Епоха Кучми: десять неоднозначних років

Кучма
Image caption Леонід Кучма є єдиним президентом України, котрого обрали на дві каденції

9 серпня відзначає свій 75-річний ювілей Леонід Кучма – людина, котра найдовше була президентом України і з іменем якої пов’язана принаймні половина її новітньої історії.

Українці згадують Кучму по-різному: і як епоху стабільності, і як нестабільний період, і як добу добробуту, і як час загальної бідності.

ВВС Україна згадує найважливіші події президентства Леоніда Кучми – від його перемоги на президентських виборах у липні 1994 року до інавгурації наступника, Віктора Ющенка, у січні 2005-го.

Початок першого строку

10 липня 1994 року Леонід Кучма з результатом 52,15% голосів виборців переміг у другому турі президентських виборів. Леонід Кравчук, який набрав 45,06%, не оскаржував підсумки голосування, тож вже за кілька днів новообраний глава держави склав присягу у стінах Верховної Ради.

У той же день Кучма та тодішні прем’єр-міністр Віталій Масол та спікер парламенту Олександр Мороз опублікували заяву про спільність дій гілок влади.

У жовтні того ж року Верховна Рада схвалила розроблену командою нового президента стратегію економічних реформ.

Саме у часи першого терміну Кучми з різною долею успішності було проведено низку економічних реформ, які немалою мірою визначають сучасне обличчя української держави.

Протягом перших років його президентства було сформовано умови для появи на українському ринку фінансово-промислових груп, на базі яких згодом сформувалися сучасні бізнес-структури вітчизняних олігархів.

У 1995 році в Україні запустили сертифікатну (або ж ваучерну) приватизацію. Цей захід, завдяки якому кожен громадянин держави мав отримати можливість стати ефективним власником колишніх державних підприємств, за висновками експертів, своїх цілей не досяг, однак дозволив формально роздержавити вагому частку економіки країни.

Ще у 1996 році почалася реформа аграрного сектору, завдяки якій колишні колгоспні землі було розпайовано між селянами, що працювали на них.

Image caption Леонід Кучма тримає в руках посвідчення президента України

Завдяки налагодженню співпраці з західними фінансовими установами та стабілізації ситуації в економіці країни – показники інфляції з чотиризначних показників зменшилися до двозначних – у вересні 1996 року було проведено грошову реформу.

"Багатовекторний" президент

У сфері зовнішньої політики президент Леонід Кучма керувався тактикою "багатовекторності", яка не передбачала однозначного вибору інтеграційних прагнень України і створювала бодай позірну видимість нормальних стосунків і зі східними, і з західними партнерами.

Вже у грудні 1994 року США, Велика Британія, Росія, Франція та Китай підписали меморандум про гарантії безпеки України – документ, який фіксував без’ядерний статус Києва в обмін на гарантії його захисту від найпотужніших держав світу.

Саме цей документ дав змогу Україні остаточно встановити конструктивні стосунки з Заходом.

Дещо довше тривали пошуки взаєморозуміння з Росією. Її Державна Дума аж до кінця 1996 року ухвалювала постанови, що фіксували російські претензії на Севастополь. Аж до травня 1997 року тривала епопея з розподілом радянського Чорноморського Флоту, яка супроводжувалася низкою демаршів і, зрештою, завершилася, за оцінками експертів, фактичною перемогою Росії.

Протягом 1994 і на початку 1995 року конструктиву до українсько-російських стосунків не додавало і "кримське питання". Проросійський президент автономії Юрій Мєшков вдався до низки кроків, які ставили під сумнів належність Криму до України і навіть запровадив на його території московський час.

Зрештою, перебування на посту глави Криму для Мєшкова закінчилося випровадженням його до Москви у результаті операції за участю бійців українського загону спеціального призначення у лютому 1995 року.

Подібною тактикою багатовекторності Леонід Кучма протягом першого терміну президентства керувався і у сфері внутрішньої політики.

