Хто придумав слов'янське братство

референдум в Криму Копирайт изображения Reuters

Через кризу в Україні знову стала актуальною тема слов'янського братства. Мовляв, природний стан всіх слов'ян - бути разом і спільно протистояти романо-германському і англосаксонському Заходу.

Чому так має бути - логічно не пояснюється. Мають протистояти, і все!

Головну думку панславізму з притаманним йому талантом висловив Федір Достоєвський.

"Вигода Росії, саме, коли треба, піти навіть і на очевидну невигоду, на очевидну жертву, аби не порушити справедливості. Не може Росія зрадити великій ідеї, що заповідана їй століттями. Ця ідея - єднання слов'ян", - писав він.

Класик добре бачив реальність: "Нема чого нам приховувати від самих себе, що нас, росіян, дуже навіть багато зі слов'ян взагалі й не люблять, вважають нас мало не варварами".

Але продовжував наполягати на своєму: "Зрозуміють колись народи слов'янські всю правду російської безкорисливості. Велич та могутність російського єднання не будуть вже бентежити і лякати їх, а, навпаки, приваблять їх невідворотно".

Водночас, протягом століть відносини Росії з іншими слов'янськими країнами і націями складалися неоднозначно. На думку багатьох, жодного метафізичного, взаємного тяжіння, яке не потребує раціонального пояснення, не існує.

Слов'янські народи прожили різну історію, і часто їх розділяє набагато більше, ніж об'єднує.

Слів про братерство було сказано та й говориться чимало. Але всі, як це завжди і буває в політиці, переслідують власні інтереси.

Росія прагнула і прагне головувати, і щоб при цьому її не тільки слухалися, а ще й любили.

Західні і південні слов'яни принагідно були не проти використовувати "великого брата", так само як в недалекому минулому і африканські диктатори, які засвоїли, що, варто вимовити слово "соціалізм", як Москва і грошей дасть, і зброю пришле.

Але до імперії або федерації, де їм відводилася б роль підданого, заради абстрактної ідеї слов’яни не прагнули, і стратегічний вибір найчастіше робили на користь цивілізаційно привабливої Європи. Росіяни вбачали у цьому велику невдячність.

В останні десятиліття відносини Росії з її сусідами затьмарив комуністичний експеримент. Справедливо, чи ні, але в очах народів колишнього СРСР і Східної Європи Москва і росіяни асоціюються і ще довго асоціюватимуться з тоталітаризмом. Залишимо цей фактор осторонь, поговоримо про події більш давні.

Правда про Переяславську Раду

Точно сказати, коли саме сформувалася українська нація, неможливо.

Перший національний поет Іван Котляревський творив наприкінці XVIII сторіччя. Століттям раніше Богдан Хмельницький та його козаки ще називали себе росіянами, а поляки вважали, що воюють з росіянами.

На думку низки дослідників, поштовхом до самоідентифікації стало саме об'єднання. Вступивши в контакт, московити та малороси зрозуміли, що вони різні.

Йшлося не тільки про побутові та мовні відмінності, але й про політичні системи.

Іван Богун, в цілому налаштований проросійськи, зауважив: "Московити люблять свого царя більше, ніж Бога".

На останньому в історії Земському соборі, де саме і вирішувалося питання про "прийняття України під високу царську руку", деякі учасники були проти на тій підставі, що українців "не стерплять руки великого государя" і будуть поганим прикладом для інших підданих.

Переяславська Рада нерідко підноситься як апофеоз слов'янського братства, але реальність була далеко не ідилічною.

По-перше, Хмельницький пішов на об'єднання не від хорошого життя, а через військову слабкість. Перемоги над поляками він здобував виключно в союзі з кримськими татарами, які поводилися в Україні так, що з подібними союзниками і вороги не потрібні.

По-друге, Переяславський трактат передбачав практично повний суверенітет України. Йшлося про персональну унію і про військовий союз.

Учасники Ради не збиралися ставати провінцією Великоросії, і, навряд чи кричали б так дружно, що хочуть "під царя Московського", якби знали, чим обернеться справа.

Практично одразу з’ясувалося, що цар і бояри розуміють домовленості по-своєму і намагаються хазяйнувати в Україні, як у себе вдома.

Почалося з того, що, коли цар Олексій Михайлович підписав Переяславські статті і посол Бутурлін повідомив про це козацьким старшинам, ті захотіли, щоб боярин від імені свого монарха присягнув на вірність угоді. Саме так завжди й вчиняли польські королі, укладаючи різні угоди з запорожцями.

Посол відповів, що самодержавний государ перед підданими не присягає.

Копирайт изображения AFP
Image caption Наскільки братні українці та росіяни?

Хмельницький, хоча й прожив після ради всього три роки, встиг не раз пошкодувати про свій вчинок.

На початку 1657 року гетьман заявив своїм полковникам, що чекати добра від Москви не варто, і закликав "відійти від Московського царя".

Його наступник Іван Виговський спробував повернути Україну до складу Речі Посполитої, вступив у війну з Росією і 1659 року розбив під Конотопом армію князя Семена Пожарського.

Громадянська війна між прихильниками Росії та Польщі тривала близько 30 років.

Особливо обурив козаків укладений 1668 року Андрусівський мир між Росією та Польщею, що розділяв Україну вздовж Дніпра. Вони вважали, що Москва відступилася від свого головного зобов'язання - захищати територіальну цілісність України.

З восьми гетьманів, які змінили одне одного протягом приблизно 60 років, шестеро закінчили свої дні в засланні чи у вигнанні.

Західної орієнтації дотримувалася переважно козацька і міська верхівка, що високо цінувала особисті права і свободи та європейську культуру. Для простих людей ключове значення мало те, що Москва - православна. Вони не любили власних старшин і вірили, що цар милостивий до народу.

За оцінками дослідників, українська еліта вела себе антипатріотично, займаючись замість боротьби за розширення автономії вирішенням особистих проблем, інтригами та наклепами.

Мазепа став гетьманом, очорнивши перед Москвою свого попередника Івана Самойловича.

Після того, як Катерина II 1783 року запровадила в Україні кріпосне право, передавши владу над селянами місцевим панам, панство майже перестало завдавати імперії клопоту.

Новий підйом національної свідомості почався в середині XIX століття і йшов не від дворян, а від різночинців.