині країни збудував свою владну вертикаль, а у відносинах з Росією виявився жорстким і прагматичним переговорником.

У питаннях, дійсно, важливих для суверенітету, президент України на поступки не йде. Він відмовився передавати під контроль "Газпрому" стратегічно важливі українські трубопроводи, надавати російській мові статусу другої державної, вступати до Митного союзу, вважаючи, що це б поставило під удар євроінтеграцію.

На людях лідери Росії та України тримаються, як старі приятелі. Медведєв катає Януковича на своїй ретро-"Перемозі". Але от домовитися про ціни на газ на нещодавній зустрічі в Сочі не вдалося. Експерти не виключають нової "газової війни". Відмінність від часів Ющенка лише в тому, що сторони утримуються від публічного "обміну люб'язностями", намагаються не випинати, а затушовувати розбіжності, але менш гострими вони від цього не стають.

Думку чималої частини російської еліти і рядових громадян висловлює у притаманній йому манері Владімір Жириновський. "Не потрібні нам ніякі промосковські уряди і проросійські президенти, - якось заявив він. - Це знову всіх годувати. Так робив Радянський Союз, і тому він програв".

Корисні посилання в інтернеті

Теґи

BBC © 2014 Бі-Бі-Сі не несе відповідальності за зміст інших сайтів

Цю сторінку краще видно в останній версії браузера з активованою функцією CSS