Прийшовши до влади на проросійських лозунгах, зокрема, обіцяючи запровадити в Україні двомовність, Леонід Кучма досить швидко перейшов на "державницькі", як казали тоді, позиції та почав шукати союзників у націонал-демократичному політичному таборі.

Image caption За часів президентства Кучми Польщу почали називати "адвокатом" України у Європі

Складна конфігурація сил в українському парламенті та незбалансованість системи влади, котра фактично дісталася у спадок ще з радянських часів, призводила до чисельних конфліктів та криз між президентом та Верховною Радою.

Певні правила гри головним Леонідові Кучмі та спікеру Морозу вдалося встановити, підписавши у червні 1995 році Конституційний договір про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування.

Цей договір втратив чинність у червні 1996 році, коли парламент ухвалив чинну досі Конституцію України.

"Російський сценарій"

Наприкінці першого терміну Леоніда Кучми загострилося його протистояння з колишнім прем’єр-міністром Павлом Лазаренком, якого тоді називали одним з претендентів на президентську посаду.

Зрештою, воно закінчилося вимушеною еміграцією лідера партії "Громада" та його арештом у США у лютому 1999 року.

У березні 1999 року в автомобільній катастрофі загинув лідер Народного руху України В’ячеслав Чорновіл, котрого теж розглядали у якості ймовірного кандидата від президента.

У результаті на президентські вибори 1999 року висунулась низка опозиційних кандидатів, які, по суті, відбирали голоси один у одного, а до другого туру вийшли чинний тоді президент Леонід Кучма та лідер Комуністичної партії Петро Симоненко.

Image caption Леонід Кучма називав Павла Лазаренка своєю "найбільшою помилкою"

Експерти вказували, що в другому турі виборів було розіграно сценарій, який спрацював на російський виборах за три роки перед тим: конструктивний, в міру прозахідний президент проти комуністичної загрози реваншу.

Завдяки застосуванню цих технологій Леонідові Кучмі вдалося стати президентом вдруге за рахунок виборців тих регіонів, які голосували проти нього на виборах п’ятирічної давнини.

"Оксамитова революція" і референдум

Одразу після президентських виборів загострилося протистояння між президентом та парламентом. Інавгурація Леоніда Кучми відбулася поза стінами парламенту, у національному палаці "Україна".

На початку 2000 року відбулося переформатування парламентської більшості: у результаті виїзного засідання Ради в Українському домі спікером було обрано лояльного до президента Івана Плюща.

У квітні 2000 році відбувся всеукраїнський референдум за народною ініціативою, у результаті якого більшість громадян України висловилася за, зокрема, запровадження в Україні двопалатного парламенту, скорочення кількості депутатів та позбавлення їх недоторканності.

Ваш пристрій не підтримує відтворення мультимедійних файлів

Експерти називали реалізацію результатів референдуму вигідною президентові, а саме його проведення – заслугою тогочасної команди Леоніда Кучми на чолі з Олександром Волковим.

До імплементації результатів плебісциту планувалося вдатися восени 2000 року, однак порядок денний життя в Україні повністю змінив "касетний скандал".

"Касетний скандал" і ізоляція

У вересні 2000 року за загадкових обставин зник відомий опозиційно настроєний журналіст Георгій Гонгадзе. 28 листопада того ж року Олександр Мороз з парламентської трибуни оприлюднив аудіозапис переговорів, що нібито відбувалися між, зокрема, Леонідом Кучмою, главою його адміністрації Володимиром Литвином та тодішнім міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком, та нібито свідчили про причетність цих посадовців до знищення та вбивства Гонгадзе.

В Україні Леоніда Кучми і до, і після цього траплялися резонансні нерозслідувані вбивства журналістів – зокрема, одесита Бориса Дерев’янка та Ігоря Александрова з Донеччини.

Однак оприлюднення інформації про можливу причетність президента до цього злочину призвело до початку масових акцій, котрі вимагали відставки Кучми.

