Поїзд-привид: як кореспондент ВВС їхав із Москви у Донецьк

Ваш пристрій не підтримує відтворення мультимедійних файлів

Я сідаю на поїзд № 77 на Курському вокзалі у Москві. За кілька хвилин від відправляється. Усі його 12 вагонів починають скрипіти. Враження таке, що їм боляче залишати безпечну платформу.

Я їду до Донецька. За інших обставин я би летів літаком, але аеропорт у Донецьку не працює. Поїздом № 77 ця подорож триватиме не менше 19 годин. Буде багато часу на розмови. Тож я розговорився з одним із пасажирів, бухгалтером Юрієм. Виявилося, що він не їде до України, але все одно чітко уявляє, що там відбувається.

Image caption Із Москви до Донецька поїзд їде майже порожній

"Це громадянська війна. На сході України люди воюють за свою свободу", - говорить він мені. "Якщо вони попросяться до Росії, то Росія повинна сказати ‘так’, бо ми є одна велика родина".

Через три години поїзд зупиняється на станції Тула. Я вийшов на платформу купити солодкі булочки з повидлом. Це буде мій обід. У поїзді № 77 немає вагону-ресторану.

Тим часом, у вагоні відбулися зміни. Тепер я єдиний пасажир вагона міжнародного поїзда, що мчить російськими просторами. Захожу до іншого вагона. Тут також нікого немає. Поїзд № 77 починає нагадувати поїзд-привид.

"Сумно, правда?" - питає моя провідниця. Вона говорить, що зазвичай у таку пору в поїзді було би повно росіян, що їдуть відпочити до моря в Маріуполь. "Зараз люди бояться. Хто ж хоче, щоб його застрелили по дорозі до моря?".

Image caption Дивлячись на умиротворені пейзажі за вікном, важко повірити, щоб десь поблизу йдуть бої

Але якісь пасажири у поїзді все-таки є. В іншому вагоні я познайомився із Настею та її трирічною донькою. Вони їдуть до Маріуполя, бо там живуть. Вертаються від родичів, які живуть у Росії.

"Удома всі налякані та розстроєні, - говорить Настя , - Але ми мусимо повертатися додому. Сподіваємося на краще, але боїмося найгіршого".

Що ближче ми під’їжджаємо до України, то більш сюрреалістичною стає подорож. О третій ночі поїзд зупиняється у Бєлгороді. До купе заходить чоловік і намагається продати мені іграшку – грубенького хом’яка, який повторює все, що йому скажеш. Коли я ввічливо відмовляюсь, він пропонує мені на вибір ляльку або радіо в вигляді автомобіля.

Пізніше в двері купе постукали прикордонники. Спочатку були росіяни. Розпитали, хто я такий і куди їду, а тоді роздивилися мої документи. Потім були українці. Попросили відкрити валізи і показати бронювання готелю в Донецьку.

Поїхали далі по Україні. За вікном жодних ознак стрілянини. Мирна картина – корови пасуться, люди їздять на велосипедах, а бабці сапають городи. Але заворушення на сході країни таки даються взнаки. Поїзд, який за нормальних обставин зупиняється у Слов’янську, Краматорську та Горлівці, йде в обхід. Там тепер гарячі точки.

У якомусь селі поїзд робить незаплановану зупинку. Провідниця каже, що не знає, з якого боку поїзд заїде у Донецьк. Невідомо, яка там ситуація.

Нарешті через 21 годину після виїзду із Москви, ми прибуваємо на станцію Донецьк, і я виходжу із порожнього вагона.

Поки триває конфлікт, у поїздах з Донецька буде набагато більше пасажирів, ніж у поїздах до Донецька.