Російська пропаганда: гірше, ніж за Радянського Союзу?

Георгіївська стрічка Копирайт изображения Reuters

Поки Захід погрожує Росії новими санкціями через втручання у справи України, пропаганда російських ЗМІ нагадує часи СРСР.

Коли я приїхала до Москви, там було спекотно. Вечорами на вулицях було багато людей, пахло бузком. На набережній Москви-ріки група студентів напідпитку намагалася заговорити зі мною, а тоді пішла собі далі. У цю пору в Москві завжди відчувається якась атмосфера свята – зима пройшла, а попереду кілька місяців літа. Але цьогорічна ейфорія спричинена ще й відчуттям, що Росія показала свою міць усьому світові. Гордість за себе нарешті перекрила усі приниження, яких зазнала країна з часів розпаду СРСР.

"Ми рушили. Нас вже ніхто не зупинить", - говорить редактор російського телеканалу. "Спочатку була Олімпіада в Сочі, а після неї ми повернули собі Крим. А ще ми виграли чемпіонату світу з хокею", - говорить якийсь чоловік на Красній площі. Враження таке, наче люди говорять про спортивні змагання або якусь телевікторину.

Поки події відбуваються десь далеко, божевілля російського патріотизму триватиме, незважаючи на наслідки. Люди воліють не думати, чим це все закінчиться. Річ ясна, для багатьох людей усе відбувається в телевізорі. Маючи хороше фінансування, телеканали в Росії набули певного лоску. Вони подають новини у дещо видозміненому, але, кінець-кінцем, однаковому трактуванні. Йдуть години фахово зроблених та емоційно заряджених репортажів, змонтованих під ритмічну музику – аж починає частіше битися серце.

Встояти важко

Події в Україні подаються стандартно. Мовляв, збройні сутички на сході відбуваються з вини Києва, в Україні аж "кишить" від неонацистів і фашистів, котрі ненавидять росіян, а США підливає олії у вогонь , тоді як Росія навпаки намагається бути миротворцем.

"Ця агресивна та брехлива пропаганда навіть гірша від того, що я бачив за часів СРСР", - говорить Лев Гудков, директор "Левада-центру", чиї опитування громадської думки вважаються в Росії найавторитетнішими.

Історик культури та публіцист Ірина Прохорова ще категоричніша. Вона називає це сталінізмом та роздмухуванням антизахідної істерії на кшталт кампанії кінця 1940-х років. Ліберальна інтелігенція стурбована тим, що ця агресивна риторика спрямовується також і всередину країни.

Відколи президент Путін попередив у своїй історичній промові з приводу анексії Криму у березні, що не потерпить п’ятої колони всередині країни, російська опозиція опинилася у щільній облозі.

"У нас це вже третя перевірка цього року. Ми живемо, як на вулкані. Нас можуть закрити будь-якої миті", - говорить пан Гудков.

"Тому вважайте, коли будете про нас писати, - говорить інший російський учений. – Самі розумієте, як воно в нас є".

Копирайт изображения AFP
Image caption "Спочатку була Олімпіада в Сочі, а після неї ми повернули собі Крим. А ще ми виграли чемпіонату світу з хокею", - говорить якийсь чоловік на Красній площі.

Але хто чи що стоїть за цією агресивною антизахідною пропагандою?

На факультеті соціології Московського університету є приміщення із вивіскою на дверях "Центр консервативних досліджень". Тут сидить професор Олександр Дугін. Він вітає західні санкції, бо хоче, щоб Росія нарешті розірвала стосунки із Заходом. Він також вважає, що президент Путін повинен ввести війська до східної України.

Колись маргінал, Дугін тепер став ідеологом російського неоконсерватизму. Зі своєю довгою сивою бородою, він нагадує Солженіцина. Останній також свого часу виступав за об’єднання слов’янських земель. Але Дугін говорить мовою постмодернізму, а не релігії, і концетрується на політиці, а не духовності.

На столі у нього, крім книжок та недопитої кави, лежать зовсім не ікони, а георгіївські стрічки, які носять заколотники на сході України, щоб показати свою відданість Росії.

Чи контактує він з сепаратистами? Це його друзі. Чи дає він поради Кремлеві? Чи бачиться він з Путіним? Дуґін сором’язливо посміхається.

"Це моє особисте. Я не скажу".

Тож скільки протримаються такого роду консервативно-патріотичні настрої у Росії? Публіцист Прохорова вважає, що так починаються конвульсії авторитарного режиму і порівнює ситуацію із кінцем правління Сталіна.

Однак соціолог Гудков вважає, що суспільний ентузіазм з приводу політики Путіна триватиме достатньо довго, щоб його могли переобрати на посаду президента у 2018 році. А це, в свою чергу, означає, що Путін буде президентом Росії до 2024 року. Якщо його не підведе здоров’я.