Збити запал протестувальників вдалося лише після ліквідації їхнього наметового містечка 1 березня 2001 року, жорстоких сутичок між демонстрантами і міліцією та масових арештів активістів після акції 9 березня того ж року.

"Касетний скандал" мав для Леоніда Кучми і помітні наслідки у зовнішньополітичному сенсі.

У одній з порцій записів, що їх оприлюднив Микола Мельниченко, йшлося про те, що за участю і з санкцією Леоніда Кучми здійснювалося постачання українських систем радіотехнічної розвідки до Іраку.

І хоча доказів такого продажу не було продемонстровано, Кучма фактично опинився у міжнародній ізоляції. Її символом стала безпрецедентна зміна розсадки учасників Празького саміту НАТО, що відбувся у листопаді 2002 року, – їх розсадили за французьким, а не англійським алфавітом, аби Кучма не був сусідом прем’єра Великої Британії та президента США.

Image caption Акції протесту проти президента Кучми збирали у центрі Києва десятки тисяч людей

"Затишшя" у відносинах з західними партнерами підштовхнуло Леоніда Кучму до участі у східному інтеграційному утворенні – Єдиному економічному просторі, про наміри створення якого було оголошено у лютому 2003 року.

Втім, відносини з Росією у цей час теж не були безхмарними: восени 2003 року протягом кількох тижнів тривала криза, пов’язана з суперечками про належність острова Коса Тузла та, відповідно, кордону між двома державами у Керченській протоці.

У цей час в Україні продовжувалася нова серія антивладних масових акцій, що з новою силою розгорілися після парламентських виборів 2002 року. Лідерами акцій "Повстань, Україно!" були керівники опозиційних фракцій Ради – Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Петро Симоненко та Олександр Мороз.

Центр політичного життя країни перемістився до парламенту, де сформувалася сильна та структурована опозиція, в надрах якої перебувало одразу кілька потенційних кандидатів у президенти.

"Політреформа"

24 серпня 2002 року у телезверненні до народу України Леонід Кучма висуває ідею внесення змін до Конституції, які б радикально підвищували роль парламенту та прем’єр-міністра у політичній системі країни.

Експерти припускали, що таким чином – перейшовши на посаду глави уряду - Леонід Кучма планує зберегти вплив на політичні процеси в країні після свого неминучого відходу з посади президента у 2004 році.

Концепція "політреформи", авторство якої приписувалося тодішньому главі адміністрації президента Вікторові Медведчуку, понад півтора роки була однією з домінуючих у політичному порядку денному України.

Зміст реформи кілька разів мінявся – у різний час йшлося, зокрема, про запровадження в Україні двопалатного парламенту, обрання президента у Верховній Раді; пропоновані зміни проходили через організоване владою всенародне обговорення – однак у кінцевому підсумку у квітні 2004 року парламент недодав 6 голосів до остаточного внесення змін до Конституції, і країна почала готуватися до всенародних президентських виборів.

Кінець президентства

Формально, завдяки суперечливому рішенню Конституційного суду, Леонід Кучма мав право брати участь у президентських виборах 2004 року.

Однак ще за кілька місяців до їхнього проведення він однозначно заявив, що не збирається цього робити.

"Я хочу подивитися на Україну без Кучми разом з вами", – заявив він журналістам у червні 2004 року.

У ході тієї кампанії Леонід Кучма підтримував чинного тоді прем’єр-міністра України Віктора Януковича.

Однак коли фальсифікація другого туру виборів викликала акції протесту спочатку у центрі Києва, а потім і за межами столиці – в тому числі і біля дачі самого Кучми – він не лише не застосував силу проти демонстрантів, але й погодився на участь у залагодженні кризи міжнародних посередників та передав владу наступному президентові Віктору Ющенку.

Формально президентство Леоніда Кучми завершилося 23 січня 2005 року, коли президентську присягу склав новообраний президент Віктор Ющенко.

Новини на цю ж тему