Чому дії Росії в Криму не витримують юридичної критики?

Крим Копирайт изображения AFP
Image caption Російська інтервенція в Крим почалася 1 березня

Парламент Росії каже, що Крим може стати територією РФ, якщо люди в регіоні вирішать, що вони цього хочуть на референдумі, призначеному на 16 березня.

Марк Веллер, професор міжнародного права в Університеті Кембриджа, розглядає правові питання, пов'язані з інтервенцією Росії в Криму. Територія увійшла до складу Радянської України 1954 року і залишилась українською після розпаду Радянського Союзу в 1991 році.

Росія чітко і однозначно визнала Україну та її сучасні кордони. Це було підтверджено в:

  • Алма-Атинській Декларації від грудня 1991 року, після якої Радянський Союз став історією;
  • Будапештському меморандумі 1994 року, де Україні було запропоновано гарантії безпеки в обмін на відмову від ядерної зброї на своїй території;
  • Угоді про розміщення Чорноморського флоту в Кримських портах від 1997 року.

Угода 1997 року, яку в 2010 році продовжили ще на 25 років, дозволяє присутність російських кораблів у кримських портах, разом із наявністю великої військової інфраструктури, у тому числі навчальних майданчиків, військових полігонів та інших об'єктів. Проте масштабні маневри російських військ потребують консультацій з українською владою і узгоджену кількість військової сили не можна збільшувати в односторонньому порядку.

Всупереч цим зобов'язанням, Росія збільшила свої сили в Криму без згоди України. Вона розгорнула їх за межами узгоджених баз, взявши під свій контроль ключові об'єкти, такі як аеропорти і прилеглі українських частини.

Дії Росії створили простір для проросійських місцевих органів влади в Криму, щоб витіснити законні органи державної влади України. Юридично це чітко свідчить про серйозний акт інтервенції, а за участі російських військових підрозділів цей випадок підпадає під збройну інтервенцію.

Військова агресія?

Чи порушує міжнародну заборону на застосування сили сама лише присутність іноземних збройних сил без згоди місцевого керівництва, якщо не лунають постріли?

Згідно з визначенням ООН 1974 року, використання іноземних збройних сил на території держави в порушення угоди, що регулює їхню присутність, є актом агресії. Однак в нинішніх умовах "збройний напад", який є відправною точкою в Статуті ООН для застосування права на самооборону, мабуть, ще не відбувся.

Спочатку президент Володимир Путін отримав дозвіл від верхньої палати російського парламенту застосувати силу для захисту етнічних росіян у Криму. Згодом він вказав, що застосування сили з гуманітарною метою або для захисту російських активів ще не відбулося. У цьому може виникнути необхідність в майбутньому.

Наразі Росія стверджує, - непереконливо - що її регулярні війська не беруть участі у протистоянні і що вона не контролює місцеві ополчення, які нібито несуть за нього відповідальність.

Претензіям Москви щодо захисту своїх меншин за кордоном бракує обґрунтування. Натомість обов'язок України, в першу чергу, полягає в захисті всіх своїх громадян від можливих загроз.

Захист "росіян"

Коли Угорщина прагнула зміцнити свої зв'язки з етнічними угорськими меншинами, що проживають у сусідніх державах, це спричинило сильний опір Ради Європи та інших юридичних осіб.

Росія пішла ще далі в Абхазії і Південній Осетії, де промосковські сепаратисти виступали проти керівництва Грузії. Росія просто роздала паспорти етнічним росіянам, а потім нібито врятувала своїх громадян від грузинської агресії. Такий крок є зловживанням доктриною "порятунку громадян за кордоном".

Ця доктрина порятунку не поширюється на іноземців, яких оголосили громадянами з першочерговою метою їхнього насильного порятунку. Крім того, це лише полегшує їхнє переміщення назад до ймовірної батьківщини - Росії. Цим не можна виправдати окупацію частин сусідньої держави.

Москва також не може аргументувати свої дії доктриною гуманітарної інтервенції. Відповідно до цієї доктрини, держава може втрутитися виключно в умовах серйозної гуманітарної надзвичайної ситуації, з метою врятувати все населення, саме виживання якого під загрозою. Жодних доказів такої ситуації наразі немає.

Якщо така ситуація і виникне, то лише в результаті втручання, що вже відбулося. Крім того, держава, що втручається з метою досягнення справжніх гуманітарних цілей, не має права змінювати статус відповідної території.

Копирайт изображения AP
Image caption Володимир Путін наполягає, що російські військові не беруть участі у протистоянні в Криму

На запрошення?

Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров розмахував листом перед Радою Безпеки ООН, стверджуючи, що усунутий український президент Віктор Янукович попросив Росію про збройну інтервенцію.

Однак щойно пан Янукович втратив ефективний контроль над подіями в країні, він більше не мав повноважень, щоб дозволити інтервенцію. Аргумент Росії, що його усунули незаконно, не є переконливим в даному контексті. Хоча його усунули не через тривалий процес імпічменту, передбачений в Конституції України, тим не менше, він був одностайно відсторонений парламентом. Він більше не міг претендувати на те, щоб представляти справжнього суверена України, народ.

Так само новій кримській регіональній владі, на чий запит про інтервенцію також посилалася Росія, бракує юридичних повноважень для такого кроку.

