"Забагато демократії": про що говорять на кордоні з РФ

Шахтар Микола, Свердловськ
Image caption Микола з Свердловська допомагає збирати продукти й одяг для сепаратистів у Луганську

"Що, готуємо біле простирадло?", - шахтар Анатолій жартівливо махає в повітрі уявним прапором і киває головою в бік російського кордону.

Селище Бірюкове Луганської області. Кордон починається за полями, частина яких уже зорана, а на іншій пасеться худоба. Місцеві жителі, які часто бувають на російському боці, кажуть, що в четвер бачили російські танки за три кілометри від кордону, в районі Новошахтинська. Але потім техніка відступила далі.

Селяни, з якими вдалося поговорити, сподіваються, що на їхній землі таки не почнуться військові дії.

"Ми ж усі тут перехрестились", - каже Ольга, дружина Анатолія. Пояснює, що має родичів і в Росії, і в Києві: "Нам не можна воювати. Це треба всім докумекати. Нам до Америки далеко, а тут ми всі поруч".

Каже, що всі її колеги і знайомі не підтримують ані приєднання Донбасу до Росії, ані федералізацію, за яку виступають проросійські активісти.

"Нема в нас таких охочих у нашому селищі, хоча ми живемо на самому кордоні. Хай буде єдина Україна. У нас у Росію ніхто не хоче, - каже Ольга. - Треба всім затихнути і не погрожувати одне одному, що земля горітиме. Всі пересварилися між собою".

Проросійських сепаратистів, яких Київ називає терористами, обзиває лайкою.

"А скільки їх там? – каже про повстанців у Слов’янську, найгарячішій точці Донбасу. - Чого вони сидять там і кричать, і чого їм дозволяють кричати вже 20 днів? А інші всі бояться. Треба їх схопити і забути про це все".

"Хтось же їх спонсорує, комусь же це вигідно, - міркує далі. - Але ж ясно, що не нам. Усі це розуміють, але всі це терплять. Ми чекаємо. Поки що нас ніхто не ображає".

І не втримується від паралелей з зимовими подіями в Києві: "Так само і Майдан там створився. То смітник був. І що вони виграли? Забагато демократії у нас".

"Западенці"

Свою порцію критики отримує і Західна Україна: "Там більше проти нас налаштовані. Я їздила за путівкою, від турфірми. Ми походили, погуляли, просимо води, а вони кажуть: "Нема води, вода в долині". Негарно це. Але я не кажу, що всі такі".

Анатолій тихо підтакує збоку. Відчувається, що фраза "вода в долині" у їхній сім’ї стала мемом.

Однак Ольга тут же знаходить позитив і в "западенцях": "Зато там чисто, красиво, а до нас заїжджаєте – зразу як в одне місце. Хоча ж тут теж гроші осідали".

І переходить на примирливе: "У нас багато западенців. Приїжджали працювати на шахті, так полишалися цілими сім’ями в селі".

Image caption На передньому плані ще Україна. На задньому - Росія. Десь там у четвер бачили колони танків

Образу на західну Україну не приховують і в сусідньому Свердловську.

Шахтар Микола, який заробляє, за його словами, зовсім непогано – 6000 грн – каже, що на "западній" звикли торгувати за кордоном сигаретами і пивом, і там такою зарплатою нікого не здивуєш.

Але більше його зачіпає не достаток західних українців, а те, що "западенці", як він каже, не вважають донбасців за людей і зневажливо відгукуються про шахтарів.

Коли він розповідає це мені, уродженцю Коломиї, помічаю в його погляді глибоку образу, яка буває, мабуть, лише між родичами.

"У них виховання таке. Їх з дитинства так виховують", - втручається в розмову його товариш. І різко переходить на дражливу для місцевих тему націоналізму: "Бандера і Шухевич у них герої. А для нас вони фашистські приплічники".

Обоє чоловіків вірять, що на Донбасі діє "Правий сектор", хоча в своєму Свердловську, кажуть, його ще не бачили. "Сидять по квартирах, чекають", - припускає Анатолій.

Запитую, як можна буде розпізнати бійців-націоналістів, якщо вони таки з’являться на вулицях.

"У них говірка інша, і вітаються "Слава Україні", - пояснює Анатолій.

"Прийти на все готове"

Поруч з чоловіками три жінки, приймають пожертви для проросійських активістів, які забарикадувалися в луганському офісі СБУ. Люди приносять закрутки, консерви, крупи, олію, одяг, спальні мішки і матраци. З гордістю кажуть, що все це робиться добровільно.

Своїх імен жінки не називають. Наймолодша пояснює, що працює "майже в держустанові", і натякає, що вже мала проблеми за свою проросійську позицію.

Розповідає, що хоче референдуму про особливий статус Донбасу, "а далі буде видно". І не хоче, щоб на її землі добували сланцевий газ та щоб Київ брав кредити МВФ.

Її літня подруга, дізнавшись, що серед журналістів є росіяни, жартівливо пропонує їм: "Візьміть нас до себе".

Image caption Прикордонний пункт Довжанський. Машин мало, жодних черг. Військові дуже серйозні

Багато говорить про Америку, каже, що не вірить у початок війни між Україною і Росією, але при цьому чекає, коли Росія нарешті введе війська: "Вони ж прийдуть нас захищати".

Питаю, наскільки її позиція популярна в місті і чому проросійські мітинги не мають масовості.

"Бо всі закрилися дома і сидять, - каже з образою на односельців. - Хочуть на все готове прийти".

Третя жінка підтакує двом подругам, але коли починає говорити сама, то виявляється, що погляди на майбутнє Донбасу в неї радикально інші.

Вона теж не підтримує владу в Києві, теж хоче референдуму про "щось типу автономії", але ставати частиною Росії не спішить. Каже, що 70% місцевого населення проти цього.

"Ми хочемо, щоб нас залишили в спокої", - цю її фразу протягом двох днів я чув щонайменше сім разів від різних людей у різних кінцях Донбасу.

Потім переходить на тему Майдану і, облаявши "фашистів", несподівано з симпатією і співчуттям говорить про тисячі людей, які вийшли на протест, бо хотіли кращого життя: "Ми ж розуміємо, що там різні люди були, не всі фашисти. Просто їх обдурили в кінці, і знову при владі не ті, хто треба".

На вулиці біля пункту для збирання пожертв, у якому працюють жінки, висять відразу три прапори: синьо-жовтий, російський триколор і червоно-синій стяг УРСР.

На блок-постах сепаратистів бачити синьо-жовтий прапор довелося лише раз. Здебільшого майорять триколори, символи "Донецької народної республіки" і козацьких організацій. Зате українські стяги на Донбасі висять на багатьох державних і деяких приватних установах, наприклад, банках.

Під яким з цих прапорів житиме Донбас завтра – запитання до самих донбасців. Але, напевно, що не під білим.