Замість того, щоб далі використовувати агресивну силу, Росія може тепер спробувати змусити українську владу зробити перший крок. Потім вона відстоюватиме право на захист своїх військ і етнічних меншин. Тож українській владі правильно радять бути вкрай обережною.

Як продемонстрували в 2008 році доля Південної Осетії і Абхазії, будь-яка спроба вирішити питання військовим шляхом може закінчитися тим, що Україна назавжди втратить Крим.

"Розлучення під дулом пістолета"

Автономна Республіка Крим дійсно може мати законне право вимагати зміни свого статусу. Проте, згідно з міжнародним прецедентом, вона не може просто відділитися в односторонньому порядку, навіть якщо це бажання підтримає місцеве населення в ході референдуму.

Натомість, Крим повинен залучити до дискусії про можливе відокремлення центральну владу в Києві. Мають також бути вивчені альтернативи на кшталт розширеної автономії.

Міжнародна практика зазвичай прагне вирішити сепаратистські вимоги в рамках наявних територіальних кордонів.

Більше того, міжнародне право не визнає "розлучення під дулом пістолета". Крим не може розпочати можливе відокремлення або ж навіть приєднання до Росії, доки Москва панує на його території.

Таким чином ситуація відрізняється від збройних дій НАТО в Косово в 1999 році. Косовські албанці зазнавали значних репресій і насильницького вигнання сербськими силами, яке почалося згодом.

НАТО втрутилася зі справжньою гуманітарною метою. Вона не окупувала територію внаслідок своєї гуманітарної інтервенції. Натомість ООН адмініструвала Косово протягом восьми років, створюючи нейтральне середовище, в якому можна було розглядати його майбутнє. Косово зрештою отримало незалежність на основі угоди, запропонованої посередником ООН Мартті Ахтісаарі.

"Заморожені" конфлікти

Звичайно, приєднання до Росії не може відбутися, якщо Кремль на нього не погодиться. Москву може задовольнити новий статус-кво, який додасть Крим до переліку "заморожених" конфліктів у Східній Європі. Таким чином Москва зможе уникнути звинувачень у прямій агресії.

Протягом двох десятиліть Росія підтримувала Придністров'я, яке практично відокремилось від Молдови, і Нагірний Карабах, який оголосив незалежність від Азербайджану після втручання Вірменії.

Для боротьби з цією загрозою Заходу необхідно буде запропонувати комплекс заходів, які дозволили б Кремлю відпустити Крим з-під свого контролю, не втративши обличчя.

Ідея узгодженого врегулювання декому може видатися неприйнятною. Зрештою, Москву не мають винагороджувати за її деспотичнї дії. Історичні наслідки також можуть бути не найкращими.

Спонсорований ЄС мирний план для Абхазії і Південної Осетії, узгоджений колишнім президентом Франції Ніколя Саркозі в серпні 2008 року, став більше, ніж ратифікацією результатів вторгнення Росії до двох грузинських провінцій. Обидві вони оголосили про свою незалежність і залишилися відтоді під опікою Москви.

Тим не менш, цей приклад доводить необхідність досягнення мирової угоди. Якщо погоджену формулу для відведення російських військ на їхні бази в Криму не знайдуть, українському уряду буде дуже важко відновити суверенний контроль над територією.

Копирайт изображения Getty

Мирова угода

Київ також потребує співпраці з Росією для підтримання стабільності в інших частинах східної та південної України. Якщо Москва розпалить полум'я антиукраїнських настроїв у всій Східній Україні, існує ймовірність громадянської війни.

Мирова угода Києва та Москви має містити:

  • Погоджений механізм для запобігання інцидентів між протиборчими силами в Криму і контролю над радикальними групами з обох сторін, за участі Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ);
  • Зобов'язання України продовжувати угоду про розміщення Чорноморського флоту в Севастополі, що має супроводжуватися дотриманням її Росією, включно з виведенням додаткових військ і поверненням в казарми;
  • Гарантії України, що вона не порушуватиме чинні мовні права російськомовних - натомість, зобов'язання збільшити і закріпити права всіх меншин в Україні;
  • Спільна російсько-українська комісія для захисту російської православної спадщини в Україні;
  • Угода щодо застосовування деяких ключових елементів перехідної угоди, укладеної 21 лютого, за день до втечі колишнього президента Януковича з України. Київ перегляне доцільність надання місць у тимчасовому уряді ультра-націоналістам. Натомість, у тимчасовому уряді мають бути представлені всі політичні сили;
  • Перегляд конституції, відповідно до перехідної угоди, для вирішення проблеми надмірних президентських повноважень і розгляд розширення автономного статусу Криму та надання більшого самоврядування регіонам Східної України;
  • Ефективні гарантії проведення вільних і справедливих дострокових виборів, з рівними шансами для всіх сторін і громад.

Більшість з цих кроків не потребує серйозних поступок з боку українського уряду. Натомість, вони є стандартними заходами, ухваленими під загрозою етнічного конфлікту чи навіть громадянської війни.

Це може бути єдиним способом для київської влади врятувати свою країну.

Марк Веллер - професор на кафедрі політології та міжнародних досліджень при Кембриджському університеті, був радником під час багатьох міжнародних мирних переговорів.

Новини на цю ж тему